22
Лис
Лис 22, 2019 - 12:16
46 0
Народна війна. Путівник до експоозиції

Від автора

Від далеко на заході пливучих річок Попраду і Вепра до берегів Каспію, від Закарпаття аж поза Дон, від Біловезької пущі — до Кавказу, від боліт Полісся до хвиль Чорного моря простяглася українська земля. Має вона незліченні скарби: родючі лани, всілякі корисні копалини, судноплавні ріки й моря, великі торгівельні шляхи. Та найбільшим багатством нашої землі одвіку були українці. Це завдяки невтомній творчій праці їхнього розуму і мозолястих рук віковічні праліси та неозорі степи перетворилися на «рай земний, молоком і медом текучий», як свідчили заздрісні чужинці. І ця заздрість сусідів з «ближнього зарубіжжя» та інших зайд нерідко виливалася в злочинну агресію з метою збройно відібрати в українців Богом дану землю, а їх самих перетворити в безправних, безликих і німих рабів. Тоді українці бралися за зброю. Спалахувала народна війна.

У боротьбі з численними іноземними загарбниками доля не завжди всміхалася нашому народові, але навіть і під чужою владою він завжди свято беріг свою національну самобутність і культуру. Адже, як влучно зауважив відомий грузинський письменник Отар Чіладзе: «Протиборство долі та збереження самобутності назавжди залишиться найголовнішою і найблагороднішою потребою для кожного народу, доки буде існувати людство, оскільки своєю самобутністю і неповторністю той чи інший народ не тільки не протиставляє себе решті людства, а й по можливості збагачує його, додає у загальну «сімейну» картину саме ту барву, виробляти яку природа навчила лише його і без якої загальна картина втратить повноцінність. Усвідомлення цього не тільки спонукає до життя будь–який народ, але й надає його існуванню благородного змісту».

Тому національно–визвольна збройна боротьба українського народу проти чужинецької влади, чи то під проводом Б.Хмельницького у 1648–1657 роках, чи то під керівництвом М.Залізняка та І.Гонти у 1768–1769 роках, як і Визвольні Змагання 1917–1921 років та селянська війна після їх завершення, оборона Карпатської України 1939 року, чини збройного підпілля Організації Українських Націоналістів і бойові дії Української Повстанської Армії були за своїм змістом не тільки справедливими і законними, а й благородними.

Це благородство душі українського народу, яке, незважаючи на всі свої потуги, так і не змогли викорінити жорстокі та підступні чужинецькі заброди, піднесло українців на небувалу висоту серед народів світу, недоступну для вбивць нашої національної пам’яті і крадіїв української історичної спадщини. А вони й досі, на жаль, не перевелися. Про це свідчить аналіз підручників історії для середніх та вищих навчальних закладів Російської Федерації. У цих псевдонаукових рептильках вкотре заперечується існування самостійного українського народу з оригінальною мовою та високорозвинутою культурою. Середньовічну давньоукраїнську державу з центром у Києві, відому в наукових колах під назвою «Київська Русь», московські шовіністи продовжують трактувати як етап історичного розвитку російської державності, хоча московити ніколи не були етнічними «руськими», чи «руссю», і їхня роль у Київській Русі була не державотворчою, а руйнівною (згадаймо дикунське пограбування Києва військами володимиро–суздальського князя Андрія Боголюбського у 1169 році).

На неприродність об’єднання давньої історії української Київської держави з історією Володимиро–московського князівства ХІІІ–XIV вв., так наче воно було її продовженням, вказував видатний український історик М. Грушевський. Він наголошував, що Київська держава, право і культура були витвором лише одного народу — українсько–руського. Київський період перейшов не у володимиромосковський, а в галицько–волинський ХІІІ ст., потім литовсько–польський ХІV–XVI ст. Володимиро–московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені, і ставлення до неї Київської держави можна б швидше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави та її гальських (французьких) провінцій, а не спадкоємництва двох періодів у політичному і культурному житті Франції. Київська влада перенесла у московські землі форми суспільно–політичного устрою, право і культуру, вироблені історичним життям Києва, але на цій підставі не можна включати Київську державу в російську історію, як не включають французи у свою історію Римську імперію та не посягають на суверенітет Італії під приводом того, що вона у давнину становила з сучасною Францією одну державу.

Інший знаменитий український історик Д. Дорошенко свого часу підкреслював, що статті М. Грушевського не залишилися без впливу в російській історіографії: академік Шахматов і його школа звернули особливу увагу на історію початків російської народності; у 1918 р. з’явилась монографія одного з ліпших представників російської історичної науки професора Прєснякова під назвою: «Образованіє великорусскаго государства», а в 1929 році вийшла праця другого видатного історика, російського професора Любавского «Образованіє основной государственной территоріі великорусской народності», в яких ясно і виразно було сказано, що російська народність постала через змішування різних слов’янських племен Східної Європи з фінськими племенами і що ця народність сформувалася в басейні верхньої Волги й Оки. Здавалося, що російська та збаламучена нею європейська та американська історична науки нарешті відійдуть від шовіністичної карамзінської схеми історії Східної Європи, побудованої на пропагандистських штампах та історичних анекдотах.

Однак цього не сталося. Як стверджує білоруський дослідник В.Деружинський, наслідуючи стару російську історіографію та офіційну радянську, сучасна російська історична наука ніяк не може сприйняти концепцію незалежного розвитку українського народу, його самостійного державного існування в минулому. Бо тоді треба викинути на смітник історії заяложені «історичні права» Росії на Україну, відмовитися від концепції «єдності історичних доль» російського, білоруського та українського народів, які в минулому подавалися і нині також російськими ідеологами подаються у вигляді якоїсь чудернацької «трійці загальноросійського характеру».

Довелося б також відмовитися від тези про начебто «справедливі війни», які вела Росія з метою «збирання російських земель в єдиній російській державі». Ці війни автоматично ставали загарбницькими.

Визнання самостійності в історичному розвитку України сприяло б зростанню національної самосвідомості та прагненню українців відокремитися від московитів. Через це російська дореволюційна і радянська історіографія не визнавала Київську Русь державою українського народу. Відповідно терміни «Росія», «російський» радянські історики вслід за Карамзіним, Соловйовим, Ключевським і Нечволдовим застосовували не тільки до Московії, але й до Київської Русі. Тобто крали спадщину Київської Русі в українців та привласнювали її собі.

У підсумку була створена вкрай примітивна концепція історії України. Вона проголошувала, що в минулому український народ ніколи не мав ні своєї держави, ні своєї самостійної історії, а значить — не повинен їх мати й сьогодні. Згідно з цією концепцією розроблені всі, без винятку, освітні стандарти, навчальні програми, підручники та посібники історії для освітньої та наукової галузей Російської Федерації, масово тиражується псевдонаукова література, створюються фільми. Мільйони школярів та студентів Росії одурманюються шовіністичною антиукраїнською пропагандою на уроках та лекціях історії. Все це — не що інше, як порушення Російською Федерацією міжнародних договорів з Україною, неприкрите посягання на суверенітет і територіальну цілісність Української держави. І це повинно було стати об’єктом невсипущої уваги вищого керівництва України за час, що минув після 1991 року й понині.

Адже для кремлівської верхівки, як сталінської, так і путінської не йдеться про пошук історичної правди. Помисли московських мафіозі всіх часів скеровані лише на одне: інформаційне прикриття їх бандитських і злодійських дій щодо сусідів, насамперед українців. При цьому вони опираються на свою «п’яту колону» з середовища колишньої колоніальної адміністрації т.зв. Української совєтської соціалістичної республіки і місцевих колаборантів збанкрутілого комуністичного режиму. Це їхніми зусиллями під час підготовки і ухвалення чинної Конституції України об’єктивне наукове посилання на «тисячолітню традицію українського державотворення», що міститься в Акті проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, було замінене на меншовартісне «багатовікову історію українського державотворення». Тим самим українці законодавчо позбавляються історичної спадщини української Київської Русі на користь Московщини — Росії. Це — кривда і для наших предків, і для нас, в Україні сущих. І ми повинні цей історичний та юридичний нонсенс виправити. Бо це не тільки приниження нашої національної гідності. Історичний досвід українців свідчить, що за злодійським привласненням нашої історії наступало злочинне загарбання росіянами української етнічної території і насильницьке нав’язування нам російської влади («освобождєніє хахлов от брємєні собствєнной власті»). Все це супроводжувалося масовими вбивствами московитами мирного населення України, організованими окупантами голодоморами українців. При цьому, за словами критика російського суспільства Салтикова–Щедріна, «…хіщнікі россійскіє грабілі і істязалі, при етом заставляя жертву целовать істязающую руку». Цього ми ніколи не забудемо. Український народ злочинів російських окупантів на українській землі не забуде і не простить!

Збереженню історичної пам’яті про відродження українства після Лютневої революції в Російській імперії 1917 р. та його боротьбу за створення Української Самостійної Соборної Держави служить музейна експозиція Київського «Меморіалу» ім. В.Стуса «Народна війна». Цей період історії України є найбільш замовчуваним і фальсифікованим радянськими, а сьогодні і російськими науковцями та деякими істориками–громадянами України проросійської орієнтації (а за ними — і світовою історичною наукою, яка багато років перебуває під сильним російським ідеологічним та фінансовим впливом). Так продовжується ганебна «радянська традиція» у висвітленні історії України, що сформувалася в часи, коли всяка вільна думка на українській землі була заборонена, а історична наука була перетворена у служницю московського офіціозу, знаряддя ідеологічного зомбування нашого народу.

Ще й сьогодні деякі «імениті історики України», на догоду офіційному Кремлю, оминаючи революційні події доби Української Народної Республіки, пропонують вивчати історію державності України ХХ ст. з нелегітимного та організованого більшовиками за вказівкою з Москви «Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові» та проголошення ним радянської (читай — російської) влади в Україні. Ця брехня, яка десятиліттями втовкмачувалася в голови студентів історичних факультетів радянських вузів, що нині вже самі стали сивочолими, але, на жаль, не завжди правдивими професорами, ще й досі остаточно не подолана, а завдяки проросійським засобам масової інформації і далі поширюється серед громадян незалежної України. Власне з метою подолання проросійських комуністичних ідеологічних міфів, закладених в історію України «радянського періоду» буття нашого народу, і був задуманий проект експозиції «Народна війна».

Для здійснення цього об’ємного проекту ще з 2001 р. розпочато пошук та систематизацію архівних документів. За сприяння Голови Державного комітету архівів України Олександра Удуда і Голови Служби Безпеки України Валентина Наливайченка впродовж 2008–2009 рр. члени товариства «Меморіал» опрацьовували матеріали Центральних державних та галузевих архівів Служби Безпеки України 18–ти областей. Знайдено і оцифровано близько 70 тис. сторінок архівних документів періоду 1917–1945 років, досі не відомих науковцям. На їхній основі створена музейна експозиція, яка складається з 29–ти стендів розміром 2,1 на 0,8 м, на яких у документах і світлинах відображені розділи:

  1. Відродження українства — 2 стенди.
  2. Доба Центральної Ради — 2 стенди.
  3. Доба Гетьманату — 1 стенд.
  4. Доба Директорії — 2 стенди.
  5. Доба ЗУНР — 1 стенд.
  6. Перша окупація — 2 стенди.
  7. Друга окупація — 2 стенди.
  8. Третя окупація — 2 стенди.
  9. Злочини ЧК — 1 стенд.
  10. Більшовицькі грабежі — 1 стенд.
  11. Нищення Духовності — 1 стенд.
  12. Злочини проти людяності — 1 стенд.
  13. Зимові походи армії УНР — 1 стенд.
  14. Київщина — 1 стенд.
  15. Чернігівщина — 1 стенд.
  16. Полтавщина — 1 стенд.
  17. Харківщина — 1 стенд.
  18. Катеринославщина — 1 стенд.
  19. Поділля — 1 стенд.
  20. Волинь — 1 стенд.
  21. Одещина — 1 стенд.
  22. Донщина — 1 стенд.
  23. Висновки — 1 стенд.

У перших 8–ми розділах експозиції в хронологічному порядку виписано дати історичних подій періоду, відомого в історіографії як «Українська революція». Варто зазначити, що Українська революція не була таким собі «проявом класової боротьби» всередині українського народу, як це стверджували історики–марксисти. Особливістю України у складі Російської імперії, як це переконливо довели дослідники, було те, що на її території панувала міжнаціональна система поділу суспільної праці, в якій українці були насильно зведені до становища трудового класу. Національні меншини належали переважно до нетрудових класів і займали панівні позиції в колоніальній адміністрації краю, науці і культурі, промисловості
і торгівлі. Тобто українці створювали суспільний продукт, а національні меншини його розподіляли, точніше — привласнювали.

Дев’яносто два відсотки українців були селянами, нащадками кріпаків, звільнених від особистої залежності, але без землі та обтяжених важкими викупними платежами. Всі вони важко працювали фізично. Невелике число українців були найманими робітниками в промисловості. Лише п’ять відсотків українців, поборовши всілякі адміністративні та бюрократичні перепони окупаційної російської влади, працювали розумово (духовно) як вільні фахівці — лікарі, адвокати, професори, письменники і журналісти, службовці та урядовці нижчих рівнів. Тобто українська нація складалася з селян, робітників і трудової інтелігенції. Буржуазії серед українців майже не було. Зрештою, як і «промислового пролетаріату», інтернаціонального за своїм складом та українофобського за політичними переконаннями.

Отже, революція в Україні була не конфліктом українського пролетаріату з українською буржуазією, не громадянською війною, а національно-визвольною боротьбою трудового українського народу проти іноземних експлуататорів та їх прислужників за свої національні та соціальні права. Однак спільними зусиллями Росії і російськомовної меншини України відроджена Українська держава була знищена. Та опір українців тривав і після того, як завершила воєнні дії Армія Української Народної Республіки.

Друга частина музейної експозиції «Народна війна» на основі широкого комплексу документальних матеріалів та фотокарток відображає діяльність селянських партизанських загонів і повстанських підпільних організацій, ідеологію повстанського руху, його чисельність та соціальний склад. Дослідження та популяризація повстанського руху, на наш погляд, є надзвичайно важливим, адже в умовах військової окупації, за відсутності організованої власною державою збройної сили, саме повстанці намагалися повернути Україні самостійність, захистити українське населення від терору та унеможливити грабіжницьке вивезення з української території продовольства і корисних копалин.

Статистичні дані по 9–ти губерніях і в цілому по Україні про кількість підпільних організацій, повстанських загонів, збройних селянських повстань, стихійних виступів селян взяті винятково із чекістських та партійних документів. 269 селянських збройних повстань відбулись в Україні протягом двох періодів: 1918–1924 рр. та 1928–1932 рр. Наростаюча хвиля другого періоду повстань і стихійних виступів селян викликала в московського керівництва страх перед можливим новим загальноукраїнським повстанням та виходом України зі складу утвореного насильством і політичним шахрайством СРСР. Щоб зупинити народну війну, і був застосований терор голодом. Про це свідчать доповідні записки головного чекіста УРСР В. Балицького і телеграми Й. Сталіна до окупаційної влади України про необхідність посилення репресій проти етнічних українців. Згадані документи є неспростовним доказом того, що Голодомор 1933 року був зумисне спланованим і керованим офіційною Москвою Геноцидом українського народу.

Статистичні дані, подані в експозиції, опираються винятково на радянські джерела, в яких вони, цілком ймовірно, з політичних причин занижені, а тому потребують подальшого уточнення. Автор та робоча група сподіваються, що науковці і дослідники всіх областей України доповнять наші дослідження новими відкриттями в історії національно–визвольної боротьби українського народу періоду 1917–1945 років.

Сергій РУДЮК — член Ради «Меморіалу» 2004-2011 р.р.

Посилання на джерело

Сподобалася стаття? Поділися зараз!

Миколаївщина Народний Рух України
Миколаївщина Народний Рух України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.