31
Жов
Жов 31, 2018 - 19:28
136 0
Луганські щоденники

Луганські щоденники – I

Промайнуло пів сторіччя, і я повернувся на Луганщину, край, де прожив перші 7 років після народження, в м. Золоте. Взагалі у мене є і батьківщина – Галичина, і матьківщина – Південна Слобожанщина (передана від Харківської області новоутвореній Луганській 80 років тому). В обох краях поховані мої пра-пра-прадіди та їхні нащадки. Серед слобожанців принаймні 7 поколінь були українцями, що навіть не розуміли російської мови. Посеред галичан, окрім українців, траплялись поляки та австрійські німці. Західні пращури по-європейськи володіли щонайменше 3 мовами.

Полишаємо лірично-дитячий відступ та поспішаємо до новенького потягу «Київ – Лисичанськ». Вперше бачу в українському залізничному вагоні вакуумний унітаз. Тому туалет ніхто не закриває на стоянках. Перед Лисичанськом радіо розповідає про заснування містечка українськими козаками. На цьому всі сучасності закінчилися.

Стоянка біля залізничного вокзалу виявилася без асфальту. Колеса машин скрегочуть від гравію. Взагалі 100-тисячний Лисичанськ, що поповнився 17 тисячами внутрішньо-переміщених осіб (ВПО), розтягнувся вздовж річки Сіверський Донець на 42 кілометри. Тому стан міських автошляхів повинен бути пріоритетом № 1 для будь-якої влади. Одначе гірших доріг, аніж в Лисичанську, немає навіть в Миколаївській та Кропивницькій областях. В містечку прокладені не дороги, а напрямки руху, без тротуарів.

Більшість осіб на вулицях складають пенсіонери, котрі живуть в минулому. Тобто, в їхній молодості, коли в Лисичанську ще ремонтували дороги, будували житло, успішно працювали нафтопереробний, скляний, содовий заводи, вироблялись якісні пиво, хліб та «РТІ». Саме так скорочуються «рєзіново-тєхніческіє іздєлія» (я знаю, про що ви згадали). Аналогічну назву має й мікрорайон, де я мешкаю. ГТВ розташований від центру міста на відстані 11 кілометрів. Завдяки лисичанським масштабам ніхто нікуди не поспішає. Час зупинився в 70-х роках минулого сторіччя.

Бабусі в маршрутках є здебільшого україномовними (користаються південно-слобожанським діалектом), як і прибиральниці у дворах багатоповерхівок. Двірнички з ЖЕКів зодягнуті в помаранчеві куртасики: ми здобули, нас багато. Тут ніхто не чув про ОСББ, кампанії – управителі, бюджети участі, розвитку, індивідуальні лічильники на теплових приладах. В місті навіть будинкові тепломіри лише почали з’являтись. Житловий фонд знаходиться в жахливому стані. Як і маршрутні автобуси, дороги, жигулюхи у дворах, одяг аборигенів. Враження – гнітюче. Де ж ті мільярди, вкрадені на «відновленні, модернізації Донбасу»?

Місцеві люди є доволі доброзичливими. Їм реально все однаково: якою мовою говорити, який прапор повісити на раді. В місті навіть не знають, як українські футбольні клуби виступають в єврокубках. Коли найбагатший «українець» Р. Ахметов говорить, що за бразильських гастарбайтерів вболіває увесь «услишцєдамбас», я не знаю, про який даунбас йдеться. Ми з сином мордовських татарів мешкаємо в різних Донбасах. Ахметов – в київських та лондонських маєтках. Я – в районі «РТІ». Є в Лисичанську і тролейбусна лінія (одна), для пенсіонерів. Старенький тролейбус ще пам’ятає дитинство В. Януковича в Єнакієвому.

Якщо передати одним словом все, що читається в очах мешканців Лисичанська, Рубіжного, Кремінної, Старобільська, Попасної, Горська, Золотого, Щастя, Новоайдару, Станично-Луганського, це буде БЕЗНАДІЯ. Молодь втікає з української Луганщини. Переважно до Києва та Харкова. Але є і мігранти до Москви. Автобус «Лисичанськ – Сіверськодонецьк – Москва» щодня вирушає на північ. Війни ж немає. Коли потяги з І-Франківська та Львова мчать до РФ, переповнені заробітчанами у вишиванках, то чому не поїхати до Москви на заробітки мешканцям Донбасу? Поки існує «шоколадний безвіз» між окупантом та жертвою.

Луганські щоденники – II

Нині бачив на дорозі пошарпаного» «пазіка», що ледь не розпадається на частини, сновигаючи між залишками лисичанського асфальту. На чолі машини, втомленої життям не менш за пасажирів, зазначено маршрут «Золоте – Сіверськодонецьк». Утримуюсь від спокуси відвідати м. Золоте, щоб побачити на власні очі, у що перетворився наш будинок, власноруч споруджений татом на перетині вулиць Павлова та Рєпіна. Наприкінці вулиці Павлова колись стояв дім дідуся. Там ми – онуки вперше почули смачні, густі українські слова: чувал, віхоть, вигон, успідок, цапок, очкур, толь, розгулянка, палимон, забрьоха, баюра, тюря, кліть, вагонетка, макуха, мазайло, коногонка, ладик, к…цап, справа гарбузова, сраламазалаказала (це одне слово))…

Нехай в моїй пам’яті м. Золоте залишиться таким, яким я його востаннє бачив 40 років тому, провідавши бабуню в статусі студента кораблебудівного інституту. Дідусь не дожив до моменту, коли перша людина з його родини вступила до ВНЗ СРСР.

Блукаю розбитими вуличками провінційного Лисичанська посеред сміття та некошених бур’янів. Намагаюсь «почути Донбас». Автор цієї мантри вже трохи говорить англійською мовою. Але він принципово ніколи не вимовить жодного слова українською. До речі, в контрактах зірок ФК «Шахтар» зазначений обов’язок вивчати російську, а не українську мову. Щоб почути Донбас, треба обов’язково говорити російською? Якути, татари, інгуші, мордва, осетини з РФ, котрі зруйнували донецький стадіон найбагатшого громадянина України, є тими, хто «услишал Донбас» Ахметова?

Співставляю Лисичанськ з Вишгородом, Калушем, Дрогобичем, Мукачевим чи Кам’янцем. Бачу ріні планети. Про порівняння обласного центру Луганщини – Сіверськодонецька (очолюваного регіоналами з ОБ) зі «свободівськими» І-Франківськом та Хмельницьким взагалі не йдеться. Почуйте Донбас…Слухаємо, дивимось.

Телевізія щодня обговорює тему «Що робити з окупованою частиною Донбасу після її повернення в Україну». Ми вже перемогли у війні з РФ? Хтось знає, коли повернеться ЛуганДон? А Крим повертатимо? Коли та яким чином?

Сучасні керманичі держави не відають, що робити з вільною частиною Донбасу, водночас витрачаючи значні суми бюджетних та грантових коштів на розробку планів «відновлення окупованих територій після їхнього повернення під юрисдикцію України».

В Києві зробили так (недійсність частини 365-ї Постанови КМУ), що пенсіонерам з довідками ВПО у випадку їхнього перебування на окупованій території протягом більш, як 60 днів, призупиняють виплату пенсій і не відновлюють після повернення на контрольовану урядом України територію. Пенсіонери змушені ходити в окуповану зону. Позаяк ТАМ залишились: нерухоме майно, хворі родичі тощо. Натомість ТУТ – соціальна допомога (400 грн на місяць кожному члену родини ВПО, субсидії, «дитячі» виплати) та пенсія. Виплата громадянину України пенсії за віком є обов’язком української держави, в яку б точку земної кулі цей українець не помандрував. Й ніхто не має права «тимчасово» позбавляти людину пенсійних коштів. Практично протягом 3-4 місяців громадянам України, що відвідували окуповану територію строком більше 2 місяців, не виплачують пенсії. Тисячі пенсіонерів Донеччини, Луганщини вже звернулись з цією проблемою до «гарячої лінії» та юристів організації «Донбас СОС» /Donbas SOS.

Урядовці з місячними зарплатами 150-200 тисяч грн вирішили «зекономити» на пенсіонерах, що отримували щомісяця в середньому по 2 тисячі грн. Достеменно розуміючи, що позбавлення українських пенсіонерів засобів до існування (називати життям цей процес не є коректним) суперечить і Конституції України, і низці міжнародних документів, ратифікованих українським парламентом!

Дійсно, з окупованих територій Донецької, Кримської, Луганської областей України протягом 4 років війни до ПФУ не надійшло ані гривні. За функціонування солідарної пенсійної системи ця ситуація є причиною (не єдиною) величезного дефіциту ПФУ. Але нерозв’язання військово-політичних проблем, «безвізу» з РФ, торгівлі з окупантом та його донбасівськими маріонетками вирішувати за рахунок смертей тисяч голодних українців літнього віку, позбавлених пенсій, АМОРАЛЬНО.

Сподобалася стаття? Поділися зараз!

Миколаївщина Народний Рух України
Миколаївщина Народний Рух України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.