Олександр Кониський — ключова фігура національно-визвольного руху другої половини XIX ст. Попри це на рівні масової свідомості та й для фахівців це все ж наразі малооцінена і малознана постать. Коли в Києві порушили питання про переймену-вання колишньої вулиці Комінтерну на честь О. Кониського, всі члени комісії сплутали його з Георгієм Кониським, псевдоавтором «Історії русів». Так і лишалася ця вулиця, що впиралася своїм закінченням у будинок готелю і кас попереднього продажу заліз-ничних квитків на бульварі Т. Шевченка, де стояв двоповерховий будиночок О. Кониського, ще довго вулицею Комінтерну. Лише кілька років тому вона стала вулицею С. Петлюри.
Більше поталанило колезі О.Я. Кониського у проводі в Київській громаді Володимирові Антоновичу. Про нього вже написано десяток кандидатських і докторських дисертацій, видано В. Коротким і В. Ульяновським двотомник документів і матеріалів «Син України» та опубліковано монографію. Видавництво «Либідь» випустило у світ однотомник його творів. Були проведені три тематичні конференції «Академії пам’яті В. Антоновича» й видані їхні матеріали1. Нарешті ім’ям В. Антоновича названо вулицю Кузнечну (Горького — в радянський час), де цей історик і політик мешкав. Такою, хоч усе одно ще і недостатньою, увагою О. Кониський похвалитися не може. У Києві немає вулиці його імені, як немає і жодної меморіальної дошки.
Захищено кілька кандидатських дисертацій про О. Кониського2. Видавництво «Дніпро» на межі 1980-х—1990-х років видало томик його художніх творів3. Але ще М. Грушевський писав, що «хоч як важна і ріжностороння була літературна творчість Кониського але важнішою стороною його життя треба уважати його громадську діяльність»4. Власне його творчість у царині красного письменства була майже виключно белетризованою формою громадської праці, популяризацією в живому мистецькому слові суспільно-політичні них ідей українського відродження. Часто виконується духовний гімн України «Боже Великий, єдиний…». ї хіба як автора тексту цього гімну згадують О. Кониського. Малувато як для людини, що її можна назвати творцем ідейноментального образу сучасного і українця, першим самостійником українського громадського руху. Таке враження, що О. Кониського просто призабули, хоча досить високо стоять нині в пантеоні українства його духовні учні Олександр Барвінський, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Олександр Лотоцький, Василь Доманицький. Його сучасники краще розуміли значення О. Кониського для України.
Після його смерті у 1900 році відгукнулися про нього майже всі тодішнії українські видання. Не залишилися осторонь його учні5. Не було жодної з вищезазначених осіб, хто б не вважав за необхідність відгукнутися на болючу втрату для України постаті, яка уособлювала громадський обов’язок, культурну роботу, наукову організацію для осягнення духовної української окремішності. Видавництво «Вік» і одеська громада видали тритомник красного письменства О. Кониського.
А у 1909 р. Іван Франко для львівської «Просвіти» написав навіть брошурку про О. Кониського6, яка, на превеликий жаль, і сьогодні залишається ледь чи не єдиною популярною працею про цього діяча, хоч обсягом вона не перевищує, мабуть, одного друкованого аркуша.
У 1920-х роках пам’ять про О. Кониського була ще живою, його праця гостро актуальною. Тому не випадковою була увага до документальної спадщини Олександра Яковича. Визначні літературознавці та історики культури Кирило Студинський і Михайло Возняк фронтально опрацьовували архів Олександра Яковича Кониського, який потрапив до збірок НТШ за заповітом О. Кониського ще на початку XX ст., і у 1929 р., у ювілейному 150-му томі «Записок» видрукували дві великі публікації, основані на листах О. Кониського до М. Дикарева, О. Барвінського, П. Куліша, М. Костомарова, О. Партицького, О.-Ю. Федьковича, О. Огоновського та інших чільних провідників української політики і культури7.
У ці ж роки Михайло Грушевський на сторінках «України» і «За сто літ» друкував низку джерельних матеріалів (листи, мемуари), які торкалися життя і діяльності О. Кониського8. Михайло Возняк був головним кониськознавцем України. У 1920-ті роки він друкував листи О. Кониського (які опрацьовував у львівській бібліотеці тодішнього НТШ) не лише в історичних періодичних виданнях, а й у суспільно-політичних журналах «Життя й революція» (Харків) (у добу українізації О. Кониський був для радянської влади ще актуальним) та «Нова громада» (Відень) (в друкованому органі правих есерів М. Шаповала). На превеликий жаль, спеціального тематичного числа «України», як це було зроблено для В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Максимовича, П. Куліша, Михайло Грушевський не підготував. Хоча нагоди — ювілеї О. Кониського у цей час були.
Так, Михайло Сергійович у 1928 р. присвятив номер «України» двадцятиріччю смерті Володимира Антоновича, але не відзначив 25 років з дня смерті О. Кониського (1926), або того ж таки року можна було відзначити 90 років від дня народження О. Кониського. З іншого боку не можна не побачити ініціювання теми О. Кониського М. Грушевським у ювілейному 150-му томі «Записок НТШ» (у листах О. Кониського до М. Дикарева є тема переходу М. Грушевського до Львівського університету й суперлативні висловлювання Олександра Яковича на адресу свого найкращого учня). Тоді голова Історичної секції ВУАН перебував у тісних творчих контактах з двома головними дослідниками творчості О. Кониського львів’янами Михайлом Возняком і Кирилом Студинським. Про можливі причини відсутності належної уваги щодо О. Кониського з боку М. Грушевського писатимемо нижче.
Рубіж 1920-х—1930-х років був вододілом, після якого про О. Кониського позитивно писати, через «рафінований націоналізм» останнього, було вже неможливо. В Україні про Олександра Яковича вже згадають напередодні здобуття незалежності9, у 1990-ті, але, на жаль, кількісно таких публікацій було зовсім обмаль. Значно більше поталанило сучасникам О. Кониського тим-таки В. Антоновичу і М. Драгоманову.
У діаспорі лише Марко Антонович умістив низку статей про О. Кониського у різних наукових збірниках та журналі «Український історик»10. У цілості вони утворюють цілу книжку нарисів про Олександра Яковича. Марко Дмитрович зачепив тему «О. Кониський та українська академічна традиція у Києві», взаємини О. Кониського з П. Кулішем, М. Костомаровим, М. Грушевським. Навряд чи цю кількість робіт можна визнати достатньою для людини, що спричинилася до свідомісного перевороту в українському суспільстві, котра будувала ментальнісні підвалини сучасного типу українця, модерної української спільноти.
На академічному рівні не ставиться питання про видання усієї спадщини О. Кониського (хоч твори його ідейного антипода М. Драгоманова видаються й стоїть питання про підготовку повного зібрання праць Михайла Петровича). Відсутня увага до публіцистичних творів Олександра Яковича, де відобразилась уся ідеологія українського руху другої половини XIX ст. Переважно не виданою залишається його багатюща епістолярна спадщина. Єдиним приємним винятком із сумного правила — замовчування О. Кониського — є поява повного корпусу листування між О. Кониським і М. Грушевським, який підготувала визначний епісто-лограф і текстолог Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ Галина Бурлака11.
Не збереглися у Києві й місця, де жив та єднав до української справи громаду О. Кониський. Знесено обидва будинки: і той, де жив літератор з 1872 р., переїхавши з Полтави до Києва (бульв. Шевченка), і де він відійшов у вічність (вул. Саксаганського, 80)12. Будинок О. Кониського на Бібіковському бульварі 36, у 1894 р. вперше відвідав С. Єфремов і залишив такий його колоритний опис:
«Письменник жив на Бібіковському бульварі, навпроти пам’ятника Бобринському, у власному будинкові; перед вікном простяглася голкою Безаківська вулиця, а далі стелився двірець, Солом’янка та зелене шатро Кадетського гаю. Пройшовши двором та дерев’яними кладками, ми по сходах у куточку двора зійшли на другий поверх і вступили в світлицю, в якій мешкав Кониський, окремо од родини… Великий письменний стіл. Кілька шахв з книжками з написом «книг з дому не даю», по стінах — великий портрет архієпископа Юрія Кониського та менші — Шевченка, Федьковича… Рідко випадав такий вечір, коли Олександр Якович сидів самотою, зате часто траплялося, що люди переходили десятками.
Частіше тут я стрівав — з киян; Стешенка, Махновського, Шемета — тоді ще студентів, Кононенка, якого вважали ми тоді за надійного письменника, «кольосального фільолоґа» Тимченка, який систематично мене не пізнавав і кожного разу знайомився наново, А. Кучинського, О. Черняхівського, А. Берло; з приїжджих уперше стрівся у Кониського зі Шрагом, Чикаленком, Симиренком, Карпенком-Карим, М. Левитським, П. Стебницьким, Бородаєм, Дмитрієвим, Борзаковським, Самійленком.
…В його самітній світлиці проти пам’ятника Бобринському завжди горів огонь великої любови до України, часом один-єдиний навкруги, і не диво, що ми злітались на той огонь, і багато я особисто хороших вечорів і за роботою, і за розмовами, і за товариськими жартами пережив у тій пам’ятній світлиці, багато й тривожних ночей пересидів над ліжком хворого, в якому бачив не тільки вчителя, а й особисто дорогу людину»13.
Значення О. Кониського для національно-визвольного руху чи не найкраще визначив ще один його учень з громадської справи Олександр Лотоцький. Прочитавши спогади Є. Чикаленка, де постать О. Кониського не знайшла яскравого висвітлення порівняно з фігурою В. Антоновича, він особливе місце присвятив у своїх ме-муарах саме О. Кониському. В них Олександр Гнатович писав: «У 80-х та майже до кінця 90-х років нитки української справи були в руках Кониського, що… умів використовувати ясний і далекоглядний політичний розум Антоновича. З якимсь дивним чуттям умів він знаходити співчуваючі елементи… і защепити українську ідею в новому поколінні, особливо в кругах молоді, … серед якої енергійною вдачею видавався наймолодшим… Все життя Кониського нероздільно сполучено було з життям України. Я не знав людини, що більше, ніж він, жила життям батьківщини, страждала її горем, була щаслива з її щастя. Можна любити Україну так, як її любив Кониський, — але більш, як він, — любить не можна.
…Серед великого моря суєсловів і дилетантів української ідеї небіжчик на всю постать свою стояв живим для них докором — своєю невтомною та несхибною працею. Я не знаю ні одної більш-менш значної української справи, яка не повстала би, коли не ініціативою, то при діяльній участі небіжчика»14.
М. Грушевський про вплив на тогочасне українство О. Кониського писав: «Громадський дух в нім був незвичайно розвинений. Він мав незвичайно широкі відносини, старанно розширяв їх по всяк час далі й піддержував, використовуючи їх для ширення української ідеї й національного руху. Енергія його на сім полі була незвичайна. Його покій був клюбом, бо до пізньої ночі, майже без перерви товклися земляки. З неприсутніми він вів величезну кореспонденцію. Дар ініціативи був в нім незвичайно розвиненим; він вічно щось планував, зв’язував, стягав людей»15.
Що означала постать О. Кониського для українського Києва, говорить один промовистий факт, наведений у його щоденнику.
За місяць у 1897 р., коли він лежав у лікарні, його відвідали 375 разів16. І це тоді, коли О. Кониський з В. Антоновичем, В. Симиренком і М. Кононенком на всю Україну в цей приблизно час нараховували всього 74 українські душі17.
У громадському характері О. Кониського перед вела його не-зламна українськість, чітка постава на творення культурної окре-мішності, самобутності українців від росіян. На це була спрямо-вана вся літературна, суспільно-політична та громадська робота О. Кониського. Фанатична цілеспрямованість і працездатність Олександра Яковича відзначалася й Іваном Франком. Останній писав про О. Кониського: «Його енергія, сила волі і невсипуща трудолюбність змушують до подиву навіть тих, хто перед не зго-джувався на напрям його роботи [можливо, натяк на себе. — І. Г.]. У хвилях тяжкого занепаду українського духа і українського слова він не раз бував майже одиноким незломним, бував «гласом вопіющим во пустині»»18.
О. Кониський був, можливо, першим послідовним українським самостійником. Ще від часів петербурзької «Основи» долучився він до українського руху, і вже 1862 р. його висилають з Полтави за «малоросійський сепаратизм». П. Куліш згадував, як статечні громадяни намагалися заспокоїти патріотичний порив О. Кониського, але було пізно, і він опинився на засланні у Во-логді. Таку ж патріотичну активність він проявляв і в інших місцях свого мешкання, в Катеринославі і Києві. Усюди був публічним заступником українського інтересу, не боявся ніколи офіційних нагінок та поліційних переслідувань.
У 1888 р. він написав відкритого листа міністру внутрішніх справ, вимагаючи припинити переслідування українського слова. Це вимагало неабиякої сміливості і незламної сили волі. В цьому компоненті О. Кониський був для українського руху, схильного до компромісності, полохливості перед владою, національної амбівалентності, білою вороною. Постійно наживав ворогів, перебував тривалий час під слідством, але ніколи не втрачав активності й віри.
Під кінець життя О. Кониський писав до етнографа Митрофана Дикарева: «…віра моя в нашу ідею, в певність її, і надія, що прийде, що не може не прийти і наш ясний день, — день волі і добробуту, — не марніє, не меншає»19.
Він і до людей ставився під кутом зору їхнього ставлення до програми українського самостійництва. Він критикував П. Куліша за його утраквістичність у питаннях служби для російських дер-жавних інтересів на Холмщині. Він розійшовся з більшістю старогромадян через їхню мляву й невизначену позицію у ставленні до окремішності української культури. Категоричність і принци-повість О. Кониського в цих питаннях були винятковими, тому в кінці життя він залишився майже наодинці, зрозумілий вже більше новому поколінню діячів, а не своїм одноліткам-українофілам. У листі до О.-Ю. Федьковича за 1865 р. з цього приводу О. Ко-ниський писав: «Великою утіхою нашою є те, що молодіж тутешня навернулася на руську дорогу і йде просто, не поглядаючи ні на польську «интелигенцию», ні на московське «благо»». Доля наша і воля попереду, надія наша не в тих, що за нами, а в тих, що перед нами»20.
Про нього О. Лотоцький писав як про «організаційний осередок тодішнього українського життя». А про оцінку громадянина за його ставленням до української справи в Олександра Гнатовича читаємо: «Особа Кониського мала в собі такі специфічні риси, що відбивали од нього людей, на початку до нього прихильних, і приводили до ігнорації його особи і його праці. Се була людина, що не знала компромісів у національній справі, і кожне рос з ним у тій справі, яку він справді брав завше засадничо, було для нього підставою для розходження особистого. Так він рвав з людьми найближчими. І були моменти, коли залишався він майже одиноким»21.
Подібну оцінку О. Кониського як громадського діяча і його ставлення до оточення дав інший молодший товариш Олександра Гнатовича — Сергій Єфремов: «Всупереч [І. Нечую-] Левицькому, це була наскрізь громадська людина, яка найкраще почувала себе в гурті, на людях. Яка легко сходилась з людьми. Хоча легко і розходилася, коли виявлялися якісь суперечности, яка вміла любити, але й вміла ненавидіти і вже, здається, не прощала образ і навіть іноді просто незгоди в поглядах. Тим-то контингент одвідувачів Кониського мінявся досить хутко: старі знайомі переставали бувати, з’являлися нові люде, приїжджі з провінції вважали за свій обов’язок побувати в № 36-му на Бульварі…
З киян до Кониського учащала мало не сама молодь, і дуже-дуже зрідка можна було стріти когось із старших, тоді, правда, і нечисленних, громадян… Кониський вже рішучо порвав був з Старою громадою, підтримуючи лиш особисті зв’язки з Антоновичем, Житецьким та Михальчуком… З іншими українськими родинами та гуртками, що купчились коло Старицьких та Ол. Пчілки, Кониський був у виразному антагонізмі і часто глузував з них, а в тих кругах бували у Кониського, так і звали «конисівцями» і стави дуже приязно. Винні в тому антагонізмі, треба думати, були обідві сторони, і не тільки особиста антипатія стояла поміж ними, а давні і тверді рахунки світогляду Кониського з світоглядом Драгоманова»22.
Одну з причин розриву О. Лотоцький вбачав у політиці «Нової ери», найвідданішим прихильником якої був саме О. Кониський, і яка не знаходила великого співчуття серед не лише радикально налаштованої молоді, а й старшого покоління, сервілістично наставленого до російського суспільства, влади, культури, таких як В. Науменко, Є. Кивлицький, О. Левицький та ін.
Олександр Кониський став першим речником націотворчої ваги українського літературного слова, яке, власне, і мало творити ту українську духовно-культурну окремішність від Росії і Польщі. До О. Кониського українофільський рух намагався сумістити дві ментально несумісні речі — російську і українську культуру: російську літературу розглядати як спільний здобуток «великоро-сійського» і «малоросійського» народів. Українське сприймалося частиною більшого, «русского» (російського).
У цьому контексті О. Кониський значно випередив і пішов далі за М. Драгоманова, який так само визнавав існуючою загальноросійську культуру для українців, білорусів і росіян, чим відчутно теоретично пригальмував національний рух як у Галичині, так і на Наддніпрянщині. О. Кониський у «Правді», відповідаючи М. Драгоманову на висловлене у «Австро-руських споминах» твердження, що «русин московський оден із всіх братів велике зложив государство», вказував на неправомірність приваблювання українця думкою про міць всеросійської держави. Бо «з того «великого государства» вийшли великі і важкі кайдани, а до кайданів і неволі не вабить нас жодна «общерусская» культура»23.
О. Кониський чітко вибудував розмежувальний кордон між українським та російським духовним простором і тим самим поставив справу служіння української інтелігенції завданням відродження власного, народу на міцний ґрунт, певніший за примарні цілі радикального українства, що силкувалося звільнити усі народи Російської імперії на спілку з російськими революціонерами. На це витрачалися протягом десятиріч колосальні людські й інтелектуальні ресурси українства, що пропадали намарно для української справи.
Ще у 1860 р. у Полтаві О. Кониський спільно з Д. Пильчиковим вимагав від П. Куліша і В. Білозерського видавати петербурзьку «Основу» лише українською мовою. П. Куліш ніби і розумів це, але вважав українське суспільство недозрілим до власної літературної мови. Цікаво, що розмова між О. Кониським і Д. Пильчиковим, та П. Кулішем відбувалася двома мовами: перші двоє зверталися до метра національної культури українською, той їм відповідав росїйською24. П. Куліш виправдовувався невиробленістю української мови до публіцистичного писання. Він казав О. Кониському, що В. Шекспіра в українському перекладі побачать хіба онуки. Але ж пізніше сам здійснив шекспірівські переклади, залучивши укра-їнську культуру до шедеврів світової літератури. Чи не Олександр Якович тоді наштовхнув П. Куліша на такий культурний подвиг.
О. Кониський — людина наступної генерації українських діячів — уперше виступив за принципове завершення періоду мовної утраквістичності й перехід на письмову українську.
О. Кониський був одним із найзапекліших борців за українську школу, за перемогу фонетичного правопису над етимологічним (максимовичівкою) — знаряддям збереження національного дуалізму української інтелігенції. Саме О. Кониського варто вважати одним з творців власне української національної публіцистики і періодичних видань у Галичині. Він був постійним дописувачем усіх україномовних журналів Галичини у 1860-ті—1890-ті роки, стояв біля джерел відновлення «Правди» у 1888 р., був її головним редактором.
У «Правді» О. Кониський долучився до подальшого вироблення української публіцистичної мови.
«Українська мова, — стверджував він, — має відповідати курсу на здобуття культурної і політичної самостійності, а отже, в українському середовищі не може бути толерування москвофільського язичія. Мова має бути спільною для Західної та Східної, підавстрійської та підросійської України».
О. Кониський був одним із небагатьох підросійських пу-бліцистів, який писав лише українською мовою і закликав колег з Наддніпрянщини наслідувати його приклад.
В оповіданні «В гостях добре, дома ліпше» в образах Селеха І Головня він вивів образи двох духовних малоросів — Ф. Лебединцева (наддніпрянця) і Я. Головацького (наддністрянця). Перший, перебуваючи у Львові у гостях в одного з колишніх провідників «Руської трійці», чує з його вуст нечувану мовну мішанину Церковнослов’янської, української, польської та російської мов, котрої зроду не чув. Головень же вважав, що балакає із Селехом мовою Пушкіна та Гоголя. Тоді Лебединцев-Селех іде на хитрість, яку застосовував до москвофілів і В. Антонович, і починає говорити до Головацького-Головня літературною російською. Реакція Головацького була несподіваною: «Упрошаю Вас, високодостойнику, звольте говорити промедлительніє, понеже я не хорошо понимаю». Пояснюючи причину вживання неприродної української, він казав: «Ми усиловливаємося облагорожувати и розвоювати наши простонародния подречія, подносячи їх до ступеня россійского літературного язика, каковим я бесідую ниньки з високодостойником, вашим Благородієм»25.
В українському громадському житті еволюціоніст і прихильник органічної праці усіх верств громади Олександр Кониський протистояв конституалісту, але соціалісту і революціонеру Михай-лові Драгоманову. Це протистояння зіграло злий жарт з О. Кониським після його смерті, бо ідеї М. Драгоманова виявилися ніби суспільно актуальнішими, і над Олександром Яковичем тривалий час ніби маячила наличка «реакціонера», бо поборював поступовця М. Драгоманова. Цьому сприяла й радянська комуністична ідеї ологія, яка, намагаючись відірвати від «українських буржуазних націоналістів» Івана Франка — переважно драгоманівця за поглядами у перший період літературної діяльності, — протиставляла молодого І. Франка-соціаліста «відсталим» ідейно культурникам і «вузьким націоналістам» — старогромадівцям Києва, а передусім О. Кониському як їхньому головному представникові. Стара формаційна модель оцінки минулого трималася на апріорному твердженні — аксіомі, що революційний переустрій суспільства завжди кращий від половинчастих реформ, всестанової згоди і гармонізації взаємин між усіма соціальними прошарками. Останні десятиліття змусили наших сучасників прийти до протилежних висновків. Лише суспільства, де відбуваються суспільні й економічні реформи згори під тиском широких верств народу, справді прогресують. Натомість держави, де відбуваються військово-революційні збурення, що супроводжуються масовим терором і абсолютною владою партії, а згодом вождя, характеризуються суспільним, господарським та культурним занепадом і деморалізацією громадян.
Ідеї О. Кониського виявилися з плином часу якщо і не акту-альнішими за ідеї М. Драгоманова, то, з точки зору будівництва Української держави, набагато продуктивнішими. Кредо діяльності Олександра Кониського — «в революцію я не вірю і не покладаю на неї ніякої надії, я вірю тілько в добро од освіти і любові»26, висловлене у листі до О.-Ю. Федьковича, може вважатися гаслом українського культурництва.
Спрощене розуміння культурництва, схематичне віднесення до культурницької течії усіх київських громадівців, без градації ідейно-політичних відтінків, триває в нашій історіографії ще й до сьогодні. Володимир Антонович та Олександр Кониський позиціонуються культурниками й антиподами М. Драгоманова-полІтика. Цікаво, що сучасник ідейних керівників громади О. Кістяківський у своєму щоденнику з приводу такого розуміння сутності В. Антоновича і М. Драгоманова рішуче протестував27. Він навпаки вважав саме Володимира Боніфатійовича «політиком», бо той вмів знаходити зі своїми супротивниками компроміси і не вбачав у поведінці М. Драгоманова політичного підходу. Щоправда, під політикою О. Кістяківський розумів скоріше «політикування», тобто не засади суспільного розвитку, а вміння приватного пристосування людини у суспільстві, яке не сприймає ідей поступу.
«Затемнення» в розумінні культурництва пішло ще від самих членів Старої громади, які у пізніші часи лишили свої спогади, і у них О. Кониського та В. Антоновича розглядали як культурників. Євген Чикаленко писав: «О.Я. Кониського можна поставити, по світогляду, посередині між Антоновичем і Житецьким, бо він не був «українофілом», а справжнім українцем, але виключно культурником. А тим часом громадянство українське ставилося з більшою симпатією до Житецького, … не зважаючи на те, що Ко-ниський раз у раз проявляв більше заінтересування українським рухом… і взагалі мав багато духовних учеників»28.
Максим Славинський повторює цю саму тезу ледь чи не дослівно: «Прихильники Кониського дістали назву «культурників», а ті, що йшли за думками Драгоманова, — стали зватися «політиками». Ім’я Антоновича не було зв’язане ні з однією з цих груп, а стояло воно якось поза ними й над ними»29.
Отже, для Є. Чикаленка і М. Славинського Олександр Кониський був стопроцентний культурник. М. Славинський навіть розмежовував О. Кониського і В. Антоновича, останнього він вважав політиком, як творця «Нової ери» в Галичині. Але ж до політики «Нової ери» О. Кониський мав не менше, якщо не більше стосунку, ніж В. Антонович. Тому, коли вважати В. Антоновича «політиком», а не «культурником» (що є цілком слушним), то таким самим політиком треба визнавати і О. Кониського. На наш погляд, варто говорити про два шляхи в політиці — еволюційний і революційний, — які представляли з одного боку В. Антонович та О. Кониський, а з другого — М. Драгоманов. Неполітичними культурниками були інші старогромадівці, яких уособлював їхній лідер упродовж 1890—1900-тих рр. Володимир Науменко. Останні не бачили України поза межами політичної й культурної орбіти Російської імперії.
У 1895 р. Стара громада провела з’їзд українських діячів, на якому головували В. Науменко й І. Лучицький. О. Кониського як «австрофіла» туди не запросили. З приводу результатів цього з’їзду О. Кониський писав М. Грушевському: «Чув я, що й на «знаменитому» з’їзді він [І. Лучицький] з Чайченком [Б. Грінченком] держали проти Вас і проти мене «обвинительные речи»… Науменко, як був у Чернігові влітку, дак теж ганьбив нас «за непонимание истинной сути украинской идеи».
Бачте, по його думці, висловленій перед чернігівцями, «успех этой идеи возможен только в тесной связи с одной общерусской литературой и культурой»»30.
О. Кониський для київських громадівців був занадто самостійником, зарізким «антиросійщиком». Він не політиканствував, як В. Антонович з проросійськи наставленими українцями, не шукав гнилих компромісів. Тому був у немилості у В. Тарновського, Є. Кивлицького, О. Левицького, М. Дашкевича, В. Науменка, О. Лазаревського. Його не любили за безкомпромісність у національному питанні. Кияни не поділяли різко антимосквофільської позиції О. Кониського в галицькій політиці. Не підтримували його політику «Нової ери». А тому й опинився він в ізоляції у Старій громаді і фактично від кінця 1880-х проводив окрему від неї політику. Навіть коли О. Кониський у 1897 р. зініціював створення замість Старої громади Загальноукраїнського безпартійного об’єднання (ЗУБО) — прототипу ТУПу, то ті люди, що стояли на чолі Старої громади, спочатку саботували заснування ЗУБО, а потім, погодившись і увійшовши до керівної ради, домоглися відсторонення О. Кониського від керівництва. До Ради ЗУБО він не потрапив, що болюче вразило його самолюбство. Там опинилися більш конформістськи налаштовані В. Антонович, В. Науменко, П. Житецький та ін. Але раз назавжди обраного напряму політичного простування О. Кониський не зрадив.
О. Кониський був одним із творців ідеї органічної праці на українському ґрунті, в чому фактично виявив себе однодумцем І соратником краківської консервативної школи суспільної думки й історіографії Ю. Шуйського. Його речником на галицькому полі суспільної діяльності став О. Барвінський. О. Барвінський — О. Кониський протистояли зв’язці М. Драгоманов — І. Франко та М. Павлик у боротьбі за розум молодої генерації. У визначенні шляху — або «Україна для всіх», або «Україна лише для демократів і соціалістів», позиція О. Кониського — О. Барвінського виглядає чи не найконструктивнішою та найправильнішою.
Національне питання О. Кониський нерозривно поєднував із соціальним. Він слушно вважав, що ця проблема передусім буде зрозумілою для верхніх суспільних прошарків, людей інтелігентної праці. Пізніше у своїх споминах духовний учень О. Кониського — Олександр Барвінський з приводу передовиць Олександра Яковича у «Правді» писав: «Учитель, адвокат, дяк, писар, котрий поможе громаді завести спільну крамничку, організувати читальну, розів’є в селі самостійну діяльність громади і т. д., той запевне принесе народови більш користи, ніж всяке «виелімінювання» теорій абстрактних, невідповідних історично-національній вдачі нашого народа, а часом і шкідливих… треба дбати, щоби жодна, найменша сила інтелігентна, вдатна до роботи, не була змарнована на користь українсько-руського народу»31.
М. Драгоманов намагався спиратися на молодь32, минаючи традиційні суспільні стани. Взагалі верхні прошарки суспільства, що спиралися на традицію і були консервативно налаштовані, не сприймали ідей егалітаризму і соціальної рівності, а отже, були, за М. Драгомановим, реакційними. Драгоманівська тріада маніфестувалася постулатом:
«В культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм, в питаннях соціальних — демократизм»33.
Ці вимоги в українських умовах без корекції на специфічні обставини реального життя були чистою утопією. Культурний раціоналізм характеризував західноєвропейське суспільство, основане на секулярному і позитивістському світосприйнятті, з багатовікового традицією книжної культури, культивуванням університетських знань. Православна українська традиція не вела до розвою гуманітаристики чисто європейського зразка. Європейські цінності в Україні мусили впроваджуватися з урахуванням суто українських чинників: нечисленності прошарку інтелігенції, переважної кількості селянського населення, відсутності розвинутої економічної бази, широких верств буржуазії і робітничого класу, наявності християнського світосприйняття широкими верствами населення.
Догматичне насадження на західний зразок неминуче натрапляло на вимогу узгодження українських дій з російським суспільством, яке мало на відміну від українців і свою культурну традицію, і сталу освітньо-наукову практику. У зв’язку з цим М. Драгоманов і закликав українців орієнтуватися на російську літературу, її революційну традицію як частину європейського культурного простору, що в українських умовах означало добровільне погодження на подальшу русифікацію.
Проти цього якраз різко виступав О. Кониський. Як консерватор він пропонував спиратися на готові традиційні форми українського суспільства. Не опонувати їм і творити щось зовсім нове, відірване від ґрунту, а еволюційним способом поліпшувати задане природою і Богом. Українське громадянство готове сприйняти ідеї соціального та національного перетворення. Європейське не заперечує національного розвою.
Національне О. Кониський ставив перед соціальним, вважаючи його локомотивом, який потягне за собою і економічне поліпшення життя людей. Натомість М. Драгоманов соціальний момент ставив над національним. Цим шляхом пізніше пішли українські соціал-демократи і опинилися дезорієнтованими в часах національної революції. Виходячи з тези про примат соціального, Михайло Петрович виставляв тезу про пошук союзників не серед національного табору — «своїх панів», а серед соціально близьких верств російської і польської людності, яка, на відміну від українців, мала вироблену національну ідеологію, і якій були близькі цілі польської і російської еліти, думки про політичне панування над автохтонним українським населенням в Україні.
Догматизм М. Драгоманова не бачив позитиву в пошуку компромісів з людьми, які представляли конкретну економічну і громадську силу.
Коли у 1873 р. О. Кониський давав гроші і організовував разом з С. Качалою спонсорів для заснування Наукового товариства ім. Т. Шевченка, М. Драгоманов зібрав 45 підписів киян проти «реакційної політики галицьких клерикалів» під проводом С. Качали. У своїй автобіографії він писав: «З галицькими українофілами я не зійшовся, бо вони тоді були під впливом священика Качали, котрий з реакції проти старих рутенців, які так довго прислуговували партії австро-німецьких централістів, пристав до партії магнатсько-клерикальних федералів, як князь Ю. Чарторийський. Спілку цю я вважав зовсім дивовижною для приклонників Шевченка»34.
А проте саме ця спілка привела до, можливо, одного з найбільших успіхів української політики кінця XIX ст. – «Нової ери», одним з чільних упроваджувачів якої був О. Кониський. Лев, Володислав і Адам Сапіги стали містком для переговорів між українською і польською стороною, що дало змогу знайти польсько-українське порозуміння на межі 1880-х років.
О. Кониський відчув у колишніх нащадків спольщеної української шляхти тих стратегічних союзників, які, згадавши про своє Українство, не лише підтримали українську справу, а й змогли з часом, як В. Феодорович, повернутися до українства. Тому автора Духовного гімну України можна вважати предтечею політичного Українства, попередником ідеї В. Липинського про політичний територіалізм, за яким треба вважати українцями всіх, хто живе на Українській землі й визнає право етнічних українців господарювати на ній.
Саме ця щаслива думка спонукала О. Кониського разом з В. Антоновичем та народовцями О. Барвінського шукати примирення з поляками Галичини і через них творити питому всеукраїнську політику, раз назавжди покінчивши з непевним і аморфним москвофільством. До О. Кониського народовці намагалися творити спілки з москвофілами як національно близьким (етнічно спо-рідненим) елементом. І лише автор першої наукової монографії про життя Т. Шевченка розрубав гордіїв вузол, що вів у глухий кут національного сервілізму, пораженства, тримав українців у фар-ватері російської імперської політики. І апелював О. Кониський, як і чверть століття потому В. Лигошський, не просто до поляків, просякнутих вшехпольською ідеологією, а до людей крайовських симпатій, місцевої земельної аристократії зі шляхетським україн-ським корінням у далекому минулому.
Спроби М. Драгоманова знайти симпатиків серед поляків-демократів не увінчалися успіхом. Бо ці польські соціалісти були якраз одними з провідників ідей відродження «історичної Польщі», а от немилі М. Драгоманову земельні власники були сприятливим ґрунтом до української пропаганди. Але для Михайла Петровича – це були реакціонери, і він саму думку про такий союз відмітав у зародку.
У лютневому 1889 р. числі «Правди», присвяченому Шевченковим роковинам, О. Кониський, закликаючи до історичного польсько-українського примирення, писав: «Подай же руку козакові і серце чистеє подай і знову іменем Христовим возобновим наш давній рай…». Поляки повинні тямити, що робота сего раю може бути тілько на підвалинах повної реальної рівноправності що від будущини русинів залежить будущина поляків»35.
Творення власне української, а не рутенської москвофільської греко-католицької церкви у другій половині XIX ст. М. Драгоманов також цілковито не сприймав, розводячи у протилежні боки поняття науковий раціоналізм та справжній релігійний ідеалізм, що не суперечив науковим засадам суспільства. Він ніяк не хотів визнати національною уніатську церкву Західної України, вважаючи, що безґрунтовний штундизм це завдання в Україні зможе виконати краще.
Натомість О. Кониський у Наддніпрянщині працював передусім у середовищі дітей православного духівництва, бачачи саме ж цій верстві органічну українську інтелігенцію, яка зможе пов’язати інтелектуальний провід з широкими народними масами36. Саме зі свяіденичого середовища Київщини і Правобережжя вийшли найвірніші симпатики ідей О. Кониського, його найвідданіші учні.
У Галичині Олександр Якович так само спирався на дітей греко-католицьких парохів. Власне уся народовська партія, можна ска-зати, була своєрідною філією великих попівських родів Галичини, нотаблів західноукраїнського суспільства. Зі священичих сімей походили головні «кониськівці» О. Барвінський, М. Грушевський, О. Лотоцький, С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський.
М. Драгоманов найпильнішу увагу українців привертав до ознайомлення з російською літературою, бо «Вестник Европы» для розвитку розумових здібностей, на його переконання, дає більше, ніж «Основа». О. Кониський виступав за усвідомлену відмову від сприйняття російської літератури як засобу цивілізації, бо разом з тими здобутками світової цивілізації в парі йде ментальне зросійщення українців. Хоч і мав слушність М. Драгоманов, що російською мовою існувало тоді більше духовних вартостей куль-тури, ніж українською, але й рацію О. Кониського ніяк не можна відкидати. В. Антонович, ідейний союзник О. Кониського, радив українцям читати книжки оригінальними європейськими мовами, щоб не ставати підневільними ретрансляторами культурно-ментальних установок імперської свідомості росіян.
Олександр Кониський першим закликав до активного відвоювання свого культурного простору з російської займанщини, і цим заклав наріжний камінь дальшого політичного поступу українців, не менш значущого, ніж драгоманівське гасло вчитися у Європи, бути одночасно і українцем, і космополітом. Головним завданням «Правди» О. Кониський, вважав, як писав О. Барвінський, «поборювати всякі змагання, котрі би спиняли свобідний розвиток українсько-руського народу на національно-народній основі, отже, всяких об’єдинителів і обрусителів, як і тих, що намагаються польщити наш нарід, поборювати і тих, що космополітичними теоріями шкодять розповсюдженню народно-національної свідомості або захвалюванням «блага» і «общерусской» культури, т. зв. всеросійщини, пособляють признанню прапора деспотизму, гегемонії неволення життя, прибраного в ліберальну одежу»37.
М. Драгоманов, на відміну від О. Кониського, фактично був прихильником теорії про наднаціональну «русскую» культуру – надбання усіх слов’янських народів – і національні культури всередині її. Принаймні, розпочавши шлях до творення відрубної української культури, М. Драгоманов рудиментарно залишався спадкоємцем попереднього покоління українофілів (М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров), які не наважувалися остаточно перекреслити російське в собі. Не випадково О. Барвінський називав М. Драгоманова все ще українофілом за своєю політичною сутністю. Така постава у культурному питанні цілком призводила М. Драгоманова до його тези про федералістичний устрій України в межах Російської імперії. Призводила його до заперечення постулату української самостійності. В чому, знову ж таки, він натрапляв на гостру суперечку з О. Кониським.
У питанні державної незалежності України М. Драгоманов і О. Кониський так само виступили двома гостро ворогуючими між собою антиподами. М. Драгоманов продовжував традиційну лінію кирило-мефодіївців, ратуючи за федералізацію російської імперії та в широкому сенсі за федерацію всієї Європи. О. Кониський був засадничим самостійником і на федерацію дивився лише як на проміжний засіб для досягнення незалежності. В принципі і у всесвітній федерації можна побачити елементи самостійництва, але нападки М. Драгоманова на «вузький націоналізм» О. Кониського показують, що Михайло Петрович нереалістично сподівався перейти до національної рівноправності в Європі, поминаючи незалежницьку фазу. Важко зрозуміти, чому він не бачив перспективи за українською державністю і не міг гармонійно узгодити тезу про європейську спілку та українську державу в ній.
Зрештою, важко не побачити, що обидві візії українського поступу за М. Драгомановим і О. Кониським вкупі дають ідеальна бачення українського шляху. Не взаємозаперечення, а взаємодоповнення узгоджувало обидві непримиренні позиції. Проте про примирення між М. Драгомановим й О. Кониським ніколи не йшлося.
В одному обидва, О. Кониський і М. Драгоманов, були подібні. То були надзвичайно полум’яні натури, що сповідували громадський активізм. І обидва виявляли надзвичайну нетерпимість до чужої думки. Тому й не любили один одного щиро й недвозначно. Й однозначно несправедливо оцінювали громадські здобутки один одного. Сергій Єфремов згадував, що в О. Кониському йому імпонувала фанатична відданість українській справі, за що йому можна було простити усі помилки і хиби вибухового характеру. На відміну від принципового М. Драгоманова, О. Кониський був готовий іти на максимальні компроміси для досягнення політико-культурних дивідендів для української справи. Олександр Якович писав меморандуми до царського уряду, над чим глузував М. Драгоманов. Тим часом була в цій поставі О. Кониського «як на тодішні часи, доза громадянської мужности і та невпокійливість вдачі, що примушує битись головою об мур, аби не сидіти нишком, склавши руки. А це було значно краще, ніж за тодішньою українофільською звичкою «ходячому серцем замирати»: розпач і квієтизм українофільства більш українській справі зашкодили, ніж поривчасте, але живе борсання Кониського»38. Молоді ж без-компромісність М. Драгоманова імпонувала куди більше. Навіть С. Єфремов поступування М. Драгоманова подобалося більше, ніж О. Кониського. Навіть дідич і землевласник Євген Чикаленко був не «кониськівцем», а «драгоманівцем» за політичними переконаннями.
О. Кониський заперечував величезний внесок М. Драгоманова в український визвольний рух, навіть відкидав його значення як визначної людини науки.
«Драгоманов у науці тямить якраз стільки ж, скільки й мій чобіт», – казав Олександр Якович, посилаючись на думку колишнього адепта М. Драгоманова, Павла Житецького39.
Друковані відгуки М. Драгоманова про О. Кониського були так само гострі й перебільшено несправедливі. Велика інди-відуальність часто не терпить поряд із собою таку ж дужу індивідуальність, яка є антиподом у поглядах і методах громадської праці.
Заручником взаємин О. Кониського – М. Драгоманова став Іван Франко. На нього для О. Кониського лягла раз і назавжди незатерта тінь соратника М. Драгоманова. Тому О. Кониський відкидав і таланти І. Франка, непоштиво відгукувався про мо-ральність Івана Яковича, різко негативно ставився до нього як до людини, вказуючи на постійні Франкові хитання (а хитання ці були, і протягом усього життя, ніде правди діти). Зрештою, це зашкодило й загальноукраїнській справі, бо О. Кониський завжди різко був проти зайняття І. Франком кафедри у львівськім універ-ситеті, здобуття ним докторату40, співробітництва в НТШ та його виданнях. До М. Грушевського О. Кониський з приводу пропозиції майбутнього голови НТШ спертися у політичній діяльності на радикалів й ї. Франка зокрема писав: «Знаєте мою думку про потребу опозиції — розумно-реальної, але ж з ким її робити? Чи не з Шумилом [Павликом] або з Рижим [Франком], з людьми, у котрих і на макове зерно нема щирости?»41.
Коли М. Грушевський просив поради О. Кониського з приводу кандидатури І. Франка на очолення лівої партійної сили, той відповідав: «Може б Рижий навзаводи побіг би до сего, але я єму ні в чому не йму віри. Сила фактів довела, що се людина цілком не моральна, завсегди здатна зрадити, «предать и продать», і ніколи, ніколи він ліпший не стане, бо така вже атмосфера навкруги»42.
Лише М. Грушевський зміг виправити цю несправедливість стосовно І. Франка, влаштуванням останнього на працю в НТШ посприяв більш енергійній участі Каменяра в науковій і культурній діяльності. Цікаво, що саме І. Франко, попри обопільний скепсис один до одного у 1880-х-1890-х роках, написав про О. Кониського першу біографічну книжечку. І в цьому факті також можна побачити «руку» М. Грушевського, який у 1909 р. активно працю-| вав у львівській «Просвіті». М. Грушевський скоректував погляд ї. Франка на значення М. Драгоманова в історії української політики під кутом зору критики його космополітизму та поціновування загальноросійських вартостей. Під впливом М. Грушевського відбулася й ревізія поглядів І. Франка на О. Кониського. І в останньому Іван Якович бачив «не [той] авторитет, що своєю силою пригнітав молодших і слабших, як чинив Драгоманов. Це був гарцівник рухливий і легкоуозброєний, що вказує нові терени до здобування, хоч сам і не здобуває їх»43.
Олександр Кониський був першим по-справжньому українським соборником. Його, поруч з П. Кулішем, М. Драгомановим і І. Нечуєм-Левицьким, називають серед головних культурних об’єднувачів підросійської і підавстрійської Україн44. Але саме О. Кониському належить основна заслуга в цьому поєднанні, бо він став головним речником ідеї «Галичина — український П’ємонт». Він стояв біля колиски формування в Галичині ембріонів спільної всеукраїнської культури: об’єднаної літературної мови, спільної художньої літератури, єдиної національної науки, синхронізованої суспільно-політичної діяльності на міжнародній арені. Михайло Грушевський писав: «Для нав’язання спільності між сими двома частинами України-Руси, роз’ятими кордонами, його діяльність була найбільша; а на зміцнення українського руху в Росії се мало превелике значення»45.
О. Кониський найбільше з усіх наддніпрянських українців зрозумів громадські переваги конституційного ладу Австро-Угор-щини і прозорливо запропонував перенести всеукраїнську політичну діяльність на галицький ґрунт. Політика «Нової ери», промотором якої з підросійського боку виступав О. Кониський, була тією точкою біфуркації (точкою неповернення) (промова Ю. Романчука в Галицькому сеймі в 1890 р.) для України, яка остаточно розірвала з проросійським вектором української політики і почала відлік незалежного українського часу.
Першу поїздку в Галичину О. Кониський здійснив у 1866 р., а від 1884 року їздить за Збруч уже щороку. За доносами москво-філів проти О. Кониського у 1885 р. розпочалася судова розправа, яка тяглася 16 місяців. У 1888—1889 роках Олександр Якович на постійно перебирається до Львова, де редагує «Правду». О. Ко-ниський для галичан був найпопулярнішим і найвідомішим наддніпрянцем, значення якого для відродження України порівнюва-ли зі значенням Т. Шевченка.
Олександр Кониський став організатором національної укра-їнської науки. До нього наші вчені лише вряди-годи дозволяли собі бути українськими науковцями, більшу частину життя при-свячуючи себе великодержавним російській, польській, австрій-ській наукам. Навіть ідеологи українського руху, професори-істо-рики М. Максимович та М. Костомаров були дуалістами: водночас українськими й російськими істориками. Не оминула ця доля навіть В. Антоновича, що писав лише російською мовою свої наукові праці. Вододіл між російською і українською науками, не будучи дипломованим науковцем, поставив саме О. Кониський. Власне, Олександр Якович і освіти повної середньої не мав, лише вчився у Ніжинській початковій школі (1844-1845), потім у Чернігівській гімназії, з якої в тринадцятирічному віці його вигнали за писан-ня українських віршів. Але все ж мав рацію Марко Антонович, який долучає О. Кониського до київської академічної традиції. І не лише тому, що той мав відношення до НТШ, а й тому, що став провідним істориком української літератури і першорядним шевченкознавцем46.
О. Кониський найбільше з інших діячів переймався проблемами української освіти. Був причетним ще до недільних шкіл. Сам читав історію в п’яти недільних школах Полтави, одна з яких була вечірня для дорослих. Пише для цих шкіл підручники — «Українські прописи» та «Щотницю». Розуміючи значення української освіти, він був одним з найактивніших борців за національну школу, містячи в різних періодичних виданнях статті на цю тему. Зо-крема, можна згадати його публікацію 1881 р. в російському жур-налі «Семья и школа». На початку 1880-х виходить друком і його підручник з граматики.
Перша «некоронована» українська академія наук — НТШ — була дітищем передусім О. Кониського. На НТШ він дав своїх 1000 крб. та ще й організував з Д. Пильчиковим збір 7 тисяч. 9 тисяч дала Є. Милорадович, 6 — М. Жученко. На ці гроші передусім було куплено у 1873 р. друкарню, що дало товариству змогу бути незалежним у друкарсько-видавничих справах.
О. Кониський саме себе вважав головним фундатором НТШ, а до товариства ставився як до всеукраїнської інституції, до якої наддніпрянські українці мають абсолютно рівноправний стосунок. І перетворення НТШ з літературного на наукове товариство теж справа рук О. Кониського. Це він вперше подав думку реорганізувати НТШ у непідписаній статті у «Правді» ще 1889 р. (II, с. 307-308). Про НТШ О. Кониський писав, що воно «завжди було мені незвичайно дорогим, як дорогий батьковому серцю найлюбіший син»47. И у правдивості цих слів неможливо сумніватися. Для НТШ О. Кониський пожертвував свою бібліотеку і архів, відкрив стипендію і заповів частину грошей. НТШ для О. Кониського — символ незалежної культури, першопочаток державного усамостійнення України.
О. Кониський став головним редактором перших томів «Записок НТШ» та був єдиним з підросійських українців (не рахуємо М. Грушевського, що з 1894 р. жив у Львові), який в кожному числі містив свої розвідки, рецензії, історико-літературні матеріали. У «ЗНТШ» вийшов журнальний варіант його знакової літе-ратурознавчої праці «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» у двох томах (1898—1901). В. Антонович за ввесь час існування «Записок» надрукував лише одну маленьку заміточку — в розділі «Місцелянеа». Нічого не надрукували інші світочі україн-ської науки, такі як В. Науменко, І. Лучицький, П. Житецький, А. Кримський та ін. О. Кониського брав розпач, коли до першого тому «Записок» з шістнадцяти обіцяних статей написали свої праці лише двоє — Тадей Рильський і М. Грушевський48.
О. Кониський протягом останніх шести років свого життя агі-тував, упрошував, закликав, присоромлював, нагадував про наці-ональну відповідальність, робив зауваження щодо мови, аби лише забезпечити видання НТШ автурою з Великої України та друкувати у «Записках» науково якісний продукт. На його заклик до «Записок» та інших періодичних видань товариства почали писати М. Дикарів, С. Єфремов, О. Лотоцький, В. Доманицький. Уже нова генерація українських діячів відгукнулася на поклик О. Кониського до праці.
Окрема тема діяльності видатного громадянина — взаємини з М. Грушевським. Як правило, усі лаври обрання Михайла Сергійовича на кафедру української історії львівського університету дістаються Володимирові Антоновичу, проте не менших зусиль до цього з громадського боку доклав передусім О. Кониський. Саме він перебував у постійному контакті з О. Барвінським і здійснював безпосередні перемовини між київського громадою і галицькими народовцями.
І М. Грушевського, і О. Барвінського О. Кониський вважав своїми духовними учнями (його семеро власних дітей українською справою зовсім не цікавилися і були типовими російськими оби-вателями). У листі до М. Дикарева щодо цього Олександр Якович писав: «Я не хвастаючись вкажу хоч на двох своїх годованців (звісно, — не освітою — годованців моїх духом, патріотизмом і простованням) — обох їх Ви відаєте: — се Барвінський і Грушівський: дай їм, Боже, здоров’я доброго, да віку довгого»49.
О. Кониський був однією з головних дійових осіб офіційного відзначення захисту магістерської дисертації М. Грушевського в Київському університеті. Сергій Єфремов залишив у своїх спогадах найбільш художній опис промови Олександра Яковича на цьому всеукраїнському святі. Той радів не менше, а може, й більше за винуватця урочистостей.
«Кониський почав з того, — згадував С. Єфремов, — що сьогодні в університетській залі на диспуті він уявно бачив дві постаті — геніального співця України Шевченка та його коронованого ворога Миколу І, заступників двох непримиренних світів, ворогів до останніх фібр своїх. Здавалося, що подужав був у борні могучий самодержець. Але в той час, коли декан факультету в своїй промові згадав ім’я Шевченка (диспутант —член НТШ)…, — ніби привиділось, як здригнулось і затіпалось на портреті обличчя нездоланного самодержця, як перекривились з остраху бундючні самовпевнені риси. Правда, втілена в справжній непідкупній науці, — найбільша загроза для тиранії та деспотства. І од цього промовець переступив до майбутньої місії нашого висланця на захід — правдою в науці будувати і правду в житті, яка зрештою розвалить мури самодержавних ієрихонів і прилине до нас шевченківською мрією — надією про те, що «незрячі прозрять, а сліпі, мов сарна з гаю помандрують». «Дебрь-пустиня» прокинеться, вона вже прокидається, і доказ цього промовець бачить у сьогоднішньому святі, яке зібрало численних заступників з усіх кутків України, з усіх шарів її людности, всякого виду і стану. Чимось пророчим бриніли для мене слова старого сліпого діда, що натхненно говорив про повну перемогу української ідеї над супротивними заходами»50.
Як один з найпослідовніших творців культу Тараса Шевченка в обох частинах України О. Кониський одночасно став творцем культу й М. Грушевського, хоч той лише розпочинав науково-громадську працю і ніби такого культу ще зовсім не заслуговував. Саме О. Кониський прорік його значення для українського відродження. Назву його книжки «Т. Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» випадковою ніяк не назвеш. Про те, що Шевченко мав ще друге прізвище, зафіксоване в метриці, — Грушевський — мало хто знав і знає. Проте з цього збігу О. Кониський робив історіософську метафору. У М. Грушевському О. Кониський бачив продовжувача справи Т. Шевченка. Саме М. Грушевський, на думку його вчителя, мусив стати для українців Т. Шевченком XX ст. Так, власне, і сталося. Пророцтво О. Кониського збулося.
19 квітня 1894 р. з приводу вістки про обрання Грушевського професором до Львова О. Кониський писав М. Дикареву: «Порадійте нашій вельми важній новині: на кафедру історії у Львові — цісар 9 квітня затвердив звичайним професором Грушевського. Особисто для мене — се невимовно велика радість! От се той момент, з якого почнеться історія нашої національної освіти і культури! Праця моя не погибла, і дожив таки я до сего сподіваного часу! Дождався плодів з того, що року 1889 посіяв!»51.
У травні того ж року О. Кониський знову вертається до цієї ж думки: «Факт основання кафедри і настанова Грушівського професором єсть вінець нашої 30-літньої праці і перший ступінь, з якого почнеться нова історія нашої культури і науки»52.
М. Грушевський їхав до Галичини вірним прихильником політичної лінії О. Кониського — В. Антоновича, союзу наддніпрянських українців з народовцями під проводом О. Барвінського та поборення радикалів М. Драгоманова та його спільників — І. Франка й М. Павлика. Негативізм до політики М. Драгоманова в Західній Україні та до москвофільського космополітизму остан-нього М. Грушевський зберігав майже до передреволюційних часів. Він не лише плямував національний нігілізм М. Драгоманова, але навертав й Івана Франка до критики вчителя53. Під впливом голови НТШ Іван Якович став народовцем — націонал-демократом. Отже, щодо політичної спадщини М. Драгоманова Михайло Грушевський залишався вірним «кониськівцем», принаймні до 1914 р. На початках своєї львівської діяльності у 1894—1895 роках М. Грушевський тримав лінію на союз з 0. Барвінським, але реалії життя раз у раз підказували змінити лінію поведінки, зробити крок уліво, залучивши на свій бік рухливішу й активнішу молодь.
О. Кониський зберігав пієтет до М. Грушевського до кінця життя. Михайло Сергійович же образився на свого вчителя за обо-рону О. Барвінського в конфлікті з ним у зв’язку зі стратегією всеукраїнської політики та становищем усередині НТШ. І сталося це, судячи з листів О. Кониського до М. Грушевського, не у другій половині 1895 р., як вважав М. Антонович54, а вже ближче до середини наступного 1896 р. О. Кониський залишився вірним політиці «Нової ери» до кінця. Вважав за потрібне триматися й далі спілки з поляками та не йти на союз з Радикальною партією, уособленою іменами драгоманівців І. Франка і М. Павлика. На-томість, М. Грушевський вважав політику польсько-українського союзу 1890 р. угодовською і шкідливою для українців не менше, ніж союз із москвофілами. Майбутній голова НТШ узяв курс на порозуміння з поміркованими радикалами та організацію нового партійного утворення народовців — радикалів, майбутньої націо-нально-демократичної партії.
М. Грушевський закидав О. Кониському, що той дивиться на конфлікт у середовищі народовців очима О. Барвінського, на що О. Кониський відповідав: «Мій «суб’єктивізм» дає мені спромогу на політику Барвінського дивитись власними очима і ширше, і безсторонніше, ніж дивляться «об’єктивісти», що кажуть: «Все, що зробив Барвінський, не варто нічого». Я до діяльності Барвінського відношуся безстороннійше, ніж Ви, і не можу згодитися з Вами, що «нова ера» така ж шкідлива, як і москалефільство. Що доброго зробив Барвінський (реформа Товариства, субсидії Товариству; кафедра, «Дністер» і таке інше) – те і Ви, і я мусимо признати добрим, а що лихого (католицьке віче, промова за шкільну реформу) – те я гуджу і ганьбив і перед Вами, і в листах до його»55.
Важко відмовити О. Кониському у правдивості його слів стосовно О. Барвінського. Інша річ, що у боротьбі за утвердження саме своєї політичної лінії і О. Барвінський і М. Грушевський почали переходити на особистості й допускати випади, продиктовані хви-линними образами, далекими від об’єктивного ставлення до не-давніх подій минулого.
Болючі конфлікти М. Грушевського з О. Барвінським спричинили охолодження взаємин першого з О. Кониським. І знову ж таки мав слушність М. Антонович, коли писав, що некролог Олександра Яковича авторства М. Грушевського міг бути сердечнішим, коли б писався на п’ять років раніше56.
Окрім М. Грушевського, О. Кониський залишив після себе низку інших визначних громадських діячів, зорганізованих спочатку у видавництві «Вік». Його правою і лівою рукою в молодій громаді були О. Лотоцький і С. Єфремов, люди, беззавітно віддані українській ідеї, що присвятили все життя національному відродженню українського народу. Цікаво, що кожен із цих «годованців» О. Кониського успадкував одну з іпостасей таланту свого вчителя. Сергій Єфремов став провідним публіцистом, головним речником громадського життя, «совістю нації» (данина О. Кониському — полум’яному публіцистові «Правди», «Зорі» та ін. журналів і газет). О. Лотоцький відомий як провідний очільник петербурзької української громади, «посол» України в українській столиці, посередник всіх видавничих проектів, які проводив через цензуру, як ключова фігура у скасуванні Емського указу 1876 р. (О. Кониський постійно воював з цим указом упродовж усього Життя та боровся весь час із цензурними перепонами).
Василь Доманицький продовжив справу О. Кониського у царині шевченкознавства і видав 1907 р. перший науково-критичний «Кобзар» Т. Шевченка, про що завжди мріяв О. Кониський.
Сергій Єфремов теж продовжував шевченкознавчу працю вчителя, у середині 1920-х під його редакцією вийшли листування і щоденник Т. Шевченка. Сергій Олександрович мав стати головним редактором повного зібрання праць Т. Шевченка, яке заборонили більшовики — новітні чорносотенці-великодержавники XX століття.
Володимир Дурдуківський став найвизначнішим педагогом, директором Першої української гімназії ім. Т. Шевченка на Наддніпрянщині, чим виконав заповіт О. Кониського про творення власної національної школи.
Федір Матушевський став редактором першої щоденної газети Великої України «Рада», рупора української ідеї, який також свого часу мріяв створити О. Кониський.
Ще один гурт був близьким до О. Кониського — Братство тарасівців — перша самостійницька протопартія Наддніпрянської України (Микола Міхновський, Володимир Шемет, Віталій Боровик, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Мусій Кононенко, Євген Тимченко, Олександр Черняхівський, Іван Стешенко). Їх часто можна було зустріти в гостинній оселі О. Кониського на Бібіковському бульварі. Парафрази думок О. Кониського вчуваються у «Самостійній Україні» М. Міхновського, у полеміці Б. Грінченка (Вартового) з М. Драгомановим «Листи з Наддніпрянської України», в ідейному кредо тарасівців, друкованому у львівській «Правді» 1893 р.
У цих фактах — логіка подій, продовження справи, яку розпочав своєю щоденною мозольною працею невгамовний Перебендя. Він без надії сподівався, вірячи у перемогу ідеї українського на-ціонального відродження. Сумнівався у своїй спроможності на-дихнути на це своїх сучасників:
Коли б я здужав розбудить,
Братів із тьми на світ підняти,
Коли б умів їх врозумить
Як тяжко стогне наша мати!
Та ба! Не дав Господь мені
Душі могучої пророка,
Словес його не дав мені,
Не дав всевидючого ока!
Все ж здужав О. Кониський і «розбудить братів», і підняти їх «із тьми» і став для України тим могутнім пророком, який прові-стив постання Української держави.
_______________
1 Син України: Володимир Боніфатійович Антонович / Упор. В. Короткий, В- Ульяновський: У 3 т. – Т. 1-2- К., 1997; Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) // Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. — К., 1995. — С. 5—76; Ульяновський В.І., Короткий В.А. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. — К., 1997.
2 Мисюра О.О. Олександр Кониський у громадсько-політичному і культурно-освіт-ньому житті України (друга половина XIX ст.): Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 ектронний ресурс] / О.О. Мисюра; Харк. над. ун- т ім. В.Н. Каразіна. – X., 2005. – 19 с.; Дяченко О.В. Олександр Якович Кониськийі процес українського націотворення другої воловини XIX століття: автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 [Електронний ресурс] / О.В. Дяченко; Дніпропетр. нац. ун-т ім. О. Гончара. — Д., 2008. — 20 с.; Камишова Т.М. Етико-естетичний ідеал у творчості Олександра Кониського: автореф.
3 Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К., 1990.
4 Грушевський М. Олександр Кониський. 18 (30). VIII. 1836 – 29.ХІ.(11.Х). 1900 // Хроніка українсько-руського НТШ. – 1901. – Вип. 1. – Ч. 5. – С. 28.
5 Грушевський М.О. Кониський // Село. – 1910. – № 47. – С. 5; Його ж. Пам’яті О. Кониського // ЗНТШ. – 1901. – Т. 39. – С. 1-14; Про 25-літній ювілей вчителя М, Грушевський написав одну з перших своїх публіцистичних статей. Див.: Грушевський М. 25-лІтні роковини літературної діяльності О.Я. Кониського // Зоря. – 1885. – Роч. 5. – С. 24. Єфремов С. Останні години життя, смерть і похо-рон О. Кониського//ЛНВ. – 1901. – Т. 13. – Ч. 2- С. 51-54; Його ж. Трудівник передрозештньої доби: На 10-ті роковини смерті О. Кониського // Рада. – 1910. -30 ноября (13 грудня); Доиашщкий В. Библиографичєский указатель сочинений А.Я. Конисского // Киевская старина (далі – КС). – 1901. – № 1.- С. 131-151; Матушевский Ф., Єфремов С. А. Я. Конисский//КС. – 1901.-№ 1.-С. 125-130.
6 Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського // Мозаїка із творів, що не ввійшли до зібрання творів у 50 томах. – Львів, 2001. — С. 122-147.
7 Возняк М. О. Кониський і перші томи «Записок». (Листи до М. Дикарева) // ЗНТШ. – 1929. – Т. CL. – С. 339-390; Студинський К. Зв’язки Кониського з Гали-чиною в роки 1862-1866 // ЗНТШ – 1929. ~ Т. СІ. – С. 271-338; Студинський К. Галичина і Україна в листуванні 1862-1884 рр.: У 2 т. – К., 1931.
8 Возняк М. Драгоманов у відновленій «Правді»//За сто літ. — 1930. – Кл. 6. — С. 229-230; Його ж. З життя чернігівської громади Й 1861—1863. Листи Л. Глібова і Семена Носа до О. Кониського // Україна. — 1927- — Кн. 6. — С. 104-124; Його ж. З років заслання Петра Єфименка на Архангельщину // За сто літ. — 1928. – Кн, 2. – С. 110-121; Його ж. Листування Костомарова з Кониським//Україна. — 1925. – Кн. 3.— С. 72-77; Його ж. З письменницької спадщини Василя Мови (Лимансько-го) // За сто літ. – 1927. – Кн. 3. — С. 17-45; Його ж. Ів. Белей і Ол. Кониський. До зв’язків Галичини з Наддніпрянщиною в 80-х рр. XIX в. – Львів, 1928- – 45 с; Його ж. Листування Панька Куліша з О. Кониським // Нова Україна. — 1923. — № Ю. – С. 139-148; № 11. – С. 154-162; Його ж. Тринадцять листів І. Франка до О. Кониського // Життя і революція, – 1927. – № 4. – С. 84-98; № 5. – С. 233-242.
9 Кониський О. Вибрані твори. — К.: Дніпро, 1986. — 427 с.
10Антонович М. Дві замітки до життєпису О. Кониського // Український історик (далі – УІ). – 1971. – № 1-2 (29-30). – С. 89-94; Його ж. Неопублікований лист О.Я. Кониського // УІ. – 1965. – № 1-2 (5-6). – С. 72-75; Його ж. Олександер Кониський // 125 років київської української академічної традиції (1861-1986). – Нью-Йорк, 1993.- С. 181-194; Його ж. О. Кониський і М. Грушевський // УІ. -1984. – № 1-4 (81-84). – С. 48-63; Його ж. П.О. Куліш та О.Я. Кониський // УІ. – 1970. – № 1-3 (25-27). – С. 38-52.
11 Листи до О. Кониського // Листування Михайла Грушевського. – Т. 1. -К.-Нью-Йорк-Париж-Львів-Торонто, 1997. — С. 53-71, 289-294; Листи Олександра Кониського // Листування Михайла Грушевського. – Т. 3. – Київ-Нью-Йорк-Париж-Львів-Торонто. – С. 68-178, 478-525.
12 Кальницький М., Панькова С. Житловий будинок серед. 19 —поч. 20 ст., в якому проживав Кониський О. Я. // Звід пам’яток історії та культури України. К. – Кн. І, ч. II. – М-С. – К., 2004. – С. 1112-1113.
13 Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. — 2003. – № 2 (27). С. 131-132, 135.
14 Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1932. — Ч. І.:— С. 175-176.
15 Грушевський М. Олександр Кониський. 18 (30). VIII. 1836 – 29.ХІ. (11. ХИ).19О0. – С. 28.
16 Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ. — Ф. 77. – № 29.
17 Кононенко М. Спогади / Упор. П. Ротача. – Полтава, 1998. – С. 122.
18 Франко І. Олександр Якович Кониський. 18 серпня 1836 – 12 грудня 1900 //ЛНВ. – 1901. -Січень. – С. 16-17.
19 Возняк М. О. Кониський і перші томи «Записок». (Листи до М. Дикарева). – С. 383.
20 Студинський К. Зв’язки О. Кониського з Галичиною в рр. 1862-1863. — С. 322.
21 Лотоцький О. Сторінки минулого. – Т. 1. — С. 175.
22 Єфремов С. Про дні минулі. – С. 132.
23 Барвінський О. Спомини з мого життя, — Нью-Йорк-К., 2009. – Т. 2, ч. III і IV. – С. 93.
24 Антонович М. П.О. Куліш і О.Я. Кониськмй (їх взаємини за 1860-х років) // Український історик. – 1970. – Ч. 1-3. — С. 39. («…Найбільше нам не сподобалося те, що Куліш балакав з нами по-російському незважаючи на те, що я і Пильчиков декілька разів починали розмову по-українськи». Цікаво, що сам Пильчиков, за спогадами Є. Чикаленка, був переважно російськомовною людиною, причому не лише в побуті, а й у громадській роботі.
25 Цит. за: Студинський К. Зв’язки О. Кониського з Галичиною… — С. 327.
26 Студинський К. Зв’язки О. Кониського з Галичиною… — С. 330.
27 «Кулиш вьіразился о нем [Драгоманове] как о политике. Я рассмеялся. Драгоманов — политик. Более наивно и с меньшим пониманием своего положення трудно действовать… Нет, [Драгоманову нужно было поучиться] у своего приятеля – Антоновича. Вот политик, так политик… Кулиш согласился со мной, что Драгоманов не политик» (Кістяківський О. Щоденник. – К., 1994.- Т. 1 (1874-1879). – С. 98-99.)
28 Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). – Нью-Йорк, 1955. – С. 244.
29 Славинський М. Спогади // Син України. В.Б. Антонович. — К., 1997. – Т. 2. – С. 222.
30 Листування М. Грушевського. – Т. 3. – С. 99 (лист від 4.II.1895).
31 Барвінський О. Спомини з мого життя, — Нью-Йорк-К., 2009. – Т. 2, ч. III і IV. – С. 93.
32 П. Куліш у розмові з О. Кістяківським про це казав: «Драгоманов, не находя ни одного сословия, проникнутого малороссийскою идеею, думал в молодежи создать эту среду. Наивный человек. Хотел найти устой для такой громадной идеи в среде самой неустойчивой, непостоянной, видоизменяющейся. Не выработанной, способной ко всяким увлечениям». (Кістяківський О. Щоденник. — К., 1994. — Т. 1 (1874-1879). — С. 98-99).
33 Драгоманов М. Автобіографія // Самі про себе. – Нью-Йорк, 1989. С. 128-129.
34 Там само. – С. 128.
35 Цит. за: Барвінський О. Спомини з мого життя… – С. 73.
36 М. Кононенко написав у спогадах, що О. Кониський «особливу увагу звертав на молодь з духовенства, бо це ті майбутні люди, які безпосередньо матимуть справу з селом,| з простими людьми, з «масами». І якщо в душах їх та в їх головах будуть добрі почуття та світлі і розумні думки, то і вся наша національна справа буде швидше завойовувати належне їй місце». (Кононенко М. Спогади. – С. 119).
37 Барвінський О. Спомини з мого життя… – С. 93.
38Єфремов С. Про дні минулі. – С. 134-135.
39 Там само. – С. 133.
40 О. Барвінський відмовився на політичному рівні домовлятися з поляками про підтримку кандидатури І. Франка. Це була не лише позиція самого О. Барвінського, а його спільне з О. Кониським.
41 Листування Михайла Грушевського. — Т. 3. — С. 86 (лист від 4.XII.1894).
42 Там само. – С. 92 (лист від 24.ХІІ.1894).
43Цит. за: Антонович М. О. Кониський і М. Грушевський // Український історик. – 1984. – Ч. 1-4. – С. 62.
44 [Франко І.] Олександр Яковлевич Кониський. 18 серпня 1836—12 грудня 1900//ЛНВ. – 1901. – Січень. – С. 16-17.
45 Грушевський М. Олександр Кониський. 18 (30).VIII.1836 – 29.XI (11.ХІІ). 1900. – С. 28.
46 Антонович М. Олександр Кониський // 125 років Київської української ака-демічної традиції (1861-1986). – С. 181.
47 Кониський О. До життєпису М.О. Дикарєва // ЛНВ. – 1900. – Т. VII. – С. 83.
48 Там Само. – С. 83.
49Возняк М. О. Кониський і перші томи «Записок»… – С. 382 (лист з 1895 р.).
50 Єфремов С. Про дні минулі. – С. 148-149.
51 Возняк М.О. Кониський і перші томи «Записок»… — С. 375.
52 Там само. – С. 376.
53 Докладніше про це див.: Гирич І. Михайло Грушевський та Іван Франко: громадське і приватне // Франкознавчі студії: 36. наук. пр. — Дрогобич: «Коло», 2007. – Вип. 4. – С. 603-612.
54 Антонович М. О, Кониський і М. Грушевський // Український історик. – 1984. – Ч. 1-4. – С. 61.
55 Листування Михайла Грушевського. — Т. 3. – С. 175 (лист від 30 липня — 2 серпня 1898 р.).
56 Антонович М. О. Кониський і М. Грушевський… – С. 60.
