11
Січ
Січ 11, 2019 - 22:20
46 0
Історія однієї родини…

Невпинно пливе час. «Те, що сьогодні було в новинах називають подіями. Завтра це вже історія». Наступив новий 2018 рік, пройшли Різдв’яні свята, відзначили день Соборності України. Давно уже пішли з життя свідки і учасники цих подій минулого століття. Пройшло вже 100 років, як Україна боролась, здобула незалежність і втратила її. Лютнева революція в 1917 році дала поштовх, щоб Україна знову повернулась до споконвічної своєї мети – стати великою суверенною, незалежною державою. Скільки українців, поклали своє життя заради здобуття державності і незалежності своєї України. Як радянська Росія потопила в крові цю боротьбу, ці сподівання й надії. Як це було тепер мало про це знають, а в підручниках з історії все було спаплюжено і поставлено з ніг на голову, а є такі і їх немало, яким все байдуже, не знають, і не хочуть про це знати. Їх голови повернуті туди до Росії ( до Путінської Росії) – до Кремля. Вони цураються своєї культури, своєї мови і мабуть не прозріють ніколи. Ось що дала нам українцям ця більше як 350-річна історія окупації нашої України. Ця вічна дружба та братерство з братнім народом, ця засекречена та спаплюжена історія. Це пожинаємо ми сьогодні – на 27 році незалежності нашої України. Міста, села, вулиці так і не змінили своєї назви, але ще є багато міст, сіл, вулиць, які залишились із старими комуністичними назвами «ось наприклад, наше місто Первомайськ ) цих Первомайськів в Україні – 14). Ще наведу приклад – Южноукраїнськ, чому не Південно-Українськ, порт Южний, чому не Південний. Стоять і нині пам’ятники так званим героям Революції. Ось приклад – в Первомайську на вулиці Грушевського у сквері Перемоги стоїть пам’ятник так званим героям революції, які задушили молоду, незалежну українську державу. Там же поруч могила із зіркою теж міліціонера Яноша Ротке й напис на табличці «погиб от рук врагов советской власти в 1922 году». Влада не хоче нічого змнювати. Чому б наше місто не назвати Орлик, Ольвіополь, Богополь. Ні, не хочуть вулицю Коротченка назвати вулицею Івана Мазепи чи Симона Петлюри, Івана Богуна, Пилипа Орлика, Петра Сагайдачного і т.п. Більш як 4 роки не дозволяли поставити меморіальну дошку В’ячеславу Чорноволу без нього не було б України як держави, а поставили так збоку, щоб менше бачить. Владі це не потрібно. А люди мовчать хоча мабуть і знають що того соціалізму, комунізму ніхто і будувати не збирався. Як мій покійний батько казав, що ці більшовики, комуністи до влади прийшли на брехні, на обіцянках так воно продовжується і по цей час. Тож перенесемось в ті буремні роки минулого століття, де свідком і учасником визвольної боротьби українців за свою державу був і мій покійний батько Костюк Авер’ян Архипович. Так склалось життя: народився він в селі Гайворон Одеської області( зараз Кропивницька) 4 листопада 1896 року в сім’ї робітника-залізничника Костюка Архипа Назаровича), який працював в депо качегаром на паравозі. Колишній унтер-офіцер, бомбардир-наводчик ( артелерист). Від царя особисто за відмінну стрільбу одержав срібний годинник. Помер перед війною в 1940 році. Бабуся Анна – померла в 1951 році. Батько мій помер в липні 1985 року. Мати Ксенія Яківна померла в кінці грудня, перед новим роком. Прожили разом з батьком 62 роки. Як нас ростили про це довго розповідати. Дід (по матері) Яків Григорович Шеремета був грамотною, талановитою, працьовитою людиною. Був хазяїном, мав розум і жили добре. Мав кузню, коней, корови, зробив ставок, розводив рибу, свою січкарню, молотарку, був музикантом, грав на скрипці і багатьох інструментах. Служив в Москві в автомобільних військах при царі. Більшовики все забрали, в колгосп він не пішов, хазяйнував як міг ( таких не любили) – вчителював в школі. Пережив війну, мене бавив, обіцяв навчити грати на скрипці – я його не пам’ятаю і бабки Мотрини теж. Померла в 44 роки, до війни. Дід Яків в 1946 році помер з голоду. Добили діда, а також дідів – хазяїв треба було б берегти і були б ми багаті і ситі.

Дядько Іван (по матері) я його згадував вище воював з 1914 по лютий 1917 років в кавалерії. Повернувся додому єсавулом в село 7 кілометрів від Гайворона. Мав нагороди за подвиги, цар дав землю. Мені розповіли, що був нагороджений 3-м георгієвським хрестом. Хазяйнував. Більшовики хотіли мобілізувати в червону армію, він відмовився, за це і розстріляли, боялися щоб не підняв повстання, рідним не сказали де заховали. Батько мій закінчив церковно-приходську школу, потім курси машиністів-паравоза. Почав працювати з 14 років (з 1913 по 1957 рр.). В 1917 році на початку грудня був призваний в армію УНР – Симона Петлюри. Тоді він попав в підрозділ вільного козацтва. Брав участь в боях проти більшовиків, потім став сотником. Поки не настала загроза Києву, почалося повстання більшовиків на заводі Арсенал. Їх частина, де воював батько, була знята з фронту і була направлена в Київ для подавлення більшовицького повстання на заводі «Арсенал». І вони це завдання виконали. Заколотників, хто залишився взяли в полон.

Були пропозиції щоб їх розстріляти, але Симон Петлюра це заборонив і їх відпустили. Потім було свято Злуки, на площі святої Софії ЗУПНР і УНР об’єднались в єдину державу УНР. Був парад військовий. Батько це все розповів незадовго до смерті. Не наважувався про це розповісти раніше, тому що ми як кажуть малі та ще не розумні, щось могли сказати комусь і нас би всіх комуністи або розстріляли б, або замордували в Сибіру, десь на каторзі. Бачив на площі святої Софії Симона Петлюру десь метрів з 10-11. Я запитав, який він був. Сказав, звичайний дядько в шапці в кожусі. Бачив Грушевського та інших діячів УНР. Розповів як більшовики розкладали армію УНР. Переодягались в уніформу УНР брали біблію, Євангелію і кричали що Ісус Христос постраждав за людей і ми – комуністи теж за народ, на тюрмах в Сибірі боролись за це, а ви за кого йдете за поміщиків, капіталістів. Ленін за народ, а хто там знав тоді, хто такий Ленін, та і Сталіна тоді ніхто не знав. Він став відомим після закінчення так званої громадянської війни десь в 1922 році. І почалось – ідіть додому, беріть землю, хазяйнуйте , а тої землі вони так і не дали. Почали з армії УНР і це подіяло, після такої агітації залишились українські січові стрільці та козацька старшина, куди входив і мій батько. Вони залишились захищати Київ від більшовицької навали і банди Муравйова. Був шалений артобстріл Києва і таким чином був втрачений Київ, не змогли його втримати. Потім почався більшовицький терор, грабежі, розстріли і т.д. Якимось чудом вони вирвались із окупованого Києва. І куди йти ? Кругом терор, безвладдя, ціна людського життя не варта й копійки. Йшли ногами, не знали дороги, кругом різні банди, атамани і т.п. Та і люди в основному займались розбоєм, грабежами. Денікінці – як потрапиш на них, то розстрілюють, а червоні теж, махновці теж не помилують, та і різні там атамани теж бандитизмом займались. Нарешті батько додому добрався і пішов на роботу на залізницю: розруха, нічого толком не платили. Старші залізничники – машиністи стали готуватись до еміграції. Говорили, що більшовики прийшли всерйоз і на довго, і від них вже не позбавитись. А на місцях вже орудували комуністи, комнезами, лютували, були озброєні. Відбирали в людей хліб і до хліба. Ходили по хатах, шукали хліб, навіть землю колупали ( такими штиками) забирали все що могли. Люди були не раді їм. По навколишніх селах почались повстання проти такої радянської влади, але вони жорстоко придушувались військами. Лютували місцеві активісти писали доноси комуністи, комсомольці, приймали в цьому активну участь. Комнезами – була така в нас сусідка МАРІЯ Багрій – голова комнезаму ( Манька Багрійська на неї казали, ходила з наганом, лютувала). Я пам’ятаю її в старості, без зубів, глибоко посажені очі, чорні очі як в змії, така вона злюча і померла. Хоча влада її за «заслуги» підтримувала, такі ж як вона у неї були діти і онуки. Особливо запало мені в пам’яті ті її страшні очі, маленькі, кругленькі як в змії. Ненависна, страшна ця людина. Такі як знаходяться при владі це страшні люди, вони вже ніколи не зміняться. А ці діти і онуки, такі як їх батьки. Яке коріння,, таке й насіння. Батько її їздив на паравозі був в поїздах, згодом простудив поясницю, ноги. На паравозі так, що тут топка, висока температура, а за спиною тендер, там дрова, вугілля, а під ним в баках вода. А тим часом деякі машиністи виїхали в США, Канаду. Писали батькові, звали туди, що там людей поважають, платять добре. Але він так і не поїхав нікуди. Пішов на ГПРЗ ( Гайворонський паравозно-ремонтний завод слюсарем, став бригадиром слюсарів ремонтників. Так і жили далі. В 1927 році – народився старший брат Володимир – помер в 1999 році у віці 72 роки, похований в абхазії – Сухумі. Офіцер Радянської Армії. В 1940 р. народився брат Василь – помер в 1944 році. Потім я 6 липня 1944 році, далі сестра Наталія в листопаді 1946 році і в 1949 році – брат Олексій. Помер в 1996 році.

Батько помер в 1985 році. Мати була на 10 років молодша за батька, померла в 1995 році, коли батько помер, то я добре це запам’ятав, що поштарка носила пенсію, хтось із сусідів сказав, що Архипович уже помер, то цю жалюгідну пенсію, яку він заробив за 44 роки праці 57 крб. 60 коп. так і не дали. Ось така ця була комуністична влада. Тому із нашої сім’ї ніхто комуністом так і не став, і не був в тому числі і я. Далі ще батько розповів як в 1941 році в Гайвороні – евакували паравозноремонтний завод. Комуністів, євреїв відправили. Інші з торбинками пішли на фронт. Навіть і половини їх не обмандирували, не дали зброї, а біля Кривого Рогу потрапили в котел перебили, переколотили, а хто залишився живим то погнали в канцтабір в Умань ( на в’їзді є така Уманська яма). Набрали дуже багато полонених і в 1941 році частково відпускали залізничників. Так в восени 1941 р. батько пішки прийшов додому з полону. Потім, коли вигнали німців, на фронт вже не взяли, через вік. Дядька Івана (по матері) його розстріляли більшовики в 1918 р. був єсаул царської армії, відмовився іти в Червону армію. От і все.

Сподобалася стаття? Поділися зараз!

Миколаївщина Народний Рух України
Миколаївщина Народний Рух України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.