«…Вони мали свою велику мету,
свою ідею, яку прагнули прищепити
своїй країні, мали мету великого
формату, яка, як формуючий чинник,
надавала життя їх життєвому простору…»
(Дмитро Донцов.
Дух нашої давнини. Прага, 1944).
Живемо в час перемін
Живемо в час перемін. Рух тектонічних плит світового порядку планети, сформованого після закінчення холодної війни, відновився й набирає швидкості. Відповідно, змінюється й геополітична картина світу. На жаль, не в кращому для України варіанті, про що свідчать, зокрема, її територіальні втрати впродовж останнього шестиріччя. Показна миролюбність і стриманість у веденні зовнішньої політики, схоже, нині не надто ціняться. Світ, як і раніше, поважає сміливих, ініціативних, амбітних. Зокрема, таких, як українські геополітики з історичного минулого, котрі навіть у часи вимушеної «бездержавності» українського народу сягали в своїх помислах далеко за обрій, творячи для нащадків-українців програму національної величі. Одним із них був Лев Юстимович Биковський (1895 – 1992) – український геополітик, громадсько-політичний і культурно-освітній діяч, організатор геополітичних науково-дослідних студій та інститутів. Вивчення його наукової спадщини є вкрай потрібним для вітчизняної політичної еліти і всього українського суспільства, щоб виробити свою чітку візію місця України в сучасному й прийдешньому світі для накреслення нашої зовнішньополітичної програми на ближню і дальню перспективу.
Лев Биковський народився 10 (22) квітня1895 року в селі Вільховець на Черкащині. Після закінчення Комерційної школи м.Звенигородка навчався у Лісовому і Політехнічному інститутах Санкт-Петербургу. Був учасником Першої світової війни, перебував на російсько-турецькому фронті. Там, після Лютневої революції 1917 року в Росії, брав участь в організації української «Громади» в Трапезунді (Трабзоні).
Повернувшись до України, працював у МЗС УНР. У 1918 році написав свою першу статтю з геополітики «Майбутність України». Працював також у видавництві «Друкар», у Всенародній (Національній) бібліотеці в Києві. Стояв біля витоків Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Навчався на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського державного українського університету (1919–1920).
Внаслідок окупації й анексії Росією території УНР у 1921 р. емігрував до Польщі, де став слухачем відділення філософії Варшавського університету. Через рік перебрався до Чехо-Словаччини, де навчався в Сільськогосподарській вищій школі в Празі і Українській Господарській Академії в Подєбрадах. Через п’ять років, у 1927-му, отримав диплом інженера-економіста і повернувся до Польщі, де шістнадцять років працював у Варшавській міській публічній бібліотеці, із яких майже три – на посаді директора. Під час Другої Світової війни на його очах відбувалося Варшавське повстання. Там зазнав і репресій через своє українське походження. Тому змушений був виїхав звідти до Німеччини, а потім і до США, де й остаточно оселився. У 1948 — 1954 роках вчений перебував у Нью-Йорку, де тісно співпрацював із Всеукраїнською Академією Наук. Зокрема, писав статті геополітичного змісту до «Енциклопедії Українознавства» В. Кубійовича. Із 1954 року до своєї смерті (11 січня 1992 року) проживав у м. Денвері.
Людина різнобічних обдарувань, автор понад 530 наукових праць, Лев Биковський став одним із тих, кому ми повинні завдячувати за їхній внесок у розвиток української геополітики. В тому числі й за створення разом із видатними українськими вченими, громадсько-державними діячами Іваном Опанасовичем Шовгенівим та Юрієм Липою Українського Чорноморського Інституту (УЧІ), де Л. Биковський став секретарем. Сталося це 4 травня 1940 р. у Варшаві – в одному з центрів тодішньої української політичної еміграції.
У Європі тоді вже майже рік палала Друга світова війна. Хоч вона й завдала горя і страждань багатьом мільйонам людей, серед них і нашим землякам, але українські патріотичні кола сподівалися на зміну такого кривдного для України постверсальського й постраппальського світопорядку й на відновлення Української Народної Республіки. Не чекаючи цього «склавши руки», вітчизняні політики й вчені у еміграції взялися за розробку теоретичної бази майбутньої незалежної України «…від Сяну до Дону», від боліт Полісся до Чорного моря», вважаючи, що «…Чорноморський простір − це життєдайний простір України. Україні належить перше місце серед чорноморських країн з огляду на її простір, багатства й енергію людности. У цьому є зміст Чорноморської доктрини, призначеної для послуг українській закордонній політиці». (Ю. Липа. Чорноморська доктрина. – Варшава, 1940р.)
Пояснюючи необхідність створення Українського Чорноморського Інституту, Л. Биковський посилався, зокрема, на професора Валентина Садовського, який ще у 1933 році в одному зі своїх досліджень писав, що «…непростимим гріхом нашої преси й літератури є те, що справам, які торкаються (південних) частин нашої етнографічної території, приділяється мінімальна увага. Чим скоріше ця байдужість − ми не вагаємося сказати: злочинна байдужість − мине, тим більше це буде відповідати нашим національним інтересам» (Л.Биковський. Український Чорноморський Інститут. – Мюнхен, 1970.)
До слова, згодом ці інтереси чітко окреслив наш сучасник − досвідчений генерал-лейтенант Олексій Лавренюк у своїй праці «Воєнна доктрина і проблеми її реалізації»: «Геополітичні інтереси України визначаються її географічним становищем та тими географічними й природними умовами, що детермінують національні інтереси. У цьому розумінні геополітичні інтереси України мають дуже широкий діапазон, практично глобальних масштабів. Так, інтереси України є на Чорному морі і в державах Чорноморського басейну — протоки Босфор і Дарданелли, вихід у Середземне море; інтереси України пов’язані з Суецьким каналом і Гібралтаром, можливістю виходу суден в Індійський та Атлантичний океани і до держав, землю яких омивають води цих океанів, нас цікавлять північні моря Арктики і Антарктида». (Журнал «Розбудова держави», №11, 1995).
Зрозуміло, що забезпечення таких масштабних державних інтересів вимагає відповідних сил і засобів. Тому Лев Биковський залюбки цитував у своїх творах Івана Інгульця, на думку якого майбутня незалежна Україна мусить мати потужний військовий флот, завданням якого буде не тільки берегти непорушність кордонів Української Держави, не тільки мати вирішальний вплив на Босфоро-Дарданеллську політику, але й виконувати завдання у Світовому океані: «Ми поминули б одно з відповідальніших завдань українського флоту, коли би не згадали про його вагу в розв’язці кольоніяльного питання для українського народу. Бо поминаючи кількамільйонову українську еміграцію в Південній і Північній Америці, для якої, розуміється, також не байдужий буде розвиток українського флоту і зріст морської могутности України, − маємо величезний простір у долішньому бігові річки Амура над Охотським та Японським морем в Азії, скольонізований на суцільній території у багато переважаючій більшості українцями і відомий під назвою «3еленого Клину». Це наша Нова Україна! В 1917 році ці землі виявили непохитну волю увійти до складу Української Держави, сьогодні нарівні з рештою східноукраїнських земель провадять жертвенну боротьбу з московськими окупантами-большевиками і готуються до хвилини, коли нарешті здійснять свою волю. Розв’язати це питання по волі українського народу зможе також у першій мірі тільки сильний український флот» (В. Інгулець. За Українське море. − Прага, 1941).
На жаль, протилежної думки щодо військового флоту дотримувалася у 1993 році дипломатія вже незалежної України. Мовляв, нам флоту не треба, «…нам би лише якусь «флотішку». (Ігор Лосєв. Битва за Крим. Федералізація за відсутності правової держави спричинює деградацію регіонів.//Газета «Тиждень», 10 вересня, 2012 р.) Внаслідок такої недержавницької позиції всі роки свого існування ледь жевріли Військово-Морські Сили України. «Ніхто з моряків, навіть у штабах не знали, яким має бути флот України майбутнього, яка його перспектива. Кораблебудівна програма так і не була затверджена. Добудова крейсера і будівництво корвета в Миколаєві перетворилася в ганьбу ВМС і стала основою для антиукраїнської пропаганди» (М. Мамчак. Гібридно-флотська війна. Інформаційна оборона. − Севастополь, 2019).
Прямим наслідком таких дій тодішнього вищого політичного керівництва України стала втрата Криму, окупованого, а потім анексованого Російською Федерацією. Для нас це — геополітична катастрофа. Бо, як наголошував той же І. Інгулець: «Хто панує в Криму, той панує в Україні, навіть − незалежній. Так було, коли в Бахчисараї сидів хан, так було, коли в 1855 р. в Севастополі сидів француз, так було, коли в 1918 р. там сидів німець і так є, коли там сів знову москаль».
Розуміючи, які виклики можуть постати перед незалежною Україною на південному геополітичному векторі, засновники Українського Чорноморського Інституту, як зазначав Лев Биковський, вважали, що їх заклад повинен би займатися не тільки теоретично-дослідною діяльністю, але й політично-організаційною в напрямі об’єднання причорноморських народів у спільній державній Понтійській формації. Витворена згодом з того ІІонтійська спільнота мала б дати світові нові цінності на ґрунті відродження eллінської культури, спадкоємцем якої є Україна. Йшлося в тому числі і про заснування українськo-понтійської політичної партії, завданням якої було б здійснення понтійської федеративної великодержави. Тобто, на противагу шовіністичній ідеї «Великої Росії» висувалася демократична ідея «Великої України» з опорою на понтійсько-середземноморський простір. Слушність цієї ідеї підтвердило підписання 25 червня 1992 року главами держав та урядів одинадцяти країн Чорноморського регіону Декларації про Чорноморське економічне співробітництво, якою було засновано Організацію Чорноморського Економічного Співробітництва (ОЧЕС). Продовженням процесу зближення країн Чорноморського регіону стало створення 26 лютого 1993 року Парламентської Асамблеї ЧС (ПАЧЕС). Безумовно, зміцнення позицій України у згаданих міжнародних структурах відповідає нашим державним інтересам.
Передбачаючи такий розвиток подій ще у 40-х роках минулого століття, Лев Биковський опублікував наукове дослідження «Туреччина. Бібліографічні матеріяли» (Варшава, 1940). Подібні до неї мали вийти у світ ще праці про Болгарію, Кавказ і Румунію. У тому ж році для поглиблення задуманої роботи Лев Биковський разом зі відомим етнографом доктором Тимошем Олесіюком створює Суходольний та Океанічний інститути.
Наступного року побачила світ спільна праця Юрія Липи і Лева Биковського «Чорноморський простір. Атляс». (Варшава, 1941). На думку співавтора Ю. Липи, то був перший такого роду твір української картографії.
Ще через рік з’явився «Чорноморський збірник. Книга перша». (Варшава, 1942). У ньому розміщено статтю Лева Биковського «Великодержавні проблеми України». Ймовірно, що лише постановка питання таким чином викликала б нині у середовищі деяких «поміркованих» вітчизняних наукових і політичних кіл критичні зауваження, як «надто смілива» чи й навіть «екстремістська». Україна, мовляв, «не є великою»(?!!) країною і не може собі дозволити «великодержавної» зовнішньої політики. Однак Л. Биковський був далекий від політичної кон’юнктурщини і науково вибудовував стратегічні напрями майбутньої зовнішньої політики тих прийдешніх поколінь українців, які позбудуться історичних переляків і зважаться на самостійні й рішучі кроки.
Для них Лев Биковський писав так: «Україна тепер мислиться, як Соборна Великодержава, тобто така, що обіймає не тільки терени історичного життя і творчости минулих українських поколінь за останні дві тисячі літ: Матірня Укpaїнa – Укpaїнська Метрополія, але й і терени, що їх нині освоюють сучасні українські покоління, − щоб забезпечити життєві потреби майбутніх поколінь Дочірні України:
- Ближня-Східня (Сіра) Україна і
- Далеко-Східня (Зелена) Україна (Т. Олесіюк).
Таке розуміння Української Великодержавности визначає не тільки територіяльний зміст, але й одночасно виказує всю динамічну потенцію українства в усіх ділянках і напрямках його життя та послідовних висновках, що випливають з цього». (Л.Биковський. Україна над океаном. Третє видання. – Франкфурт, 1946).
Заглядаючи далеко наперед, Лев Биковський стверджував: «Майбутнє нашого народу випливає з його життєвої сили та далекосяглої просторової експансії переважно в східньому та південно-східньому напрямі. Наслідком цеї історично-колонізаційної тенденції, вільної і невільної, прийматиме воно з часом очевидно послідовно такі форми:
Суходолової (великодержавности), що витворюється в процесі остаточного закріплювання українського народу передовсім на Матірних просторах від Карпат і Дунаю по Кавказ, Каспій та Волгу з потенцією вже нині біля 50 – 60(?) мільйонів людности, що займає площу понад один мільйон кв. км. Цей український життєвий простір побільшується ще й від 100 років триваючим освоюванням дочірніх земель − Сірої та Зеленої України, як наслідок українського натиску на Схід в райони лесових степів Азії, які уможливлюють провадження зернового хліборобства. Разом потенція такого Всеукраїнського життєвого простору становитиме десь близько 8 – 9 мільйонів кв. км. Та 70 − 75 мільйонів людности, з якої близько 65 – 70% українців.
Далі цей простір поширюється також унаслідок політичного побратимства України з Балтійськими, Кавказькими та Туранськими народами. Нарешті, український великодержавний суходоловий простір поєднуватиметься також зі сферою українських політично-економічних інтересів на згаданому суходолі.
Морської (великодержавности), що становитиме продовження в часі і просторі того самого історичного експансійного процесу. Спостерігаємо, що українська експансія в діях і думках вже й тепер переривається поза межі суходолу. «Відповідні студії, каже проф. Ст. Рудницький, вказують, що в безпосередньому положенні України над Чорним морем, в обставині, що ціла половина чорноморських берегів належить до суцільної української території, лежить запорука великої політично-географічної ролі України вже в найближчій будуччині…» Звідсіля будучину України передбачаємо з логічною послідовністю в формі морської великодержавности згідно з концепцією 7-ми морів у двох концентрах. У першій фазі морська Україна обійматиме увесь чорноморський простір довкруги Егейськоrо, Mapмypoвoro, Чорного і Озівського морів (близько 3 мільйонів кв. км.) З потенцією вже тепер близько 140 − 160 мільйонів людности, а в тому щось із 33% українців. У другій фазі мopcькoгo розвитку України сюди доходять ще й басейни Каспійського і Apaльськогo морів та озера Балхаш. Таким чином Всеукраїнський Морський Простір, складаючись з поокремих просторів згаданих 7-ми внутрішніх морів, покривається з простором колишнього Capматського моря, рештки якого й залишилися в формі згаданих водозборів.
Океанічної (великодержавности), що наступить в дальшій геополітичній послідовності завдяки розвитку та поширення морської Української Великодержавности”. Внаслідок цього втратить Росія, як зазначав професор С. Рудницький, «…ціле запілля Чорного моря і Кавказького Істму, яке було для неї виразною випадовою позицією проти Середземного моря й Передньої Азії…» Україна ж, як спадкоємниця колишньої Росії, сягне в своїй експансії до берегів Індійського океану. Говорячи мовою практика-політика, Україна стремить стати з часом Океанічною Великодержавою, що обійматиме увесь Український Океанічний Простір на площі 15 − 20 мільйонів кв. км. із людністю вже тепер близько 300 мільйонів чоловік.
Послідовність та напрямок щойно згаданих всеукраїнських розвоєвих історично-великодержавних фаз у майбутньому ґрунтується не тільки на від тисячі літ функціональній, щораз міцнішій, українській експансії, але й на тому таки всеукраїнському відвічному історичному процесі, що відбувався до того часу на цих просторах, ідучи від колишньої Праукраїнської Океанічної Імперії Олександра Великого до Праукраїнської Чорноморської (Понтійської) Імперії Мітридата VІ Евпатора та до Української Суходолової Великодержавності імперії Володимира Великого».
Закликаючи українську наукову громадськість до всебічного вивчення минулих та майбутніх проблем або фаз Bceукраїнської Великодержавності –суходольної, морської та океанічної, Л.Биковський наголошував, що «…Українські океанічні справи не є якесь непевне марево майбутнього, а конечна проблема сучасности… Дослідження цих проблем вищезгаданою методою збагатить нашу науку, поширить наш думковий обрій та вкаже нам подекуди правдивий шлях до їх практичного полагодження. Одночасно це допоможе нам скоріше виробити в собі Всеукраїнський Великодержавницький Океанічний Світогляд, що становить передумову до вирішення цих проблем власними заходами і відповідно до наших інтересів… Це може одночасно спричинитися, нарешті, до цілковитої ліквідації комплексу нижчости, що панує, на жаль, ще й досі серед багатьох українських діячів у різних царинах знання та діяльності».
Ось чому для сучасного покоління українців є надзвичайно актуальним ретельне вивчення наукової спадщини Лева Биковського та його друзів-однодумців у царині вітчизняної геополітики.
