22
Лис
Лис 22, 2019 - 13:04
33 0
Як розрубати гордіїв вузол етнополітичного конфлікту

Своє втручання у внутрішні справи України керівництво Російської Федерації мотивує турботою про етнічних росіян та російськомовних громадян, які начебто страждають через невизнання офіційним Києвом російської мови другою державною мовою, та небажання центральної влади України змінити унітарний державний устрій на федеративний. У зв’язку з цим слід зауважити, що територія держави Україна не є етнічною територією росіян і у них немає права нею розпоряджатися. Україна є етнічною територією українців. Корінним та державотворчим етносом України є український – відмінний від росіян за антропологічними особливостями і з власною оригінальною культурою. Сучасна держава Україна збудована на етнічній території українців внаслідок реалізації українською нацією права націй на самовизначення, визнаного Міжнародним правом.

Певний час Україна була у складі Російської імперії та СРСР. Одним з наслідків тимчасового перебування частини українських земель у складі Російської держави є те, що в Україні крім етнічних українців, які складають переважну більшість населення держави, проживають і представники інших народів, зокрема й російського.

За своїм походженням всі росіяни в Україні – це емігранти різних хвиль еміграції. Їх переселяли до України і в часи Російської імперії, і в часи Радянського Союзу, не питаючи на те згоди корінного етносу. Так, після закінчення II Світової війни сталінський режим вчинив злочинні, з огляду на Міжнародне право, масові депортації до Сибіру та на крайню північ Російської Федерації корінних жителів західних областей т.зв. УРСР і Криму, а на їхнє місце завіз із Росії росіян.

Причини переселень росіян до України ті самі, які назвав у своєму творі «Государ» середньовічний італійський письменник і політик Ніколо Макіавеллі. Тобто вони мали служити опорою російського колоніального режиму.

«…если завоеванная страна отличается по языку, обычаям и порядкам, то тут удержать власть поистине трудно, тут требуется и большая удача, и большое искусство. Отличное средство для этого — учредить в одном-двух местах колонии, связующие новые земли с государством завоевателя… Колонии дешево обходятся государю, верно ему служат и разоряют лишь немногих жителей, которые, оказавшись в бедности и рассеянии, не смогут повредить государю».

Так на українському Півдні та Сході з’явилася певна кількість етнічних росіян, переважно у промислово-адміністративних центрах.

Згідно з офіційною статистикою, у жодній з областей України етнічні росіяни не складають більшості населення. Живучи на етнічній території українців, перебуваючи в меншості щодо корінного населення, ці люди, згідно з Міжнародним правом, не можуть претендувати на територіальну автономію та ще й у федеративному зв’язку з рештою України.

Переважна більшість росіян – громадян України це усвідомлює. Україна стала для них рідним домом, і вони нарівні з представниками корінного народу та інших національностей працюють над розбудовою своєї нової Батьківщини. Однак є серед них і такі, які не сприйняли ідею незалежності України, погодилися на українське громадянство винятково з матеріальних мотивів, сподіваючись на швидке падіння Української держави і відновлення влади Росії та їх привілейованого становища на українських землях.

Якщо вони не поважають українську мову, українську культуру, українські закони та український хліб, то єдиним законним розв’язанням проблеми є добровільна відмова цих людей від українського громадянства та еміграція до Росії чи іншої, яка їх прийме, країни. І це буде з їхнього боку, принаймні, чесним вчинком.

Адже згідно з міждержавними українсько-російськими домовленостями часів розпаду СРСР ці люди автоматично, лише за фактом свого проживання, тобто з порушенням загальноприйнятих у міжнародній практиці норм натуралізації, отримали громадянство України з усіма правами, які з цього випливають. За це росіяни – громадяни України повинні бути вдячні українцям. Адже все могло бути по-іншому, наприклад, як у країнах Балтії… І це було б логічно з огляду на ту роль, яку відігравали в Україні російські поселенці, особливо ветерани каральних та інших силових структур Росії (СРСР).

Безперешкодній інтеграції емігрантів з Росії в українське суспільство завадили, з одного боку, культивований в часи СРСР російський імперський шовінізм та хворобливий «месіанізм», притаманний значній частині росіян старшого покоління. Його збереженню та репродукції у наш час сприяє псевдонаукова теза про «вирішальний внесок СРСР у перемогу над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 років». На практиці ця теза переходить у псевдологічний ланцюжок: «Мы вас освободили — вы нам должны — вы должны нас терпеть».

З іншого боку, протягом всіх років незалежності України на її території та в інформаційному просторі тривають підривні дії російських спецслужб, які намагаються використати громадян України російського походження для дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні та ліквідації незалежної держави українського народу. Антиукраїнською пропагандою займаються державні органи Росії та високопосадовці з президентом Російської Федерації включно, і громадські структури: — від Російської православної церкви (проект «Русский мир») — до всіляких клубів за інтересами та «конгрессов русскоязычных…». Не стоїть осторонь і російський бізнес.

Також в Україні проживає певна кількість російськомовних українців, які перейшли на спілкування російською мовою внаслідок насильницьких заходів колишньої російської колоніальної адміністрації зросійщення та асиміляції корінного українського населення. Безсумнівно, більшість з них у недалекому майбутньому повернеться до материнської мови, коли зникнуть існуючі перепони для цього з боку Росії та її агентури в Україні. Разом з тим частина російськомовних українців дотримується проросійської політичної орієнтації внаслідок своєї колишньої співпраці зі спецслужбами СРСР (Росії).

Водночас на території Російської Федерації проживають мільйони етнічних українців — жертв незаконних сталінських депортацій, а також нащадків репресованих політичних противників комуністичного режиму. За часів СРСР їм заборонялося повертатися на Батьківщину навіть після відбуття ув’язнення у сталінських концтаборах. Україна зацікавлена в їхньому поверненні додому й охоче їх прийме.

З огляду на вищесказане, а також те, що громадяни України російського походження і російськомовні українці активно використовуються спецслужбами Російської Федерації для провокування міжетнічного напруження у південних та східних регіонах України, логічно звернутися до міжнародного досвіду у вирішенні схожих проблем і запропонувати Російській Федерації провести з Україною обмін населенням.

Тим громадянам України російського походження і російськомовним українцям, які прагнуть жити у державі з російською державною мовою та федеративним державним устроєм, Україна допомагатиме в переселенні до Російської Федерації.

Тих же етнічних українців, які виявлять бажання повернутися в Україну, українська сторона згодна прийняти і розмістити на території тих регіонів, які вони виберуть для свого проживання.

Таким чином, саме правовим шляхом усуватиметься міжетнічне напруження в окремих регіонах України, на існуванні якого наголошує Російська Федерація. Водночас, запропонувавши Росії обмін населенням, тим самим Україна сприятиме російській стороні у реалізації її державної програми «Соотечественники» під орудою знаного російського політика Костянтина Затуліна.

Найвідоміший міжнародний документ у галузі обміну населення — грецько-турецька конвенція про обмін населенням від 30 січня 1923 року. Нею визначаються правила обміну турецьких громадян православного віросповідання, які проживали в Туреччині (тобто греків – турецьких підданих), на грецьких громадян мусульманського віросповідання, які проживали в Греції (тобто турків – грецьких підданих). Головна мета обміну — гомогенізація національного складу держав, які утворилися на території колишньої Османської імперії, запобігання розвитку потенційного сепаратизму з боку етнорелігійних меншин.

Після закінчення II Світової війни за СРСР (Росією) були закріплені анексовані у 1939 – 1940 рр. території, а крім них до його складу увійшли східна частина Східної Пруссії на західних і Сахалін з Курильськими островами – на східних кордонах. їх місцеве населення підпало під часткове переселення: так, у 1944 — 1946 роках до Німеччини було евакуйовано чи переселено 1157 тис. німців, а до Японії у 1946 — 1956 рр. — 296 тис. японців і айнів.

Також під час остаточної демаркації нових кордонів Радянської Росії з Польщею, Чехословаччиною і Румунією було проведено нові взаємообміни територіями і населенням (оптації). Зокрема, станом на 31 жовтня 1946 року з Польщі до СРСР переселилося щонайменше 518 тис. чол. (в тому числі до України — 482109, до Білорусі — 35961 і до Литви — 64 чол.). В той же час зворотний потік складався з щонайменше 1090 тис. чоловік (у тому числі з України — 789982, з Білорусі — 231152 і з Литви — 69724 чол.).

Тридцять перший американський президент Герберт Гувер писав у своїй книзі «Проблеми тривалого миру» (1943 р.): «Значну увагу слід приділити героїчному здійсненню трансферу населення. Труднощі переміщення великі, але вони набагато менші, ніж постійні страждання меншин і безконечні рецидиви війн».

Обмін населенням, який іноді називають трансфером населення, став у XX ст. затребуваним елементом врегулювання міждержавних конфліктів і є актуальним у XXI столітті, зокрема, у галузі українсько-російських відносин. Проведення під егідою США та ЄС трансферу населення України і Російської Федерації сприяло б вирішенню конфлікту й встановленню тривалого миру в регіоні й світі.

Сергій РУДЮК,

старший викладач кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальної комунікації Університету «Україна»

Посилання на джерело

Сподобалася стаття? Поділися зараз!

Миколаївщина Народний Рух України
Миколаївщина Народний Рух України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.