26
Вер
Вер 26, 2017 - 21:09
3814 2
Громадсько-політична діяльність НРУ на Микоолаївщіні (1989-1996 роки)

З розпадом радянської системи та здобуттям Україною незалежності з’явилася можливість висвітлення ряду історичних проблем, котрі вимагають нагального розв’язання. Це дозволило науковцям заглиблюватися не у визначені цієї системою питання, а відшукувати забуті або нові сторінки історії. Такий пошук дав можливість звернутися до теми громадсько-політичної діяльності Народного Руху України.

Практично до кінця 1990-х р. ХХ століття інтерес вітчизняних дослідників до вивчення історії НРУ був не досить великим і мав суто прикладний характер, пов’язаний з аналізом сучасного політичного процесу. Але згодом, наукова думка поступово нагромадила потенціал вивчення національно-духовного відродження українського народу наприкінці 80-х – на початку 90-х рр., державотворчих процесів в Україні після розпаду СРСР, формування та діяльності політичної опозиції в період «перебудови» і здобуття української національної державності. При цьому основна увага істориків концентрувалася на аналізі діяльності Руху в цілому, однак мало вивченими залишались регіональні особливості створення крайових та районних структур. Та й учасники тих подій згадують ті справді буремні дні лише з нагоди чергового ювілею Народного Руху. А палітра колізій тоді була надзвичайно розмаїтою. Адже, якщо через історичні особливості розвитку суспільної свідомості на заході України темпи громадсько-політичного поступу були адекватними викликами революційної ситуації, то процеси національно-державницького самоусвідомлення мешканців південної частини країни через набагато триваліше їх ідеологічне зомбування відбувалися важче і повільніше. Працювати там активістам Руху доводилося в умовах шаленого опору компартійних та правоохоронних структур.

У ХХІ столітті ряд істориків почали звертатися до вивчення нових сторінок історії Народного Руху – його регіональних структур. І вже відомі такі праці: монографії – М. Тиского (Волинська крайова організація НРУ), В. Піпаша (Закарпатська організація Руху) та наукові статі – С. Кобути (Рух на Прикарпатті), Ю. Зайцева (Львівська організація НРУ) тощо.

Тому, поява на південних теренах України дослідження із проблематики громадсько-політичної діяльності Миколаївської крайової організації Руху (1989-1996 рр.) викликає особливий інтерес та потребує комплексного дослідження, що обумовлено станом наукової розробки.

Серед перших праць, які присвячені вивченню піднесення суспільно-політичного руху, становленню багатопартійності є монографія Олексія Гараня «Від створення Руху до багатопартійності» [242], яка побачила світ у 1992 р. Автор – історик-політолог, один з учасників перших київських політичних об’єднань, розмірковував у своїй книзі над питаннями зародження НРУ, основними його тенденціями у політиці, а також досліджував підвалини багатопартійної системи в Україні.

Висловлені думки О.В. Гараня знайшли продовження в наступній його роботі «Убити дракона (З історії Руху та нових партій України)» [244]. Тут він прослідкував основні етапи становлення й розвитку українського національного руху в кінці 1980-х – на початку 1990-х рр. на тлі суспільних змін у СРСР. Проаналізувавши динаміку його зростання, ступінь впливу на суспільну свідомість і порівнявши з аналогічними рухами в прибалтійських республіках, автор прийшов до висновку, що «внесок Руху, а також нових політичних партій у здобуття Україною незалежності, боротьбу за демократію є незаперечним» [244, с. 191]. Важливо підкреслити, що О. Гарань висвітлює зародження НРУ, етапи діяльності та основні тенденції в його політиці у практичній площині формування політичного спектру України кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття. У його книзі зібрано і проаналізовано великий фактичний матеріал, однак, недоліком є практична відсутність, на жаль, історіографічного аналізу проблеми, автор робить «глухі» посилання без зазначення авторів і назв праць. Праця, як зазначає О. Гарань «не є суто науковим дослідженням» [244, с. 8]. Однак вона з перших, де досліджується історія Руху, стимулюється розробка важливих й актуальних питань історії української суспільно-політичної думки на початку 90-х р. XX ст. та є помітним явищем у вітчизняній історіографії.

Наступною цікавою працею, яка висвітлює питання створення громадсько-політичної організації НРУ, є робота письменника Володимира Ковтуна [271]. Будучи колишнім політичним оглядачем «Народної газети», він стояв достатньо близько до процесу заснування Народного Руху, тому його робота містить ознаки видання мемуарного характеру. У книзі подано великий фактичний матеріал, однак деякі судження автора є досить суперечливими. Він, на наш погляд, віддзеркалюючи позицію «письменницького крила» – «батьків-засновників» Руху, доволі критично ставиться до позицій, які у 1989 р. займали члени УГС, дотримується думки, що НРУ міг залишитися масовою громадсько-політичною організацією народнофронтівського типу і після 1992 р. вважає, що його трансформація в партію сталася лише завдяки суб’єктивізму В’ячеслава Чорновола, до якого ставиться неприхильно.

У контексті наукової проблеми є монографія Г.І. Гончарука «Народний Рух України: Історія» [245], де здійснено першу спробу комплексного вивчення НРУ, простежено основні етапи створення організації, її структурного зміцнення. Автором переосмислена роль деяких дійових персонажів. Він вперше використав документи та матеріали архівів крайових організацій НРУ, що становить особливу цікавість для дисертантки.

Г.І. Гончарук відмічає важливість громадсько-політичної роботи рухівських відділів в областях, їхню високу відповідальність і стабілізуючу роль у переломних, драматичних моментах, що виникали при визначенні стратегії і тактики Руху. Автор не обминув і діяльності Миколаївської крайової (обласної) організації НРУ, відкреслюючи, що просвітницька, соціальна та видавнича справи миколаївських рухівців є прикладом наслідування для інших крайових та районних структур, особливо в Південному регіоні [245, с. 219].

Створенню і діяльності Народного Руху України на етапі боротьби за незалежність, присвячені монографії С. Кульчицького [276], А. Русначенка [306], Ф. Рудича [304], О. Бойка [236]. Із зазначених праць виділимо дослідження Анатолія Русначенка «Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років», у якому автор слушно зазначає, що, «виникнення незалежної Української держави є результатом перш за все національно-визвольного руху як попередніх десятиліть, так і, особливо, вже безпосередньо останніх літ його розвитку, а також цілого ряду інших соціально-економічних і політичних чинників, що призвели до розпаду СРСР» [306, c. 58]. Сучасний національний Рух постає, з одного боку, спадкоємцем звитяг попередніх поколінь, а з іншого – специфічним проявом перебудовчих змін. Його робота містить документи Народного Руху України за перебудову, фактологічний матеріал про створення Руху та його діяльність у процесі здобуття Україною незалежності.

Модернізаційний контекст національно-демократичного руху помітний у монографії Олександра Бойка «Україна в 1985–1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку», в якій події зазначеного періоду, а разом із ними національно-демократичний рух, розглянуто в контексті радикальних політичних змін в Україні. Критичне відношення дослідника до його успіхів знайшло вияв у висновках про те, що «політично самостійною Україна стала несподівано, практично внаслідок своєрідної «закономірної випадковості», пов’язаною більшою мірою із зовнішнім чинником – невдалим серпневим путчем ортодоксальної частини номенклатури колишнього СРСР, а не з внутрішніми політичними процесами – національно-визвольними змаганнями української політичної контреліти» [236, с. 261].

Історичні аспекти новітньої політичної історії України, багатопартійності та створення політичної опозиції, ролі НРУ в суспільно-політичному житті України подав Володимир Литвин [279]. Разом з відтворенням протиборства політичних сил він спрогнозував кредо та соціальну базу нових партій праворадикальної орієнтації, Народного Руху України та інших новітніх політичних структур. Цінність його праці у контексті означеної проблеми обумовлена фактологічним викладенням процесів і подій із залученням маловідомих архівних даних. Він вважає НРУ за доволі радикальну суспільно-політичну організацію, котра спирається у своїй діяльності на широкі та різноманітні політичні сили в країні у боротьбі за незалежність, вплив на зміну світогляду громадян України. Питання формування нового політичного спектра України розглядається також в його книзі: «Украина: политика, политики, власть (на фоне политического портрета Леонида Кравчука)» [281]. Значущість цієї праці полягає в тому, що вона написана на основі архівних матеріалів та власних спостережень автора за українською політикою.

Також, аналізу проблем багатопартійності в Україні присвячена монографія А. Білоуса «Політичні об’єднання України», яка вийшла друком у 1993 р. [235]. Автор запропонував новий підхід до розгляду проблем багатопартійності, заклав методологічні засади її аналізу. Він відносить Народний Рух України до організації національно-демократичного спрямування.

Значним внеском у дослідження національно-визвольного руху України другої половини XX століття є монографії: «Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті pp. XX ст.)» [252], «Український національний рух. Основні тенденції і етапи розвитку (1950-х – 1980-ті pp.)» [229] Ю. Данилюка, О. Бажана та «Україна: Новітня історія (1945 – 1991 pp.)» [230] В. Барана. У них проаналізовано загальні тенденції боротьби українського народу за державну незалежність, зокрема в період «перебудови».

З-поміж інших праць треба виділити монографію Юрія Діденка [259], в якій розкривається багатогранна діяльність Народного Руху України впродовж 1989-2002 років зі створення законодавчої бази української державності та втілення програмових положень НРУ в державотворчий процес України. Також, зроблено аналіз історико-політичних та ідеологічних основ внеску в формування законодавчого поля України депутатами, фракцією НРУ, їх вплив на подальше формування та становлення українського парламентаризму в умовах будівництва незалежної держави. Дисертантка звернула увагу на розділ «Основи державотворчої діяльності Народного Руху України», в якому характеризується основний базовий документ державотворчої діяльності депутатів від НРУ. Ю. Діденко приходить до висновків, що концепція державотворення в Україні дійсно стала тим документом, що прислужився суспільству та Руху своєю новизною, прогресивністю поглядів, адже в умовах планової економіки зважений і фаховий документ допоміг зробити певні корективи тим, хто розробляв стратегічні плани розвитку держави та внести необхідні зміни у економічний розвиток України. Рух, розробивши та познайомивши суспільство з «Концепцією державотворення в Україні», зробив внесок у його підготовку до життя в нових економічних реаліях перехідного періоду [259, с. 92]. Окрім того, Ю. Діденко в своїй роботі опирається і на документи Миколаївської крайової організації НРУ.

У монографії О.А. Шановської та Г.І. Гончарука [246] подається аналіз теорії формування та розвитку української нації, що викладена в працях діячів українського національного відродження. Автори простежують ґенезу національного відродження в документах і діяльності Руху, показуючи витоки національної програми НРУ та його змагання за демократичне вирішення національного питання і боротьбу за втілення національної програми в процесі розбудови незалежної держави.

В 2008 р. була опублікована праця Володимира Піпаша «Народний Рух України як форма національно-визвольної боротьби українців на зламі 80-90-х років ХХ століття: закарпатський регіональний аспект» [300], в якій він досліджує громадсько-політичну діяльність Закарпатської крайової організації НРУ. Автор заперечує погляд, що державна незалежність «дісталася» українцям майже випадково, безкровно, без якоїсь значної боротьби, внаслідок «збігу обставин». Він доводить, що це було закономірним результатом багатовікових змагань українців, у т. ч. закарпатців, за власну державу, а відбулося, передусім, завдяки діяльності широкої громадсько-політичної організації Народного Руху України, який на зламі 80-90-х років минулого століття об’єднав широкі, патріотично налаштовані маси українського суспільства. На основі опрацювання великої кількості документів та матеріалів, автор, котрий тривалий час очолював крайову організацію НРУ, розповідає про передумови утворення Закарпатського Руху, висвітлює його внесок у боротьбу з тоталітаризмом, регіональним сепаратизмом, за демократизацію та становлення громадянського суспільства і головне – у здобуття українським народом власної держави.

До 20-річчя НРУ у 2009 р. вийшла книга професора Володимира Білецького «Історія Донецької крайової організації Народного руху України (1989-1991 рр.)» [234], яка присвячена питанню боротьби рухівців Донеччині за проголошення та утвердження незалежності України на теренах області.

Окремим історіографічним доробком для написання дисертаційного дослідження слугували монографії, які присвячені регіональному аспекту становлення багатопартійності на Миколаївщині та ідеї заснування Народного Руху України, серед яких можна назвати роботи М. Шитюка, В. Шквараця та О. Яцунскої.

Так, у своїй праці Микола Шитюк виділяє основні причини виникнення політичних партій в Україні та в Миколаївській області, зазначає, що перші неформальні об’єднання у зрусифікованому краю стали першими провісниками українсько-національного відродження [320]. Він також окреслює початковий етап заснування Миколаївської крайової організації НРУ, її організаційну структуру, основні напрямки партійної роботи.

В 2002 р. була опублікована колективна монографія під загальною редакцією М.М. Шитюка «Миколаївщина: літопис історичних подій» [286], в якій дослідник Є.Г. Горбуров присвятив окремий розділ вивченню історії політичних партій та громадських об’єднань Миколаївської області. Дослідник характеризує структурну організацію, програмні цілі, загальну кількість членів, друкований орган Крайового Руху [248].

Ще в одній колективній роботі миколаївський історик Валентин Шкварець підкреслює, що незважаючи на значні економічні труднощі, погіршення матеріального становища людей, політичне життя на Миколаївщині вирувало, особливо це проявилося у виникненні різноманітних суспільно-політичних рухів, організацій, об’єднань. Він наголошує, що однією з перших таких організацій стала саме Миколаївська крайова організація НРУ, яка керувалась загальноукраїнською програмою і статутом та ставила перед собою головне завдання – боротьбу за вихід України зі складу Союзу [323].

Окрім цих досліджень, цінним історіографічним доробком у розробці проблем становлення та функціонування політичних партій в області є монографія дослідниці Олени Яцунської [325], яка чітко наголошує на важливості громадсько-політичної діяльності Миколаївської крайової організації НРУ.

Особливе місце в історіографії даного питання займають монографії представників англомовної української діаспори П. Магочі [326], Б. Кравченка [272] та ін. У них висвітлюються ідеї державотворення в Україні, розглядаються чинники, які впливали на піднесення українського національно-визвольного руху, аналізуються політичні та економічні фактори суспільно-політичних змін кінця 1989 – початку 1991 рр. тощо.

Важливо зазначити, що зарубіжні українознавці, котрі аналізували проблеми національно-демократичного руху, часто обстоювали збалансованіші погляди, ніж частина вітчизняних дослідників й особливо публіцистів, які обіймали в період «перебудови» радикальні позиції зліва або справа. Деякі суспільно-політичні події 1989–1991 рр., хроніку українського національно-демократичного руху і боротьбу за національну ідею відображено у праці Д. Квітковського [267].

Для більшості західних дослідників властива підвищена увага до питань формування і діяльності політичної опозиції в Україні в період «перебудови» та здобуття незалежності, а також до становлення розвинутої багатопартійної системи, що поєднувала риси атомізованого й поляризованого політичного плюралізму. Розгляд Руху здійснюється в контексті проблем, пов’язаних із розпадом СРСР. Зарубіжні дослідження проблем національно-демократичного руху, в тому числі Народного Руху України не вирізняються послідовністю та систематичністю. Втім, погляд зі сторони завжди є корисним, адже дозволяє уникати однобічності, яка неминуче виникає з огляду на національну належність істориків.

Серед видань української діаспори слід відзначити монографію Анатоля Камінського «На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні» [266], яка насичена величезним фактичним матеріалом. А. Камінський у 1980-х роках був керівником українського відділу Радіо «Свобода» в Мюнхені і мав тривалий доступ до офіційних радянських публікацій: періодичної преси, записів радієвих передач, видань неформальних організацій. Доступ до матеріалів офіційної та опозиційної української преси, архіву Радіо «Свобода» дав можливість авторові зібрати в одній книзі детальну інформацію про наслідки в Україні революції згори, яку ініціював М.С. Горбачов: про відродження громадської думки, про ґенезу і діяльність неформальних організацій, передусім таких, як Українська Гельсінська Спілка та Народний Рух України, про хід та результати виборчих кампаній 1989 та 1990 рр.

В своїй праці Мирослав Прокоп аргументовано вказує на те, що головним рушієм діяльності національно-демократичних сил, інтелігенції досліджуваного періоду була ідея державної самостійності, досягнення якої стало головною метою Української Гельсінської спілки, нових окремих політичних груп, неформальних організацій, в тому числі НРУ [303].

Також, цікавість для даного дослідження становили зібрання інтерв’ю з п’ятнадцятьма провідними українськими політиками, літературними діячами і вченими, які містить надруковане англійською мовою видання за редагуванням вченого і публіциста українського походження Романа Сольчаника [329]. Зібрані протягом 1989 – 1990 рр., ці інтерв’ю проливають світло на багаточисельні аспекти повсякденного життя та суспільно-політичного розвитку України тих часів, дають уявлення про власне розуміння українськими політиками, в тім числі рухівцями, таких речей, як демократизація, ґенеза Руху, сутність розбіжностей з Комуністичною партією.

Окрім того, у працях Р. Шпорлюка [324], О. Мотиля [327], Т. Кузьо [328], розглядаються чинники, які вплинули на піднесення українського національно-визвольного руху та національної свідомості, вказано на політичні та економічні фактори суспільно-політичних трансформаційних процесів: соціально-економічні зміни, послаблення репресивного тиску над інтелігенцією з боку держави тощо.

Серед монографічних видань цінним історіографічним доробком є дисертаційні роботи вітчизняних дослідників, які ми назвемо у хронологічній послідовності їх виходу.

Першим здобув ступінь кандидата наук на ниві рухівської історії О.З. Бураковський. Його дисертація має назву «Історія Ради Національностей Народного Руху України (1989-1993 рр): політологічний аналіз» [241]. Тут висвітлено історію РН НРУ, її роль в сучасних державотворчих процесах, динаміку міжнаціональних відносин до і після 1 грудня 1991 р. На основі вивчення масиву архівних документів Ради Національностей НРУ, він простежує основні положення її програм, позиції лідерів Руху та оцінки соціально-політичних і міжнаціональних подій на різних етапах у період 1989–1993 рр., аналізує проблеми існування, роботи і взаємодії Ради Національностей як з НРУ, так і з представниками національно-культурних товариств різних етнічних груп населення.

Другою кандидатською дисертацією, що зійшла на рухівському ґрунті, стало дослідження Олени Шановської «Діяльність Народного Руху України з розробки національної програми та практичного втілення її в процесі державотворення (1989-1996 рр.)» [317]. Основними структурними проблемами дисертаційного дослідження стали: витоки національної програми НРУ, участь цієї партії в змаганнях за демократичне вирішення національного питання в республіці в роки перебудови, змагання за втілення національної програми в процесі розбудови незалежної держави.

Третім дисертаційним дослідженням стали здобутки М.Г. Тиского «Народний Рух України: Волинська регіональна організація на зламі 80-90-х років» [314]. Автор розглядає передумови виникнення Народного Руху України, створення Волинської крайової організації та діяльність цього громадсько-політичного об’єднання. Народження та основні досягнення цієї структури дисертант розглядає в тісному зв’язку з процесами всієї громадсько-політичної організації, якою була тоді НРУ.

В 2006 р. Сергій Бондаренко захистив четверту дисертаційну роботу з історії рухівської теми: «Народний Рух України та його роль у національно-політичному житті наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття» [240]. У роботі здійснено комплексне дослідження громадсько-політичної діяльності Народного Руху України наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. у контексті відродження української державності. З’ясовано історичні передумови виникнення НРУ, причини його актуалізації, визначено етапи й проаналізовано зміст і форми його діяльності, узагальнено відомі й введено в науковий обіг нові факти, що дозволяють показати роль Руху у здобутті незалежності України. Автором також, як О. Бураковським та О. Шановською, теоретично обґрунтовано структурні складові інституалізації та програмні засади НРУ, показано його роль у розвитку міжнаціональних відносин. У процесі аналізу теорії та практики Руху розроблено рекомендації, які сприяли б посиленню його ролі у сучасних умовах формування української державності.

Слід зазначити важливий внесок колективу кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету в розбудову рухівської тематики. Під керівництвом доктора історичних наук, професора Г.І. Гончарука тема дослідження історії Руху стала кафедральною. Саме, на цій базі були підготовлені дисертації О.А. Шановської, О.В. Мардаренко, С.Л. Овсієнка, Ю.В. Діденка, Н.М. Кіндрачук. Молоде покоління аспірантів кафедри надалі продовжують розробляти дану проблематику.

Варто відмітити, що в своїй дисертаційній роботі Олена Мардаренко проаналізувала програмні документи і практичну діяльність НРУ як загальногромадського руху і політичної партії щодо відносин України з Російською Федерацією [283]. Станіслав Овсієнко в своїй праці провів комплексне дослідження внутрішньопартійних процесів у НРУ та діяльності рухівців в умовах партійної кризи упродовж 1997-2002 рр. [296] В 2009 р. Юрій Діденко захистив кандидатську дисертацію «Народний Рух у державотворчих процесах України (1989-2002 рр.)» [258]. А наступного року, Надія Кіндрачук захитила робота на тему: «Боротьба Народного Руху України за незалежність України» [268].

Окрім названих дисертаційних робіт, окремі аспекти аналізованої проблеми розглядаються у працях В. Кулика [274], В. Марчука [285], Л. Панасюка [298], О. Пилипенка [299], І. Кривдіної [273], Л. Савченка [308], Я. Секо [309], а також відзначимо й успішно захищені докторські дисертації В. Литвина [280], А. Русначенка [305], О. Гараня [243].

Особливе місце в українській історичній науці займають наукові праці та матеріали, вміщені в фахових виданнях, суспільно-політичних журналах таких, як «Український історичний журнал» [228, 251, 277, 278], «Інтелігенція і влада» [232, 253, 262, 269, 318], «Розбудова держави» [249], «Людина і політика» [237, 238, 239], де даються багатоаспектні характеристики партій, громадських рухів, зокрема НРУ, як національно-демократичного. У 2009 р. з ініціативи професора Володимира Білецького вийшов спецвипуск № 6 аналітично-інформаційного журналу «Схід» [312], у якому міститься цикл статей присвячених темі дослідження діяльності Народного Руху в країні в загалом, так і на Донеччині.

Останнім часом до 20-річчя заснування НРУ була опублікована серія наукових статей. Так, відомий історик, професор С.В. Кульчицький зазначив, що Рух став «одним із чинників, котрі перетворили бюрократичну ґорбачовську «перебудову» на революційний процес» [277, с. 9]. О.Г. Бажан у своїй статті спробував розкрити тактику й стратегію боротьби республіканської спецслужби проти становлення та функціонування Народного Руху в період горбачовської «перебудови» [228, с. 1].

Наприклад, В.М. Даниленко та М.К. Смолицька у статті проаналізували проблеми, які хвилювали українське суспільство в другій половині 1980-х рр., напередодні проголошення незалежності, простежуючи прояви громадянської активності, яке було зафіксоване радянськими органами безпеки у середовищі різних соціальних груп і верств населення [251, с.4 ].

Також, у своїх наукових статтях ряд науковців приділили увагу регіональному аспекту вивчення створення та діяльності Руху. Так, М. Тиский досліджує історію виникнення НРУ на Волині [313], В. Барцьось розглядає питання Руху на Вінниччині [233], С. Кобута вивчає історію Народного Руху на Прикарпатті [270], О. Козаченко займається вивченням Руху на Одещині [262], а Ю. Зайцев присвятив увагу дослідженню генезису Львівської регіональної організації НРУ [261]. А миколаївська дослідниця О. Полішкарова у своїй праці дослідила процес виникнення політичних партій Миколаївської області, висвітлила ідеї зародження НРУ у регіоні та діяльність перших неформальних об’єднань, які згодом увійшли до складу новоствореного осередку Руху [302].

У контексті проблеми заслуговують на увагу матеріали круглого столу, присвяченого 20-ій річниці створення Народного Руху України за перебудову (Київ, 22 вересня 2009 р.), на якому були розглянуті питання проблеми виникнення, становлення Руху, його ролі в національно-демократичних перетвореннях в Україні [288].

Проблематика НРУ активно обговорювалася на всеукраїнських наукових конференціях «Народний Рух України: місце в історії та політиці», що відбулися у 1994, 1996, 1998, 2000, 2001, 2005, 2009, 2011 р. на базі кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету. Зокрема, порушувалися такі питання: історичні причини й витоки Руху, його державотворча концепція; НРУ як фактор створення багатопартійності в Україні; відтворення національної ідеї в політичній діяльності НРУ; незалежність України – найяскравіший здобуток НРУ; Рух і питання духовного відродження народу України; питання національних меншин і діяльність культурно-національних товариств в Україні; націократичні тенденції в Русі, його погляди на етнонаціональні відносини в Україні та ін. [289-295].

Фактично було покладено початок наукової дискусії з питань історії та діяльності Народного Руху в регіонах країни. Так, вперше на конференції 1994 р. миколаївськими істориками В.І. Друмовим та Л.М. Цимбал було порушено питання утвердження Руху на Миколаївщині. Дослідники відмітили важливість діяльності Миколаївської крайової організації в становленні української державності в регіоні, зазначаючи рухівські справи в різних напрямках – це і в піднесенні національно-культурного відродження миколаївців, вшануванні жертв страшного лихоліття голодомору 32-33 рр., в святкуванні державних свят, в активній участі у виборах 1994 р. тощо [260]. У вересні 1998 р. М.О. Багмет та О.О. Полішкарова розглянули питання виборчої тактики Миколаївської крайової організації НРУ у 1994 і 1998 рр. [227]

На конференції 2001 р. член Миколаївської крайової організації НРУ О. Малицький порушив питання щодо релігійного та міжконфесійного напрямків роботи миколаївських рухівців [284]. А Ю. Діденко, який приймав участь з року в рік у рухівських конференціях, розглянув різні аспекти громадсько-політичної діяльності Миколаївського Руху – це наприклад, і боротьбу НРУ за незалежність та об’єднання українців в області та ін. [257]. Під час роботи сьомої конференції М. Шитюк підняв тему дослідження ролі Миколаївської обласної організації Народного Руху України в ушануванні та висвітленні голодомору 1932-1933 рр. [321].

На конференції 25-26 травня 2011 р. членами крайового Руху були висвітлені нові сторінки історії НРУ на Миколаївщині. Так, Н. Зінкевич розглянула напрямок видавничої справи Руху – найстарший партійний тижневик «Український південь» [263], Г.Б. Савченко визначив роль особистості – Бориса Мороза члена НРУ в розбудові рухівських структур [307].

Головними результатами діяльності НРУ науковці визнали те, що Рух став реальною силою, з якою почали рахуватися владні структури України в процесі національного державотворення та її соціально-економічного розвитку. Глибина піднятих питань про Миколаївську крайову організацію НРУ під час наукових дискусій свідчить про необхідність і правдиве висвітлення історії та діяльності Руху в національній історіографії.

Варто також відмітити і навчальні посібники: «Історія рідного краю. Миколаївщина» [322], «Політичні партії України та Миколаївщини ХХ століття» [301], в яких автори висвітлили ряд питань, що стосуються досліджуваної теми та довідник «Народний Рух України: Довідник: 60 біогр.» [287], який містить біографічні відомості, трудовий шлях, громадсько-політичну діяльність та політичні погляди і позиції Юрія Діденка – голови Миколаївської крайової організації НРУ з 1992 р.

 

1.2. Джерельна база дослідження

Наявні джерела, які містять відомості про громадсько-політичну діяльність Миколаївської крайової організації Народного Руху України починаючи від моменту її заснування у регіоні 1989 р. до прийняття Конституції України у 1996 р. можна поділити на такі групи:

 – архівні матеріали;

 – опубліковані документи;

– матеріали преси;

 – спогади учасників подій;

Основою для написання дисертаційного дослідження послужили архівні матеріали, які зосереджені у Центральному державному архіві громадських об’єднань України, у Державному архіві Миколаївської області та у Державному архіві Івано-Франківської області. Матеріали архівних фондів віддзеркалюють різні аспекти діяльності Руху, фактологічно доводять до висновків та підтверджень наукові положення дисертації.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України) міститься фонд № 1 «Центральний Комітет Комуністичної партії України». У ньому зосередженні документи, які розкривають умови становлення Народного Руху, конкретні заходи протидії діяльності НРУ компартійними органами в 1989-1991 рр., у тому числі в Миколаївському регіоні. Особливої уваги для дослідження заслуговують матеріали таких справ: 2555, 2556, 2557, 2611, 2658, 2660, 2768, 2773, 2774, 2856 [1-10].

Фонд № 270 ЦДАГО України, який називається «Громадське об’єднання — Народний Рух України» складається з двох описів. Перший опис фонду налічує сорок п’ять справ, які містить документи та матеріали щодо проекту Програми НРУ, його установчого з’їзду, проведення масово-політичних заходів, у тому числі референдумів березня і грудня 1991 р. [11], ухвали Центрального проводу НРУ від 20 липня 1991 р. [16], про участь Руху у виборах президента України тощо [14]. В описі вміщені листи трудових колективів, окремих громадян, що надійшли до редакції газети «Літературна Україна» про підтримку проекту Програми НРУ за перебудову з Миколаївської області (спр. № 61) [13], реєстр груп підтримки Народного Руху України від областей України, союзних республік, з-за кордону (спр. № 17) [12]. Листи містять також негативні відгуки на проект програми НРУ та оцінки діяльності Руху трудовими колективами, окремими громадянами з Миколаївщини. Другий опис фонду № 270 присвячений інформаційно-довідковим виданням Центрального Проводу Народного Руху та його регіональним організаціям (1989-1998 рр.). Цікавість для написання дослідження становила справа № 2 [17].

Особливо важливого значення мають матеріали Державного архіву Миколаївської області у фондах: Р-6077 – Миколаївська обласна екологічна асоціація «Зелений світ»; П-7 – Обком КПУ міста Миколаєва; Р-992 – Виконавчий комітет Миколаївської обласної Ради народних депутатів.

Фонд Р-6077 Миколаївської обласної екологічної асоціації «Зелений світ» складається з 14 справ. Дисертанткою був залучений до наукового обігу, адже становлення Народного Руху на Миколаївщині можна вважати розпочатим з діяльності регіонального осередку «Зелений Світ», бо перші рухівці були членами цього об’єднання. Документи, які містили інформацію про роботу Крайового Руху знаходяться у справах: № 1 – установчі та організаційні документи Миколаївської обласної асоціації «Зелений світ» (22 вересня 1988 р. – 7 квітня 1990 р.) [18]; № 2 – список членів екологічної асоціації (1988-1990 рр.) [19]; № 3 – листи та переписка членів «Зеленого світу» з громадськими органами (21 листопада 1988 – 12 грудня 1989 рр.) [20]; у справі № 11 – матеріали, звіти, резолюції членів організації (25 грудня 1988 – 11 лютого 1990 рр.) [21]; у № 12 – вирізках статей із газет членів об’єднання (28 липня 1998 – 7 жовтня 1990 рр.) [22]. Ці матеріали фонду слугували достовірною інформацією про становлення Миколаївської крайової організації НРУ. Також, містили списки ініціаторів створення крайового Руху, перші заходи по екологічному збереженню довкілля Миколаївської області та стосувались перебігу виборчих баталій у 1990 р.

У зазначений хронологічний період опонентом МКО/НРУ виступав Миколаївський обком КПУ, тому низку документів містить фонд П-7 «Обком КПУ г. Николаева». Ставлення обкому КПУ до діяльності Крайового Руху відображено у матеріалах справи № 163, в якій зосереджені документи з приводу оздоровлення та направлення його роботи у вірне русло [23]. У справі № 269 містяться документи відносно проведення Всесоюзного референдуму 17 березня 1991 р. [24]. У паперах зазначено, що Миколаївська крайова організація Руху виступала за незбереження Радянського Союзу, внаслідок чого агітувала та проводила в області відповідні заходи.

У матеріалах діючої комісії Миколаївської обласної Ради народних депутатів з питань гласності, засобів масової інформації та зв’язків з громадськими організаціями відображено реакцію комуністів області на інформацію про проведення зборів ініціативної групи зі створення Народного Руху України у регіоні із рекомендаціями не допустити його становлення та із завданням партійних комітетів – нейтралізувати «деструктивні елементи» [25].

Окрім того, фонд Р-992 містить протоколи виборчих комісій з виборів народних депутатів 4-15 березня 1990 р. [26], всесоюзного референдуму 17 березня 1991 р. [27], парламентських виборів 1994 р. та їх підсумки у Миколаївській області [28].

Також дисертанткою у дослідженні були задіяні документи та матеріали, які зосереджені в Державному архіві Івано-Франківської області у фонді П-1 (Обкому КПУ міста Івано-Франківськ). Попри деяку заангажованість документів, у справах 5554, 5555, 5559, 5562, 5568 знаходиться важлива інформація про ідеологічне протистояння Руху з Компартійною владою, яка намагалася не допустити розвитку українського національно-визвольного руху, здійснення демократичних реформ [29-33].

Для написання дисертаційного дослідження цінним джерелом слугував поточний архів Миколаївського крайового Руху, який зберігається у офісі самої організації. Документи та матеріали архіву МКО/НРУ автором дисертації вводяться вперше в широкий науковий обіг. Фонд складається з 23 справ, та зібраний у хронологічно-тематичній послідовності. Справи 1, 2, 3, 5, 6, 7, 8, 9, 11, 13 містять документи, які присвячені початку зародження НРУ на Миколаївщині, протоколи конференцій, виклад дискусій, які відбувалися на засіданнях, протоколи засідань районних організацій, свідоцтво про реєстрацію об’єднання, маніфести, заклики, ухвали, заяви, листи, також вміщено списки членів Крайового Руху, анкети делегатів конференцій тощо [34-36; 38-42; 44; 46]. Справа № 4 присвячена організації походів «Буг – козацька річка», у рамках Всеукраїнського походу «Дзвін» – свята козацької слави [37].

Важливі відомості містить справа № 10, в якій знаходяться матеріали та документи парламентських виборів 1994 р. та участі у них Крайового Руху. Цікавими є дані про соціологічне опитування серед населення Ленінського та Центрального району міста Миколаєва та телефонне опитування щодо довіри громадян до діяльності рухівців протягом виборчої кампанії 1994 р. [43]. Справа № 12 містить документи громадського комітету підтримки та утвердження Конституції України у Миколаївській області [45].

Окремими справами №№ 14, 15 є «Соціальний проект «Діти України», в яких знаходяться документи стосовно просвітницької діяльності Миколаївської крайової організації НРУ у рамках дитячої програми. Ці папери містять статистичні дані кількості учасників соціального проекту, документ-концепцію згідно з положеннями, якої виконувались основні напрямки роботи, листи до голови Крайового Руху, з проханням включити школярів сіл, селищ, міст області до участі у культурно-духовній програмі [47; 48]. А в справі № 16 містяться відомості про діяльність Молодіжного осередку Руху [49].

Наступну групу джерел становлять опубліковані матеріали більшість яких міститься у низці збірників документів та у додатках монографій (наприклад, у монографії А. Русначенка) [50; 57; 58].

У 2000 р. редакція щорічника «Україна. Наука і культура» на чолі з Оленою Сергієнко підготувала і видала книгу «Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали установчого з’їзду Народного руху України за перебудову». Для істориків ця немала за обсягом (496 стор.) робота – цінне джерело свідчень про початковий етап Руху за революційне реформування радянської дійсності [86].

До збірника «Провісники свободи, державності і демократії», 2009 р. увійшли документальні матеріали Народного Руху України і ЦК Компартії України, пов’язані зі створенням і діяльністю наймасовішого громадського об’єднання, яке перебувало в епіцентрі державного і суспільно-політичного життя України на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. Документальні свідчення, вміщені у виданні, розкривають етапи утворення народної опозиції, яка стала реакцією невдоволення частини суспільства на дії влади, дала поштовх зародженню і становленню багатопартійності, виявилася важливим кроком на шляху демонтажу компартійної системи і повалення тоталітарного режиму [75].

У науково-документальному журналі «З архівів ВУКЧ-ГПУ-НКВД-КГБ» у другому номері 2009 р. були публіковані упорядниками О. Бажаном, О. Лошицьким документи стосовно становлення Народного Руху України, які зосереджені у Галузевому державному архіві Служби безпеки. Опубліковані матеріали Управління «З» КДБ УРСР, документи управлінь КДБ у Житомирській, Львівській, Херсонській областях віддзеркалюють передумови виникнення Руху, висвітлюють напрямки діяльності громадського об’єднання, відображають ставлення радянських спецслужб до масової організації, розкривають форми і методи протидії органів держбезпеки становленню та функціонуванню НРУ за перебудову. Ці матеріали стали цінним джерелом для дослідження дисертантки [79].

На сьогодні опубліковані стенограми Установчого, Третього та Четвертого з’їздів, а також зміст виступів доповідачів та ухвал. Ці видання є надзвичайно важливим джерелом для дослідження розвитку НРУ. Цікавим є аналіз текстів Програми та Статуту Руху, а також доповнень до них, які приймалися на з’їздах, позаяк вони характеризують кореляцію мети Руху та зміни в його організаційній побудові. Стенограми з’їздів дають можливість охарактеризувати позицію як лідерів, так і членів НРУ з тих чи інших важливих питань [98; 99].

При дослідженні теми широко використані матеріали періодичної преси, оскільки наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. періодика приділяла достатньо багато уваги діяльності Народного Руху України. І саме, завдяки пресі можна відтворити яскраву картину становлення Руху на Миколаївщині зазначених хронологічних меж.

Доцільніше, періодичні видання поділити на дві групи: офіційні – засновані компартійними, радянськими, комсольськими структурами та неофіційні – позацензурні, «неформальні», рухівські. Серед перших, де можна отримати інформацію про громадсько-політичну діяльність Руху є всесоюзні газети «Радянська Україна», «Літературна Україна».

Таке видання як «Радянська Україна» подає інформацію достатньо заангажовано, однак певним джерелом слугувати може. Журналісти «Літературної України» – єдині з-поміж республіканських газет (хоча у 1988-1989 рр. газета була, практично, чи не єдиними в УРСР позацензурним офіційним виданням) опублікували проект Програми Народного Руху України за перебудову [76], а пізніше і затверджену Програму НРУ й Статут [77; 80]. Та не тільки, газета надавала досить широку інформацію про Рух, його діяльність у національно-визвольних змаганнях протягом 1989-1990 рр.

Ґрунтовний джерельний матеріал про роботу Крайового Руху, зокрема про мітинги, демонстрації, пікети, конференції, що організовувались МКО/НРУ, дати та місця їх проведення, зміст виступів, участь у політичних баталіях та про опонентів НРУ тощо, можна отримати із газет «Южная правда», «Радянське Прибужжя», «Вечерний Николаев», «Трибуна рабочего», «Контакт» та «Прибузький вісник».

Знову ж таки, «Южная правда», «Вечерний Николаев» та «Трибуна рабочего» були заполітизованими виданнями, вірними служителями правлячої Комуністичної партії у регіоні. Проте починаючи зі свого заснування, газетні номери Миколаївської обласної ради «Радянське Прибужжя» достатньо прихильно ставились до зародження Руху в Миколаївському регіоні та до діяльності перших активістів. Тому, більш об’єктивну інформацію дисертантка знаходила саме у цій газеті.

У роботі були використані обласні Івано-Франківські газети «Галичина», «Західний кур’єр» та львівська «Новий час».

Особливий інтерес викликають позацензурні, «неформальні» видання 1989-1991 рр. Серед тих, які були цікавими для дослідження – «Голос відродження», «Дзвін», «Поступ», «Голос Карпат», «Віче», «Вільне слово» та «Вісник Руху». Варто відмітити, використані у дисертації рухівські видання – «Народна газета» та «Час/time». На сторінках цих газет дисертантка знаходила опубліковані заяви, ухвали, матеріали про з’їзди Руху, виступи лідерів та статті відомих діячів НРУ тощо.

Від грудня 1989 р. Миколаївська крайова організація Народного Руху видавала у Вільнюсі власну газету «Чорноморія». Матеріали, які були опубліковані у ній, є особливо важливим джерелом вивчення Руху в області, оскільки подавали першу інформацію про зародження неформальних утворень Миколаївщини, НРУ та ін. З 1991 р. видання «Чорноморія» припинилося, лише з проголошенням незалежності інформаційний простір розширився і знову з ініціативи Руху у регіоні відновлюється рухівське видавництво у обличчі «Українського півдня». Перший номер газети вийшов 12 листопада 1993 р. Саме з цього часу матеріали вміщені у газету слугують вагомою джерельною базою для відтворення історії Миколаївського Руху. Вони містять поточну діяльність крайової та районних структур, заходів пропаганди та агітації, застосованих Рухом у протистоянні з Компартією, яка на їх думку намагалась не допустити відродження українства у регіоні, тим самим створюючи перешкоди НРУ.

Важливим джерелом для відтворення подій слугували спогади перших рухівців, учасників національно-визвольної боротьби, іноземних гостей, які вийшли останнім часом. Перш за все, спогади активістів МКО/НРУ були опубліковані у газеті «Український південь» у рубриці «До 20-річчя Руху» [264; 310], окремою книгою були виданні у 1999 р. спогади Анатолія Іванюченка «Коли мужчині сорок років» [265]. Також, у книзі канадського українця Степана Горлача знаходяться матеріали про його перебування на святі козацької слави у 1991 р., організоване Народний Рухом, що проходило на території Миколаївської області [250]. 

 

Висновок

Автор у розділі проаналізував наукові доробки як вітчизняних, так і діаспорних дослідників з теми вивчення історії Народного Руху України і прийшов до висновку, що фактично немає праці, в якій було б систематично, всесторонньо вивчена діяльність Руху на Миколаївщині (1989-1996 рр.). У поле зору науковців потрапили лише окремі аспекти роботи Крайового Руху в умовах розпаду СРСР, в проголошенні та утвердженні незалежної української держави. Поза їх увагою залишились достатньо важливі напрямки діяльності крайових та районних структур НРУ, які потребували подальшого, більш детального наукового вивчення.

Дисертантка опрацювали широке коло архівних і опублікованих документів, які безпосередньо стосувалися теоретичної та практичної роботи Руху у регіоні, за допомогою яких можливо відтворити і проаналізувати передумови та становлення крайового відділу НРУ, основні напрямки та результати цієї діяльності. Джерела, які долучались до написання автором поділені за ступенем важливості та у деяких аспектах переоцінені, уникаючи за політизованості та суб’єктивізму. Також, дисертантка вперше вводить у науковий обіг матеріали поточного архіву Миколаївської крайової організації Народного Руху України, що становить значну цінність для дисертації.

Теж, достовірності викладу матеріалів кандидатської роботи слугувала інформація, яку подавали періодичні видання. Преса у дисертації представлена всеукраїнським, регіональним та рухівським виданнями.

Таким чином, в цілому історіографія репрезентованої теми та джерельна база містять у собі необхідний фактичний матеріал, що дозволяє ознайомити нас з оцінками сучасних істориків з питань вивчення діяльністю НРУ, заповнити деякі прогалини в громадсько-політичній роботі Миколаївської крайової організації Руху, краще зрозуміти її політичне становище у Миколаївській області. І, може бути оцінена як достатня для вирішення поставлених у роботі завдань, досягнення мети дослідження та зробити спробу наукового прогнозу.

 

РОЗДІЛ 2.

УЧАСТЬ АКТИВІСТІВ МИКОЛАЇВЩИНИ У СТВОРЕННІ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ

2.1. Передумови становлення Народного Руху України

Започаткований процес, що мав назву перебудова, значно суперечливіший і складніший від запропонованого тлумачення. Не викликає сумнівів, що саме гуманітарна складова перебудови відіграла ключову роль у зміні світоглядних орієнтирів і мала найбільше значення в наступному розвитку незалежної Української держави.

Виникнення Народного Руху за перебудову в Україні наприкінці ХХ століття стало відгуком і закономірним наслідком суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації у СРСР з її системою управління, ідеологічними міфами та відсутністю поваги до людини як «гвинтика системи». На питання: чи могла бути Батькіщиною держава, яка проводила насильницькі колективізацію та розкуркулення, нищила людей у штучних голодоморах, руйнувала віру та церкву, стерла мільйони своїх співвітчизників у таборах, а життя тих, хто залишався на волі, мало чим відрізнялося від життя за ґратами, могла бути тільки одна відповідь. Соціальне самопочуття певної частини громадян, що мали гідність, вміли міркувати і мали свою позицію щодо складових буття країни і людей у таких умовах нормальним бути не могло. Життя в умовах радянської влади визначалося подвійними стандартами і мало два пласти: офіційна пропаганда та ідеологічні легенди різко контрастували з суспільним буттям. Намаганнями руйнації подвійної моралі стало розвінчання культу особи Сталіна Хрущовим на ХХ з’їзді КПРС. Люди повірили в реальність дещо нових, але таких природніх понять як громадянська свобода, рівність, соціальна справедливість. Проте тоталітарний характер управління державою виключав будь-які прояви громадської чи національної свідомості. У Конституції 1977 р. з’явилася ст. 6 про КПРС як керівну і спрямовуючу силу суспільства. Зміцнення адміністративно-командної системи в СРСР спричинило накопичення негативу в усіх сферах суспільного життя, що, в свою чергу, викликало спротив. Отже, поява Народного Руху стала історично, соціально та психологічно обумовленою. Цей процес був закономірним переходом кількості накопичених в країні деструктивних тенденцій у нову якість конструктивного та усвідомленого протистояння владі.

Професор Г.І. Гончарук у своїй монографії відмічає, що однією з причин успішного функціонування політичної партії є органічний зв’язок традиційних національних ідей народу та її програмних цілей. Саме споконвічні сподівання спільноти, відображені у життєздатних політичних платформах, є духовними джерелами партії. Такими прагненнями українського народу були: незалежність, державність, демократичність, добробут [245, с. 11].

Ідеї національної незалежності в єдності з ідеями соціального добробуту були в основі боротьби політичних угрупувань та партій: Кирило-Мефодіївського братства, просвітних товариств, українських політичних партій першої половини двадцятого століття, націонал-комуністів, «шестидесятників», Української Гельсінської Спілки та інших дисидентських груп часів стагнації. Народний Рух України перехопивши ідейну естафету з втомлених рук попередників, але в інших історичних умовах спромігся зорганізуватися й очолити визвольну хвилю українського народу за незалежність [245, с. 11].

На круглому столі присвяченому 20-ій річниці створення Народного Руху України за перебудову (Київ, 22 вересня 2009 р.) дослідницею Н.П. Барановською знову було піднято питання причин появи Руху. Так, на її думку, передумовою виникнення у СРСР неформальних громадсько-політичних груп та об’єднань у період перебудови став початок боротьби за відміну 6 статті Конституції СРСР, коли проголошувалася відмова від ідеологічних догм і перехід до концепції демократичного соціалізму, що включало пріоритетність загальнолюдських цінностей, різні форми власності та ринкову економіку, введення прямих альтернативних виборів секретарів партійних комітетів, свобода групувань, федеративний принцип побудови КПРС тощо. При цьому у КПРС намітилися три течії: радикально-реформаторська (Демплат-форма), реформістсько-оновлювальна (Марксистська платформа) та традиціоналістська або консервативна [231, с.14].

З початком лібералізації ідея «народних фронтів» найбільшим успіхом користувалась серед інтелігенції. Політичні рухи, породжені громадянською ініціативою, спершу з’явилися у Прибалтиці. Датою заснування Литовського руху за перебудову (згодом «Саюдіс») вважається 3 червня 1988 р. Установчий з’їзд Народного фронту Естонії відбувся у Таллінні 1–2 жовтня 1988 р. Народний фронт Латвії було засновано 8 жовтня 1988 р. як всенародний рух на підтримку перебудови на території Латвійської РСР. Як прояв протестних настроїв частина мислячих людей утворили народні фронти також у Молдавії, Азербайджані, Казахстані та ін. [79, с. 210]

Однак задовго до оголошення перебудови і бурхливих змін у суспільно-політичному житті країни в цілому і, зокрема, України, визрівала «грона гніву». Так, 4 вересня 1965 р. на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків», у київському кінотеатрі «Україна» відбулась акція протесту проти арештів української інтелігенції. За так звану «антирадянську агітацію» сіли за ґрати літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, письменник Михайло Масютко, модельєр Ярослава Менкуш та ін. Обговорення фільму перетворилося на акцію протесту. До стихійної акції долучилися тоді ще маловідомі В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Юрій Бадзьо та Василь Стус. Підтримав її й режиссер фільму Сергій Параджанов [79, с. 247].

У листі до першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю. Шелеста та до голови Ради Міністрів Української РСР В.В. Щербицького з приводу арештів інтелігенції, громадський і культурний діяч Іван Дзюба відмітив: «Усе це посилює зрозумілу тривогу, а подекуди викликає і панічні чутки. У всякому разі, створилася зовсім ненормальна і недостойна обстановка, яка ображає елементарне громадянське почуття і викликає цілком природне побоювання: чи сумісне це з нормами соціалістичної законності і чи ця законність можлива за таких обставин. Адже минає четвертий місяць, як арештовано кілька десятків людей. Люди ці не якісь гендлярі, казнокради чи хулігани. Це, кожен у своїй справі, люди компетентні, авторитетні і шановані. І ось цих людей «ізолюють», ніяких посутніх роз’яснень з цього приводу не дається, ніяких повідомлень про причини арешту і пред’явлені обвинувачення немає. Досі більшості з ув’язнених не дозволені навіть побачення з членами родини. Це і само по собі негуманно й недемократично, а крім того, ще й створює атмосферу неясності й тривоги» [67, с. 14].

Таким чином, можна зазначити, що нищення шестидесятників стало початком політичної боротьби за незалежність. Стихійна акція протесту в київському кінотеатрі «Україна» мала незворотні наслідки. Вона стала зразком у боротьбі українства за свої права, який не раз згадували ті, хто пізніше проголошував відновлення української незалежності. Саме тоді рух громадянського і культурного опору радянській системі став переростати у рух політичний.

Серед величезного кола проблем, які породила радянська влада під керівництвом КПРС – різномасштабні – від глобальних до часткових, зокрема –інтриги у верхніх ешелонах влади, розкрадання державного і громадського майна на всіх рівнях, формалізація і заідеологізованість освіти і виховання підростаючого покоління. Зростання автотранспортних злочинів і, в першу чергу порушення правил безпеки руху та експлуатації транспортних засобів стало настільки великою проблемою, що нею зайнявся Верховний Суд УРСР. У січні 1983 р. було проведено спеціальний пленум, на якому обговорювалося питання про вдосконалення практики застосування судами України законодавства задля подолання цього лиха [213, с. 1].

У країні наростала продовольча проблема. Постійний дефіцит продуктів харчування примушував займатися пошуком виходу із несприятливих ситуацій у сільському господарстві, аналізувати стан та розробляти заходи із підвищення продуктивності і стабільності зернового господарства в колгоспах і радгоспах України. Труднощі з продовольством виливалися у акції протесту, які замовчувалися владою і тому ставали темою таємних розмов. Так, у червні 1983 р. у Києві на м’ясокомбінаті мав відбутися страйк робітників через заборону купувати продукти в цеху. Однак його упередили: людям наобіцяли, задовольнити їх прохання, а ініціаторів арештували. У грудні цього ж року у Кривому Розі відбулися хвилювання (страйки, вуличні демонстрації) через брак харчів у крамницях [315, с. 342].

Намаганням вирішити цю проблему стало прийнята у 1982 р. комплексної цільової Продовольчої програми СРСР – комплексу матеріально-технічних, економічних, соціальних, організаційних та ідеологічних заходів, спрямованих на кардинальне вирішення продовольчої проблеми, гарантоване постачання населення всіма видами продовольства, суттєве поліпшення структури харчування та соціальне перетворення села на засадах інтенсивного розвитку всіх галузей АПК. І хоча приймалась вона на 10 років, час засвідчив неможливість вирішення проблеми в умовах тоталітарного суспільства на засадах так званої загальнонародної власності.

На тлі величезних соціально-економічних проблем, що накопичувались протягом післявоєнного періоду, відбувалися й негативні процеси у суспільно-політичному житті країни, які викликали обурення і неприйняття політично активної і національно свідомої частини населення.

Тоталітарний світогляд лідерів СРСР ігнорував особливості народів, що населяли країну. Так, Ю. Андропов, виступаючи на святкуванні 60-ліття СРСР назвав його єдиною державою, оскільки центральним керівництвом у Москві все саме так і сприймалось. Але в Україні, як і в інших республіках СРСР були люди, які такого визначення не сприймали, вважаючи його федеративною державою і визнаючи за кожним народом право на самобутність. До таких належав і відомий літературознавець та громадський діяч Юрій Бадзьо, який, перебуваючи (1979-1988 рр.) у місцях позбавлення волі за дисидентську діяльність, після виступу Андропова написав заяву до Президії Верховної Ради СРСР, в який кваліфікував цю тезу як грубу політичну помилку [97, с. 11].

Викликав спротив певної частини інтелігенції і пересічних громадян інтенсивний процес русифікації населення України, що засвідчував, зокрема, інформація ЦК КПУ від 26 травня 1983 р. про хід виконання постанови ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших учбових закладах союзних республік» [247, с. 178].

Мали місце в країні релігійні репресії, які прикривалися нібито боротьбою з систематичним бродяжництвом або жебрацтвом, а також веденням протягом довгого часу іншого нетрудового способу життя. Гоніння за релігійні переконання охопили практично всю Україну. Стосувалися вони представників практично всіх конфесій, більшість яких діяла підпільно. Намагаючись захистити себе, ініціативна група захисту прав віруючих в Україні, наприклад, почала з березня 1984 р. випускати самвидавівську «Хроніку католицької церкви на Україні», яка повідомляла про репресії [231, с. 18].

Наростання протестних настроїв в Україні зумовили також проблеми з екологією, недбале ставлення до наслідків різних техногенних подій. Екологічні проблеми назрівали, особливо у промислово розвинених регіонах, оскільки збільшувалась кількість викидів шкідливих речовин в атмосферу і не тільки. Так, в листопаді 1983 р. у Стебнику, що біля Дрогобича, де знаходились великі заводи із виробництва калію відбувся прорив греблі. Через отруєння довкілля загинуло багато худоби та дичини [315, с. 332].

Особливо гострим у плані психологічно-морального стресу став квітень 1986 р., який став пов’язаний з вибухом на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС, що переріс у техногенну катастрофу міжнародного масштабу [174, с. 3]. Наступна трагедія трапилась у серпні – при виході з порту Новоросійська найбільше пасажирське судно чорноморського пароплавства «Адмірал Нахімов», на борту якого було 897 пасажирів і 346 членів екіпажу зіткнулося з суховантажем «Петро Васєв». Через 8 хвилин о 23.20 за три з лишнім кілометра від берега судно затонуло на глибину 47 метрів. Загинуло 423 особи. У жовтень 1986 р. – на радянському атомному підводному човні з балістичними ракетами на борту в одному з відсіків сталась пожежа. Людей врятували, загинуло лише 3 особи, човен потонув на великий глибині. І наступні роки, містили в собі багато важких і страшних подій техногенного характеру, екологічних катаклізмів, інформація про які замочувалась або викривлювалась, що породжувало і зміцнювало недовіру й неповагу до влади [231, с. 14].

Одночасно і паралельно накопичувались проблеми в ставленні держави до національних потреб та особливостей окремих народів країни. Мається на увазі, зокрема, проблема повернення кримських татар та частини єврейського населення країни на свою історичну батьківщину, вирішення яких відбувалось з величезними складнощами й залученням міжнародної громадськості.

За почуття приналежності до свого народу, за неприховування свого українства постраждало чимало людей, зокрема колишній ректор Львівського університету професор Михайло Марченко та його онук Валерій Марченко, який був арештований в Києві у жовтні 1983 р., у березні 1984 р. засуджений на сім років за звинуваченнями в українському націоналізмі, антирадянській діяльності, критику культурної політики влади. У жовтні 1984 р. у віці 37 років В. Марченко помер у тюремній лікарні у Ленінграді [275, с. 89 ].

Переслідували не лише представників інтелігенції, релігійних діячів. Переслідувалися й колишні воїни УПА. Підставою було нібито порушення паспортного режиму, хоча на державному рівні спеціально створювались умови для цього порушення (людина обов’язково повинна була мати «прописку», а коли вона зверталась за нею, їй відмовляли). Засуджували їх і за так звану націоналістичну пропаганду.

У випадках політичних репресій людям інкримінувалась ст. 1871 КК УРСР — «поширення завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять радянський державний і суспільний лад». Під цю статтю потрапляли люди навіть за розмови під час відпочинку [315, с. 416].

Рік 1985 був позначений значними арештами та репресіями щодо інакомислячих. Так, у Пермському концтаборі особливого режиму (на Уралі) на 48 р. життя помер видатний український поет, політичний в’язень Василь Стус [330].

Хоча журналісти центральних ЗМІ періоду перебудови називали Україну «заповідником застою», тут мали місце давні традиції творення громадських організацій національно-визвольного спрямування.

Зокрема, Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (відома також як Українська Гельсінська Група (УГГ) була утворена 9 листопада 1976 р. Членами-засновниками УГГ були: Микола Руденко, Олександр Бердник, Петро Григоренко, Левко Лук’яненко та ін. Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінкі 1975 р. [306, с. 294]

Згідно з основоположною декларацією УГГ, її метою було сприяти виконанню в Україні постанов Заключного акту. УГГ ставила своїм завданням ознайомити громадян України з Декларацією Прав Людини ООН, домагатися від влади здійснення права на вільний обмін інформаціями та ідеями, акредитування в Україні представників закордонної преси, утворення незалежних пресових агентств, безпосереднього контакту України з іншими країнами [87, с. 234-240]. Для виконання цих завдань УГГ встановила зв’язок зі своїми кореспондентами та співробітниками у різних частинах України, а також з іншими гельсінськими групами (вірменською, грузинською, литовською, російською). Зібрані документів УГГ – це декларації, меморандуми, звернення, протести засвідчили порушенная людських та національних прав органами влади та звернули увагу різних міжнародних кіл до внутрішніх проблем СРСР.

Органи КДБ застосовували до діяльності Української Гельсінської Групи жорстокі репресії. У 1977 р. заарештовано, а у наступному році засуджено на максимально допущену законом (ст. 62 Кримінального кодексу УРСР— «антирадянська агітація та пропаганда») кару від 7 до 10 років ув’язнення і 5 років заслання членів-засновників УГГ. Протягом 1979 – 1980 рр. терор в Україні ще більше посилився, особливо проти членів цього об’єднання. Було заарештовано втретє В. Чорновола, ув’язнено в божевільні О. Мешко, затримано В. Стуса, О. Матусевич-Гейко, В. Калиниченка, В. Стрільцева. У ті ж роки засуджено також до ув’язнення від 2 до 10 років таборів і від 3 до 5 років заслання багатьох діячів УГГ [266, с. 102]. Декого з них судили за провокаційними звинуваченнями в спробі зґвалтування, зберіганні зброї, опорі міліції та іншими неполітичними статтями КК УРСР. Так, коли по всій Україні та в інших республіках СРСР прокотилась хвиля протестів у вигляді масових мітингів і маніфестацій, УГГ була на передових позиціях.

Безумовно, початок перебудови активізував процес усвідомлення членами суспільства необхідності захисту власної громадянської та національної гідності. У країні відбувався активний процес створення нових суспільно-політичних об’єднань громадян. Так, в серпні 1987 р. створено український культурологічний клуб (УКК). Серед його членів були колишні політв’язні і дисиденти. Обговорювали проблеми, що не виходили за межі історії і культури. Обирали для дискусії білі плями радянської історії, через що неминуче ставали в опозицію політичному режиму. На Київщині вони зіграли таку ж роль, як і Українська Гельсінська спілка та ін. неформальні групи у Львові. Перший секретар київського міському КПУ К. Масик звинувачував УКК в соціальній демагогії та екстремізмі [266, с. 415-428].

Показовим щодо діяльності Українського культурологічного клубу став 1988 р. У січні його члени провели акцію у справі конституційного захисту української мови – поставили вимогу надати їй статус державної. 9 березня біля пам’ятника Т.Г.Шевченку навпроти Київського держуніверситету було проведено несанкціонований мітинг, який зібрав біля 150 людей. Говорили про необхідність відродження національних цінностей. У квітні вони організували на Хрещатику несанкціоновану демонстрацію у зв’язку з другою річницею аварії на ЧАЕС, участь у якій взяли 500 осіб, двадцять з яких було заарештовано [226, с. 40-41].

Якщо врахувати, що громадські рухи виникають, коли незадоволеність соціальним устроєм сягає певного рівня, друга половина восьмидесятих років в Україні стала часом бурхливої суспільної активізації, оскільки комплекс проблем у країні наростав. Громадські рухи – різні за віковими та соціальними характеристиками – народжувались практично в усіх регіонах країни, однак найбільше це було характерно для західних областей. Так, 16 жовтня 1987 р. у Львові було створено культурологічний клуб «Товариство Лева», завданням якого визначалось розвивати українську культуру, висвітлювати її маловідомі сторінки. Тут же 7 липня 1988 р. оголошено про створення демократичного фронту сприяння перебудові, ядром якого стали всі неформальні об’єднання Львова [79, с. 208]. У травні 1989 р. у Львові відбулась установча конференція студентського братства, яке пізніше стало колективним членом НРУ. Студентські братства діяли в Івано-Франківську, Ужгороді, Рівному.

Політичного змісту набувала й діяльність екологічних неурядових організацій, створених протягом першого десятиліття після Чорнобиля. Серед перших великих екологічних організацій була українська екологічна асоціація «Зелений Світ», що з’явилась у грудні 1987 р. Засновниками організації стали Спілка письменників та Спілка кінематографістів України, її головою було обрано письменника, лікаря за фахом Ю. Щербака. Прийнята «зеленими» декларація не лише констатувала катастрофічну екологічну ситуацію у республіці, а й закликала громадськість до активних дій, широкого використання демократичних механізмів, запровадження практики референдумів з приводу здійснення крупно масштабних проектів, пов’язаних з екологією, видання підручників з екології тощо. Остаточне організаційне оформлення «Зеленого світу» було завершено на І з’їзді цієї асоціації, що відбувся 28-29 жовтня 1989 р. у Києві [266, с. 431-433].

Серед інших великих екологічних організацій слід відзначити громадські структури «Екологія та Світ» (1988) та «Мама 86» (1990). Основні їх завдання –залучення широких верств громадськості республіки до активної діяльності по вирішенню екологічних проблем України.

Утворення такої значної кількості різноманітних громадських організацій потребувало об’єднання зусиль і координації їх діяльності в межах всього СРСР. І цей процес відбувався. Так, ще 11–12 червня 1988 р. у Львові відбулась нарада представників національно-демократичних рухів народів СРСР на які було прийнято відозву з оборони національних прав. Для обміну досвідом національно-демократичного руху та узгодження спільних дій було створено «Координаційний комітет патріотичних рухів народів СРСР». 24–25 вересня цього ж року у Ризі відбулась чергова нарада представників національно-демократичних рухів народів СРСР. Україну представляли С. Хмара, В. Чорновіл, О. Шевченко. На цій нараді було прийнято звернення до міжнародних структур з питань атомної енергетики в СРСР та стану церков і прав віруючих [266, с. 435].

Насиченим подіями у суспільно-політичному житті, структуруванні суспільства був 1989 р. Так, 8 січня опубліковано проект статуту Товариства рідної мови ім. Тараса Шевченка [81], а 11–12 лютого відбулась установча конференція Українського добровільного товариства української мови ім. Тараса Шевченка, головою якого було обрано Дмитра Павличка [6, арк. 11-13].

Помітним фактором у ході розгортання національного відродження в Україні стало історико-просвітницьке товариство «Меморіал». Ідея створення цього неформального об’єднання визріла на початку перебудови, у процесі громадських дискусій з приводу ліквідації «білих плям» історії. 4 березня 1989 р. у республіканському Будинку кінематографістів міста Києва відбулась всеукраїнська установча конференція цього об’єднання, попередниками якого була організація Товариства «Меморіал», що виникла 1988 р. у Читі, та офіційно створена у Запоріжжі громадська організація, яка називалася «Ініціативна група «Реабілітація» при редакції обласної молодіжної газети «Комсомолець Запоріжжя», оскільки як «Меморіал» її заборонили реєструвати у всесильному тоді обкомі КПУ [239, с. 56].

Отже, у другій половині 80-х рр. на ґрунті демократизації та гласності виникла ціла низка неформальних об’єднань, які внесли вагомий вклад у процес національного відродження. Участь у роботі культурно-історичних та екологічних неформальних організацій, у першу чергу ТУМ, «Меморіал» та «Зеленого світу», стала для багатьох першим кроком до активної громадської діяльності, до усвідомлення себе не жителем, а громадянином України. Практично ці неформальні організації створили масову соціальну базу та широке підґрунтя для виникнення потужного національно-демократичного руху.

Як відмічає дослідник Олександр Бойко влітку 1988 р. ідея створення масової суспільно-політичної організації республіканського масштабу почала набирати ще більше обертів. Під час червневих та липневих несанкціонованих багатотисячних мітингів у Львові вона дістала масову підтримку. І хоча у цих заходах брали участь представники різних політичних сил: від Української Гельсінської спілки до міськкому комсомолу, утворити Демократичний фронт не вдалося. На заваді стала жорстка охоронницька позиція місцевого та республіканського партійного керівництва. Однак ситуація змінилася у жовтні 1988 р., оскільки відбулись установчі конференції Естонського народного руху, а також Латвійського та Литовського народних фронтів. Цей потужний політичний залп став справжнім каталізатором розвитку суспільних подій в СРСР та в Україні зокрема. Саме у жовтні на екологічному семінарі, що відбувався у Спілці письменників України (СПУ), у виступі письменника Ф. Бурлачука прозвучала пропозиція створити Народний фронт України, проте ніяких рішень тоді ухвалено не було [237, с. 26].

30 жовтня за ініціативою безпартійних письменників П. Мовчана та В. Терена у конференц-залі було скликано неформальні збори за участю 150 членів СПУ та працівників Інституту літератури, на яких обговорювалося питання про затвердження ініціативної групи для створення Народного фронту за перебудову.

Дії письменників викликали швидку реакцію партійних структур. Вранці наступного дня секретарі правління СПУ І. Драч і Д. Павличко були викликані у ЦК КПУ на бесіду із секретарем ЦК Ю. Єльченком. Під його тиском письменники відмовилися створювати «фронт», але ідею організації відстояли [237, с. 26].

У цей час органи КДБ УРСР були попереджені про задум створення опозиційної організації. За документом «О замыслах создания «Украинского народного фронта», відомо, що від працівників КДБ вимагали слідкувати за розширенням громадської активності серед громадян у ряді міст України, особливо серед представників творчих спілок, науково-технічної інтелігенції, студентства, які виявляли підвищений інтерес до ідеї створення «Народного фронту» в Україні, ґрунтуючись на практику республік радянської Прибалтики [79, с. 206].

Окрім того, за наявними даними, структури КДБ дізналися про складання різних проектів програми «Українського народного фронту». Внаслідок таких обставин, від службовців КДБ вимагали пильної уваги і прийняття необхідних заходів щодо своєчасного процесу позитивної спрямованості «Народного фронту», здійснювати контроль за становищем, розкривати істинні задуми організаторів освіти, не допустити екстремістських, націоналістичних дій з їх боку, припинити спробу проникнення в самодіяльні громадські об’єднання, що орієнтуються на створення «фронту», вороже налаштованих осіб, у минулому судимих за скоєння державних злочинів [79, с. 207].

1 листопада 1988 р. на звітно-виборчих партійних зборах Київської організації СПУ майбутні лідери Руху були змушені маневрувати: замисел створення Народного фронту, очевидно, з тактичних міркувань, не був підтриманий, разом з тим було прийнято рішення про створення «Ініціативної групи Спілки письменників сприяння перебудові». Хоча в адресу ініціаторів були погрози з боку ЦК КПУ, однак це не обмежило натужну реакцію громадськості на ідею створення організації в країні.

Восени 1988 р. розгорнулись багаточисельні мітинги неформальних організацій, у рішеннях яких прозвучали рекомендації Спілці письменників створити Народний фронт України [79, с. 212]. Так, ідею організації дуже швидко підхопили ініціатори комітету підтримки зі створення Народного фронту перебудови у місті Львові. За повідомленням КДБ УРСР у вересні 1988 р. у місті Львові було створено ініціативний комітет «Народного Фронту», який на основі досвіду «Литовського руху за перебудову» і «Народного фронту» Естонії прийняв рішення про проведення широкої агітаційної роботи серед населення з перетворення «фронту» у масову організацію [79, с. 217-218].

23 листопада 1988 р. у республіканському Будинку кіно відбулися збори активу Спілки письменників України за участю представників самодіяльних об’єднань «Громада», «Спадщина», «Український культурологічний клуб», «Комітет захисту Голосіївського лісу» тощо (всього понад 100 осіб), на якому обговорювалося питання про створення з числа членів СПУ ініціативної групи громадського руху на підтримку перебудови.

Головами були поети П. Мовчан і В. Терен, у вступному слові запропонували присутнім обрати ініціативну групу для вироблення статуту і програми майбутньої організації. При цьому П. Мовчан підкреслив, що необхідно використовувати можливість «скинути духовні кайдани».

В обговоренні прийняли участь члени СПУ В. Дончик, Н. Жулинський, І. Драч, М. Слабошипський, Д. Павличко. Вони підкреслювали, що назріла необхідність об’єднання всіх сил для створення «Народного фронту» і закликали до більш активних дій, які повинні прийти на зміну розмовам про перебудову. В. Дончик також зазначив, що «Народний фронт» буде ближче до народу, так як «партійних діячів вже не чують і не розуміють» [79, с. 221-223].

Доповідачами було запропоновано декілька варіантів назви створювального громадського об’єднання: «Національний рух» (Г. Штонь – співробітник Інституту літератури АН УРСР), «Народний Рух», «Народний фронт». Історик Олександр Бойко досліджуючи походження назви організації в монографії відмічає, що на той час «Рух» була надзвичайно вдалою, оскільки не лише відповідала ментальності українського народу, а й враховувала суспільно-політичну ситуацію та психологічні настрої широких кіл громадськості. Поширена у той період назва «фронт» означала розмежування, протистояння, конфронтацію, до яких основна маса населення України особливої схильності не мала. Натомість «Рух» символізував прогресуюче просування вперед і ніби відсував жорстку конфронтацію на задній план, на майбутнє, коли «консервативні сили» почнуть гальмувати перебудовчі процеси. На момент виникнення Рух був досить слабким і не готовим до розмежування і відкритого протистояння. Йому необхідно було зібрати сили. З цих обставин назва «Народний Рух України за перебудову» виявилася оптимальною, оскільки фактично уособлювала формулу консолідації національно-демократичних сил [236, с. 71].

На зборах було обрано ініціативну групу, до якої увійшли письменники, в тому числі члени парткому СПУ [143, с. 1]. Головою ініціативної групи обрано Івана Драча. Координаційна рада по роботі з периферійними групами очолив Дмитро Павличко, а редакційну комісію з вироблення програмних документів – Станіслав Тельнюк. Рішення зборів передбачало схвалити на засіданні парткому Спілки письменників України 24 листопада 1988 р. і повідомити про них в газету «Літературна Україна». Затвердження статуту і програми створеного громадського об’єднання планувалося провести через 7-10 днів. З урахуванням пропозицій, що надійшли до СПУ, звернутися до Держтелерадіо УРСР з вимогою організувати показ по телебаченні екологічного мітингу, що відбувся в Києві 13 листопада 1988 р. [79, с. 224].

В цілому, схвалюючи проект програми Народного руху України за перебудову та текст відозви до народу, В. Брюховецький, П. Мовчан, С. Плачинда, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський та ін. висловили низку слушних міркувань та критичних зауважень.

Також, принципово важливе значення мав виступ на зборах завідувача ідеологічним відділом ЦК Компартії України Леоніда Кравчука, основні положення якого за цих обставин розглядалися як офіційна позиція ЦК КПУ у ставленні до Руху. У своєму виступі Л. Кравчук гостро критикував проект програми за те, що в ньому йшлося про рівне партнерство між НРУ та Комуністичною партією, в чому вбачалось порушення 6 статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС. Не погоджувався він і з положенням про те, що кожна республіка повинна мати право вето, оскільки це суперечить відомій тезі Горбачова «сильні республіки – сильний центр». Він фактично обстоював монополію партії на владу, в цьому, власне, і полягала суть його виступу [75, с. 40].

Після всіх критичних зауважень та доопрацювань, 16 лютого 1989 р. проект програми був опублікований у газеті «Літературна Україна» [77, с. 3]. Дозвіл на публікацію ЦК Компартії України дав, щоб розпочати викривально-засуджуючу акцію з участю громадських організацій і трудових колективів. Однак, акція загальмувалася через втручання М. Горбачова: перебуваючи у лютому 1989 р. в Україні, він став на бік письменників, оскільки не вбачав у їх діях політичної небезпеки. Звітуючи 3 березня на політбюро ЦК КПРС про поїздку, Горбачов зазначив, що в республіці дуже сильні інтернаціоналістські прихильності, і глашатаям «самостійності» доводиться їздити за вірусом у Прибалтику [277, с. 11]. Все ж не треба перебільшувати ставлення М. Горбачова та його вплив на ситуацію у республіці. Висловлена Генсеком мимохідь умовна підтримка Руху хіба що трохи інакше розставила акценти у антирухівській кампанії, розгорнутій КПУ.

Першою спланованою КПУ акцією стала критика проекту програми та засудження самої ідеї Руху з боку інтелігенції, тобто саме тієї суспільної верстви, до якої належали ініціатори створення НРУ. Вже через два дні після публікації проекту програми НРУ у пресі з’явився колективний лист, під яким серед інших стояли підписи трьох віце-президентів АН УРСР та головного вченого секретаря Президії АН УРСР. Вони це пояснювали тим, що ідеї перебудови і так, мовляв, міцно ввійшли у свідомість народних мас, і це знайшло своє виявлення: у демократичній передвиборній кампанії по виборах народних депутатів СРСР [157, с. 2].

Проти утворення Народного Руху виступали і учасники семінару ректорів вузів республіки, що відбувся 13 лютого 1989 р.: «Через весь проект програми проводиться думка, що «Рух» претендує на якесь особливе місце в керівництві процесами перебудови. По суті проект програми орієнтує на фетишизацію цього громадського об’єднання. Учасники семінару ректорів республіки підтримують думки та оцінки, викладені в статті «Революційна перебудова – кровна справа народу» (газ. «Радянська Україна» від 18.02.89 р.) щодо проекту програми «Руху», виступи представників робітничого класу і трудової інтелігенції, що вважають недоцільним створення громадської організації «Народний рух України за перебудову» [3, арк. 4].

У постанові від 1 березня 1989 р. «Про ставлення до проекту програми Народного Руху України за перебудову», яка була ухвалена на засіданні Педагогічного товариства УРСР Президії Республіканської Ради, відкреслюється, що проект програми НРУ охоплює широке коло питань, проте по суті він нічого істотно нового порівняно з програмними документами партії не ставить. Автори проекту намагалися применшити, обмежити роль партії, розглядаючи її у відриві від народу, провідну і керівну роль у перебудові прагнуть відвести Народному Руху. Цим самим Рух об’єктивно намагається посіяти недовіду до партії, підмінити її, створити якись «надорган», що претендує на загальний контроль і управління. За таких обставин Педагогічне Товариство вимагало вважати проект програми Народного Руху України за перебудову неприйнятним, а створення нової партії недоцільним [3, арк. 23-24].

У регіонах країни партійні осередки рекомендували своїм структурам виступати проти активізації створення опозиційно налаштованої організації. Так, на Миколаївщині проти проекту програми Народного Руху виступив інженерно-педагогічний колектив Миколаївського середнього профтехучилища № 10. Вони визнавали Рух ненародним, а проект програми ігноруванням діяльності парторганізації України, також з приводу вивчення мови в учбових закладах віддати перевагу вибіру батьків дітей [13, арк. 9-10].

За невеликий термін часу, Рух став однією з перших громадських організацій, які виникали в умовах «перебудовної» лібералізації, цим ще більше стривожив керівництво КПУ. 8 березня 1989 р. у газеті «Радянська Україна» повідомлялось, що із різкою критикою діяльності НРУ на мітингу в Донеччині виступив один із її засновників Борис Олійник. Він роз’яснював всім присутнім, що читаючи програму Руху, «не варто затуляти пальцем слово «проект». Себто опублікований у «Літературній Україні» документ треба розглядати не в імперативі, як уже діючий, але лише як пропозицію, як один із варіантів, котрий виставляється на обговорення» [172, с. 3].

Окрім того, Б. Олійник повідомив, що на звітно-виборчих партійних зборах київських літераторів доручили новообраному парткомові створити «Ініціативну групу Спілки письменників сприяння перебудові», а не іншу якісну основу вже у ранзі «Народного Руху України». Він висловив також і критичні зауваження в адресу І. Драча, який зазначав, що Б. Олійник входив до складу ініціативної групи створення Руху. Олійник підкреслює: «так, і я допомагав у редагуванні проекту Програми НРУ, оскільки, коли вже було дано раптово «добро» на її публікацію, не міг як письменник допустити, щоб вона з’явилася у «первісному вигляді» [172, с. 3]. Дослідник Володимир Ковтун відмічає, що така поведінка Б. Олійник була пов’язана з його балотуванням у депутати Верховної Ради СРСР. Тому, саме на передодні пленуму ЦК Компартії виступив проти створення Народного Руху [271, с. 50].

За архівними документами відомо, що відтепер Рух мав претензії до партійної преси всіх рівнів від районної до «Правды Украины», які представляли НРУ у кривому дзеркалі, заохочували партапарат до нових репресивних заходів та повного його придушення [2, арк. 41-42].

Таким чином, без розгляду цілей, програми та структури Руху в партійних комітетах, КДБ. Така організація дістали назву «неформальної». Такий зміст був вкладений у листі, надісланому в ЦК КПРС 4 травня 1989 р. В. Щербицьким. Перший секретар ЦК Компартії України повідомляв, що «відбуваються спроби створення в республіці т.зв. «Народного руху України за перебудову» (НРУ) – широко розгалуженої, за задумом її ініціаторів, політичної структури, яка ставить себе над партійними і радянськими органами» [75, с. 58]. Ця організація була чужорідною для радянського суспільства, тобто антирадянською й антисуспільною, за словником В. Щербицького, через те, що всі наявні громадсько-політичні організації перебували під партійними і радянськими органами. Народний Рух України почав розвиватися в якісно новій ситуації, що склалася після здійснення політичної реформи конституційного значення.

Тим часом обговорення програми органічно перейшло в розбудову структур НРУ на місцях. Важливим кроком на цьому шляху стало створення 18 березня 1989 р. на нараді представників ініціативних груп Руху Києва та Київської області Координаційної ради на чолі з М. Поповичем. Під керівництвом цієї Ради працювало дві комісії, одна з яких відпрацьовувала проект Статуту, інша – розробляла схему організаційної структури НРУ. В основу організаційної моделі Руху було покладено ідею структурної розбудови, починаючи з низових осередків. Спочатку у трудових колективах, в установах, на підприємствах, у колгоспах створюються ініціативні групи. У межах міста і району з представників цих груп створюються координаційні ради, а з представників рад міст та районів – координаційні ради областей [75, с. 56].

Першим осередком у процесі організаційної розбудови рухівських структур стала поява Тернопільської крайової організації НРУ. 1 березня 1989 р. на звітно-виборчих письменницьких зборах міста було одноголосно підтримано ідею створення Руху. А вже 24 березня проведено обговорення проекту програми (виступило близько 30 чол.) і прийнято рішення про створення організації. «За» проголосувало 208, «проти» 3 представника обкому партії, 2 утрималось. До керівництва було обрано Б. Бойко, М. Каземка, Г. Петрика-Попика. Головою крайової організації став поет М. Левицький [182, с. 2].

У Дніпропетровську 26 березня 1989 р. на зборах 55 представників різних об’єднань утворили міську організацію Руху. Близько 800 чол. стали її активними учасниками [182, с. 2].

7 травня 1989 р. відбулася установча конференція Львівської регіональної організації НРУ. У ній взяло участь 188 осіб, серед яких представники Львівської, Івано-Франківської та Дніпропетровської областей. Прийнята на конференції декларація засвідчила значну радикальність новоствореної організації: керівна роль КПРС не згадувалась, більше того, декларувався принцип «проти будь-якої монополії на владу»; висувалась вимога відновлення державного суверенітету республіки, укладення нового союзного договору на основі нової Конституції. Документ також порушив питання про створення незалежних профспілок, про відновлення прав національної символіки, про легалізацію УАПЦ та УГКЦ [79, с. 237-238].

У Харкові установча регіональна конференція НРУ відбулася 2 вересня 1989 р. У зборах прийняло участь 440 чол., з них 303 – з правом вирішального голосу, а представники інших областей присутніми не були [79, с. 240]. На обговоренні були винесені питання програмних принципів організації, її структура, вибори координаційної ради регіонального осередку, вибори делегатів на установчий з’їзд НРУ.

Більшістю голосів на конференції був прийнятий за основу запропонований редакційною комісією проект принципів діяльності регіональної організації. Однак в силу розбіжностей щодо окремих положень проекту (про роль і місце російської мови при наданні української мови статусу державної, про націоналізацію армії, про місце України у складі союзу на основі федерації чи конфедерації) було вирішено доопрацювати його після республіканського з’їзду НРУ.

При обговоренні програмних принципів виступило 29 чоловік більшість з яких піддали критиці командно-адміністративну і бюрократичну систему управління в країні, місцевих органів влади, проекту закону УРСР про вибори народних депутатів місцевих рад народних депутатів Української РСР, а також діяльність органів держбезпеки та правопорядку [79, с. 241].

Варто відмітити, що на початку липня координаційні ради НРУ існували вже в ряді міст України, однак позиції партійно-державної бюрократії були ще досить сильними, а новоутворювальні осередки Руху малочисельними та маловпливовими, особливо у східних регіонах республіки.

1 липня 1989 р. у Києві відбулася установча конференція Київської регіональної організації НРУ, яка мала на меті не лише засвідчити, що в області створені певні рухівські структури, а й надати потужного імпульсу процесові організаційної консолідації національно-демократичних сил у масштабі усієї України. У конференції брали участь близько 700 чол., в тому числі майже 450 з ухвальним голосом. Більшість присутніх – це представники наукової та творчої інтелігенції, студенти. До президії конференції був обраний весь склад Координаційної ради Руху, в тому числі В. Брюховецький, І. Драч, Д. Павличко, М. Попович [5, арк. 90].

За документом «Інформація ідеологічного відділу ЦК Компартії України про підсумки установчої конференції НРУ м. Києва та Київської області» відмічалось, що доповіді Драча і Дончика характеризувались декларативністю, перенасиченістю емоційними гаслами, в них не було конкретних пропозицій. Надмірно загострювались деякі проблеми історії радянського суспільства, функціонування української мови, церковного життя, національної символіки, взаємовідносин партійних організацій республіки і Руху [5, арк. 90-91]. Переважна більшість виступаючих були настроєні деструктивно. Часом вони висували безвідповідальні лозунги, скочувались до політичного підбурення, брутального протиставлення КПРС Рухові, прямих нападок на Комуністичну партію, Ради народних депутатів, закликали до багатопартійності. Між тим, ще донедавна лідери ініціативних груп Руху визнавали керівну роль партії. Дискусія, яка тривала протягом дев’яти годин, показала за оцінкою Л. Кравчука, що за період з лютого 1989 р. відбулася значна еволюція вправо.

Про зростаючу радикальність Руху свідчили й інші виступи промовців, однак великого враження на присутніх справила доповідь представника «Саюдіса», у якому прозвучали заклики до відокремлення України від СРСР під жовто-блакитними прапорами. Ці заклики зал і президія зустріли оваціями стоячи. Про зростаючу радикалізацію свідчило і те, що до Координаційної ради НРУ з 78 її членів обрано 13 від УГС [5, арк. 93].

Після проведення установчої конференції у Києві, на якій було проголошено про проведення республіканського з’їзду НРУ, члени Руху поставили питання і про прийняття програми та статуту.

9 липня виникла Чернігівська регіональна організація Руху, а протягом серпня ще у кількох областях України: 12 серпня – у Івано-Франківській, 20 серпня – у Донецькій, Луцькій та Дніпропетровській, 26 серпня – у Чернівецькій областях.

Дослідник Олександр Бойко відмічає, що процес формування та розгортання діяльності обласних рухівських структур у східних та південних регіоні порівняно з західним мав свої особливості. По-перше, він протікав повільніше, зокрема, установчі конференції обласних осередків Руху у Хмельницькій та Херсонській областях відбулися лише у грудні 1989 р., а у Сумській – аж у червні 1990 р. По-друге, у виступах на установчих конференціях, прийнятих деклараціях та практичній діяльності основний акцент у східному та південному регіоні робився не стільки на національних, скільки на соціальних, екологічних, культурних аспектах суспільного життя. По-третє, в організаційному плані обласні осередки Півдня та Сходу України були значно слабшими та порівняно мало чисельними [237, с. 5].

У липні 1989 р. Борис Єльцин оприлюднив програмні вимоги МДГ: визнання приватної власності, у тому числі на землю, децентралізація влади, економічна самостійність республік, досягнення республіками реального суверенітету. Під знаком цих вимог 8–10 вересня 1989 р. у Києві пройшов установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. В актовову залі Київського політехнічного інституту (КПІ) зібралися 1109 делегатів, які представляли 280 тисяч членів Руху з усіх областей, міст республіканського підпорядкування України, а також осередків Руху в Латвії та Литві. Із делегатів – 228 були членами чи кандидатами у члени КПРС. На з’їзді було акредитовано понад 130 журналістів, в тому числі від 22 зарубіжних газет та телекомпаній [79, с. 249; с. 86].

Володимир Піпаш в своїй монографії підкреслює, що при формуванні делегацій, у деяких областях виникали проблеми, позаяк, комітети КПУ пробували організовувати провокації. Так, наприклад, Одеський обком Компартії не дозволив ініціаторам Руху провести установчу конференцію в Одесі та обрати на ній делегатів, через що ті змушені були проводити її в Кишиневі. Обком КПУ організував свою конференцію, сформувавши власну делегацію, яка була відправлена на з’їзд. У її склад було долучено навіть секретаря обкому Руслана Боделана. Що це було зроблено з метою організації на з’їзді провокацій – не викликає сумніву. Подібні спроби були на Чернігівщині: шляхом направлення делегацій від трудових колективів, а також на Кіровоградщині, Сумщині [300, с. 60].

У літературі хід з’їзду НРУ висвітлений достатньо [86]. Відкрив його  український письменник Олесь Гончар, який у доповіді відмічав: «в партії є здорові конструктивні сили, які стали ініціаторами перебудови, але не бракує в ній і спринтерів кар’єризму, чемпіонів показухи, зокрема й таких, котрі зовні визнаючи перебудовні гасла, насправді віддають перевагу дню вчорашньому, науці брежнєвській, де, згадаймо основним предметом були підступність, цинізм і демагогія, що в своїй безсовісності не мали меж… Формуючись, у винятково складних умовах, Рух має бути максимально вимогливим до себе, вдумливо виважувати кожне слово і кожен крок, дорожити єдність. Тоді ніякі інсинуації йому не страшні» [75, с. 88].

У доповіді В. Яворівського, голови організаційного комітету з проведення установчого з’їзду НРУ повідомлялось, що ідея Руху народилася вчасно, оскільки потрібен був виклик економічній, політичній, духовній, національній атрофії українського суспільства. В. Яворівський підкреслював, що громадянам потрібна була вже відроджена, демократична, духовна, багата, економічно розвинена, екологічно чиста держава. Тому поява Руху зможе змінити життя українців на краще [75, с. 96].

Надалі, впродовж трьох днів, виступали зі звітами, доповідями, промовами, чи взяли участь у дискусії близько ста його учасників. Аплодували навіть Л. Кравчуку, у виступі котрого проскакували погрозливі нотки [86, с. 260-265]. Делегати з’їзду по-різному формулювали свою відповідь на основне питання: в якій формі має проявитися реальний суверенітет України? Проте різниця у поглядах, яку відзначив В’ячеслав Чорновіл, не мала, на його думку, істотного значення на початковому етапі діяльності Руху. «Від того , – зазначав він, – що Лук’яненко чи Чорновіл бачать майбутню Україну незалежною, демократичною державою, а Драч і Яворівський хочуть більшого суверенітету її в реорганізованому Союзі, що перші обстоюють політичний плюралізм, а другі поки що воліють тільки лібералізації партії, до якої вони належать, – ще не підстава до роз’єднання. Якраз Народний Рух і покликаний об’єднати всіх, кому болить доля України, для конкретних щоденних справ» [52, с. 5].

Однак сформовані позиції, в рамках дискусії на зборах ще раз продемонстрували, що в Русі об’єдналися дві течії – помірковані та радикали. До поміркованих ліберал-патріотів входили демократично налаштовані суверен-комуністи, частина шістдесятників, вчені, творча інтелігенція. Вони закликали за українське національне відродження, припинення політики російщення та підвищення суверенітету України, підписання нового союзного договору на конфедеративних засадах, здійснення демократичних реформ. Радикали, на той час, уже відверто прагнули державної незалежності України. Її ядром були члени УГС [237, с. 8 ].

У ході дискурсу на з’їзді прозвучала гостра критика пануючої системи, неодноразово висувалося питання про її демонтаж. Володимир Черняк зокрема, зазначав, що суть перебудови полягає в десталінізації економічного, політичного, суспільного і духовного життя, а вирішальне значення має зміна політичної системи [75, с. 110 ]. З цією метою пропонувалося скасувати 6-у статтю Конституції СРСР та організувати з членів КПРС, які входять до Руху, самостійну Комуністичну партію України, а паралельно утворити Українську селянську партію. Деякі депутати наполягали на ліквідації органів КДБ та скасуванні загальної військової повинності.

Як повідомляється на сторінках газети «Літературна Україна» установчий з’їзд НРУ закінчився достатньо напружено 10 вересня. Представницький форум національно-патріотичних сил офіційно проголосив створення нової масової громадсько-політичної організації – Народного Руху України за перебудову, затвердив друкований орган Руху – «Народну газету», обрав керівні органи. Головою Руху став І. Драч, його заступником – народний депутат СРСР С. Конєв, керівником секретаріату – один з лідерів УГС М. Горинь. Делегати обговорюючи діяльність оргкомітету і завдання Руху, низки програмних співдоповідей з екологічних, економічних, аграрних, соціальних, міжнаціональних та інших проблем вирішили прийняти програму і статут [88, с. 1].

Стосовно установчого з’їзду НРУ, у «Радянській Україні» відмічалось, що обговорення ряду положень проекту програми НРУ «виявилися неприйнятними для громадськості, критично оцінені, а часом і прямо відкинуті в численних листах, що надійшли у редакцію газети. У них підкреслювалося, що судячи з положень документу, його ініціатори прагнуть створити нову організацію, паралельну партійній, що стоятиме над органами влади, відволікти трудящих від практичних справ до затяжних справ, до затяжних дискусій і мітингів. На їх думку, Рух націлений на економічну ізоляцію республіки, не сприяючи об’єднанню зусиль трудящих у боротьбі за перебудову» [113, с. 3].

На відміну від проекту, опублікованого 16 лютого 1989 р., у прийнятій Програмі на з’їзді Руху, про визнання керівної ролі Компартії вже не йшлося, хоча певні реверанси в бік ХХVІІ з’їзду КПРС та ХІХ всесоюзної партконференції ще були. Головною метою діяльності НРУ було визначено «сприяння створенню умов для гідного життя людини… побудові на Україні демократичного й гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добробут народу, відродження та всебічний розвиток української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки і створення суверенної української держави, яка будуватиме стосунки з іншими республіками СРСР на підставі оновлення Союзного Договору» [77, с. 4]. Так, окрім зазначено було внесено положення щодо розв’язання релігійних проблем, згідно з яких «Рух виступає за упорядкування правового статусу поруйнованих сталінщиною української католицької та української автокефальної православної церкви» [77, с. 4]. У програмі, а, особливо, у Статуті, відмічено, що було утворено не партію, а саме громадсько-політичну організацію народнофронтівського типу, до якої було бажано об’єднати якнайбільше народу, громадян, організацій, національно-культурних товариств тощо.

Після завершення установчого з’їзду, лідерів Руху вітали зі створенням організації Народних фронтів Латвії, Литви, Естонії [75, с. 105-106], Ліга українських жінок Канади [75, с. 104], освітньо-культурне товариство «Київська Русь» на острові Сахалін (Росія) [75, с. 103], духовенство Української Греко-Католицької церкви [75, с. 102-103], білоруський письменник В. Биков [75, с. 101], народний депутат СРСР поет Є. Євтушенко [75, с. 102] та ін.

Значення зборів Руху у ЗМІ оцінювали по-різному, наприклад М. Грачов, газорізальник заводу імені газети «Правда» вважав, що інтелігенція республіки піднімає людей на перебудову, однак напруження в суспільстві наростає. Оскільки, на його думку, на з’їзді було мало чути з трибун простих робітників, які також поділяли переконання присутніх [123, с. 3]. Кореспондент газети «Радянська Україна» В. Десятников відмічав: «збори показали, що Рух уже є реальною політичною силою у республіці, хоча і має свої уподобання, які вельми багатьма «не сприймалися» [125, с. 4]. А ЦК Компартії України повідомив своїм структурам, що з’їзд «Руху» засвідчив, що організація відійшла прискореним кроком від проголошених на початку цілей і стала опорою для націоналістичних сил [1, арк. 137].

Олександр Бойко підкреслює, що соціологічні дослідження переконливо демонструють коливання громадської думки щодо Народного Руху, проте навіть це стало зростанням авторитету та популярності новоутворювальної громадсько-політичної організації, адже попри всі зусилля партапаратові не вдалося заблокувати пропаганду висунутих Рухом ідей та створити атмосферу неприйняття організаційних структур [237, с. 13].

Таким чином, передумови становлення Народного Руху України були викликані соціальним конфліктом інтересів українського народу і Радянської влади, незадоволенням суспільного устрою у республіці, боротьбою за умови гідного життя громадян та всебічного розвитку української нації.

 

2.2 Соціально-національне пробудження та перші неформальні об’єднання на Миколаївщині

Виникнення на території Миколаївщини політичних партій – процес не винятковий адже являє собою складову частину загальнодержавної тенденції зародження політичного плюралізму. На території області не виникло жодної партії, яка б відбивала суто регіональні інтереси, яка б не була регіональним відділенням відповідної всеукраїнської організації.

Історик М.М. Шитюк досліджуючи особливості політичної палітри в області, виділяє чотири головні причини утворення партій в Україні, а також на території Миколаївщини:

– по-перше – перебудова – поштовх до політизації суспільства, до пробудження мільйонів людей до активної участі в громадсько-політичному житті. Було відкинуто спрощене уявлення про недалеке становлення соціально-однорідного суспільства, про знищення національних особливостей і відмінностей. З’явилась можливість для виникнення альтернативних думок щодо устрою суспільства. Речниками альтернативних думок та ідей стали політичні партії;

– по-друге – потреба вирішити національне питання в Україні, зокрема, створити самостійну Українську державу. Виникла необхідність у партіях, які втілювали б цю ідею в життя;

– по третє – КПРС – втратила монополію на владу, яка в певній мірі стала «вакантною»;

– по-четверте – на Миколаївщині в цей час назріває внутрішня криза в КПУ. Послаблення партійної дисципліни, яка прокралась під маскою «демократизації», незадовільна робота в трудових колективах, з молоддю, з громадськістю, бюрократизація – все це призвело до розриву між КПУ і населенням області, як внаслідок, комуністи виявились непідготовленими до реформ і мусили, хоча б формально, поступитись владою, на користь багатопартійності [320, с. 429].

Наприкінці 1989 – на початку 1990 рр. політичні партії та рухи почали виникати на території Миколаївської області. Умови для їх створення були не найкращі. Це було пов’язано з традиційно сильним впливом компартії (недарма Миколаїв називають «червоним»). Ряди комуністів області були чисельними, а офіційна ідеологія – нормою громадської свідомості. Регіон був достатньо зрусифікованим, траплялися навіть прояви українофобії. Росіяни та російськомовні українці, переважають в містах, особливо в Миколаєві, а україномовне село виявляє себе досить політично пасивним. І навіть, втративши попередні позиції, Комуністична партія в області фактично залишила владу в своїх руках.

Твердження комуністів, що національний, політичний рух був занесений на Миколаївщину з Західної України – недалекі від істини. База для самостійного виникнення політичних партій на Миколаївщині була досить слабкою, тому народження національних партій проходило під впливом західних українців, і колишніх учасників дисидентського руху [320, с. 430].

Майбутні політичні партії та рухи кінця 80-х – початку 90-х років носили титул «неформалів». Першими неформальними об’єднаннями, які виникли на теренах Миколаївської області, були екологічна асоціація «Зелений світ», Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, Українська Гельсінська спілка [302, с. 45]. Саме, з представників цих організацій на Миколаївщині утворилось громадсько-політичне об’єднання назване «Народним Рухом України за перебудову».

Український народ, очолений переліченими організаціями, почав переходити від критики влади і суспільного ладу до активних громадських дій. Починаючи з захисту екології в регіоні, прихильники нових ідей поступово приходять до висновку про необхідність побудови правової, незалежної держави.

Варто підкреслити, що в активізації екологічно-громадського руху важливу роль відіграла Чорнобильська катастрофа та викликана нею боротьба за заборону будівництва в республіці нових АЕС, атомних енергоблоків. Тому, на початку 1988 р. у містах Южноукраїнську та Первомайську Миколаївської області виникає екологічний рух проти розширення потужностей Южноукраїнської АЕС. Влітку 1988 р. під зверненням до Верховної Ради УРСР було зібрано близько 30 тисяч підписів. А з відкриттям рубрики «АЕС і ми» в газеті «Южная правда» цей рух набув масового масштабу.

У червні 1988 р. при Миколаївських відділеннях Спілки письменників та Фонду культури була створена ініціативна група і вже 22 вересня 1988 р. відбулися установчі збори екологічної асоціації Миколаївської області [18, арк. 3], до складу якої увійшли також відділення, створені в Первомайську, Вознесенську та Южноукраїнську. На своєму засіданні, організація розглянула екологічну ситуацію в області й визнала її вкрай несприятливою, особливо у зв’язку із здійсненням у регіоні таких небезпечних проектів як будівництво Дніпробузького гідровузла, створення Олександрійського і Костянтинівського водосховищ у комплексі з розширенням будівництва Южноукраїнської АЕС.

Екологічна асоціація як неформальний орган громадськості стала діяти на всій території регіону й увійшла до складу Української республіканської асоціації «Зелений світ» при Радянському комітеті захисту світу. Активну участь в роботі екологічного руху брали наукові співробітники кораблебудівного і педагогічного інститутів, ПО «Екватор», ПКБ електрогідравліки, краєзнавчий музей, інженери та працівники заводів, робітники сільського господарства, вчителі, юристи, лікарі, журналісти, економісти та ін. [203, с. 2].

Метою діяльності асоціації є гармонійна взаємодія людини з навколишнім середовищем в інтересах теперішнього та майбутнього поколінь. На зборах були прийняті статут і програма асоціації [18, арк. 3].

Згідно зі статутом, товариство як самоврядний орган громадськості,  діяло відповідно до Конституції та законодавства СРСР, УРСР на всій території Миколаївської області [18, арк. 22]. В роботі асоціації могли брати участь як окремі громадяни, так цілі колективи, клуби та товариства. Миколаївська екологічна асоціація проголосила своїм девізом: «Ідеї екології – в маси!».

Основними пунктами програми «Зеленого світу» (від 22 вересня 1988 р.) були:

  1. Порятунок р. Південного Бугу, домагатися скасування будівництва Дніпро-Бузького небезпечного проекту, Олександрійського і Костянтинівського водосховищ і ГЕС, у зв’язку з чим законсервувати будівництво третього та четвертого блоків Південноукраїнської АЕС і ввести їх в дію тільки після вичерпання ресурсів першого та другого блоків.
  2. Для поліпшення екології навколо глиноземного заводу домагатися вирішення питання виключення вітрового розносу глинозему і повноцінної роботи очисних споруд на ньому.
  3. Проаналізувати стан забруднення річок Південного Бугу та Інгулу промисловими підприємствами, сільськими господарствами Миколаївщини [18, арк. 20] .

Асоціація «Зелений світ» в 1989 р. видозмінила деякі пункти програми, що пов’язувалося з виникненням в області інших екологічних проблем [18, арк. 37]. Але, в центрі своєї програми асоціація залишила одне з головних завдань – розгорнути повсюдно в області рух за екологічну чистоту промислових підприємств, сільськогосподарського виробництва, транспорту та інших господарств під гаслом: «Кожному жителю Миколаївщини – чисту землю, чисту воду, чисте повітря!».

Свої засідання екологічна асоціація проводила в місті Миколаєві щочетверга на восьмому поверсі облвиконкому в кімнаті № 823.

На установчих зборах організації були обрані голови і заступники, серед яких О.І Золотухін, С.В. Шаповалов, В.Н. Шаповалов, О.О. Щеглов [18, арк. 50]. До асоціації ввійшли члени Миколаївського відділу Спілки письменників УРСР В. Бойченко, Е. Январьов, В. Пучков, О. Голубкова, О. Колесник, члени Миколаївського відділу Фонду культури О. Золотухін, І. Грасевич, Г. Єжєлов, а також майбутні члени Руху І. Гаврилишин, О. Долгих, В. Рукавішников, В. Кучеренко [18, арк. 50].

До ініціативної групи міста Южноукраїнська входили В.В. Білодід, В.Р. Крат, Т.С. Дорошина, Л.Т. Махович, Ю.В. Діденко, Є.М. Карпенко, О.В. Марков [18, арк. 79]. Членами у місті Первомайську були Г.С. Сосновський, М.П Самостєлов [19, арк. 2].

Основну увагу, на перших порах своєї діяльності, асоціація приділяла реалізації проекту Южноукраїнського енергокомплексу. У жовтні 1988 р. екологічною організацією «Зелений світ» був організований мітинг-протест проти будівництва Костянтинівського водосховища. Акція відбулася на березі річки Південний Буг біля скелі Пугач. Близько трьохсот місцевих жителів, спортсменів з Ворошиловграда, Одеси, Миколаєва, Казахстану виступали з вимогами зберегти унікальний природний комплекс – каньйон Південного Бугу – від затоплення. Учасники мітингу вирішили, що будівельні роботи необхідно припинити, до проведення позавідомчої екологічної експертизи та громадського референдуму. Текст з вимогами активістів було направлено до Южноукраїнського міськвиконкому та Миколаївського облвиконкому [22, арк. 12].

25 грудня 1988 р. був організований ще один мітинг-протест мешканців Миколаївської області проти будівництва Олександрійського та Костянтинівського водосховищ на р. Південний Буг, розширення потужностей Южноукраїнської АЕС і будівництва Березовського хімкомбінату. В акції приймали участь члени асоціації, Миколаївської організації СПУ, Миколаївського відділення Україні Фонду культури та Обкому профспілки суднобудування. Кількість присутніх становило 400 чоловік, у тому числі представників міст Миколаєва, Первомайська, Вознесенська, Южноукраїнська, смт. Арбузинки Миколаївської області [21, арк. 2].

На початку листопада 1988 р. працівники Южно-Української атомної електростанції відправляли до редакції газети «Южная правда» свої відкритті листи («От имени коллектива» и «История одной публикации»), але вони були проігноровані. В третьому листі «Продиктовано жизнью» (12.01.1989) працівники АЕС вимагали від редакції надати їм розголос [20, арк. 18].

Варто було ці листи помістити поруч і читачам газети стало б зрозуміло, що опубліковані листи продиктовано не життям, а адміністративний апаратом ЮУ АЕС, що намагаються підмінити демократичний централізм бюрократичним. У резолюції ХІХ Всесоюзної партконференції «Про боротьбу з бюрократизмом» партія закликала громадян давати відсіч усім спробам подібної підміни. Як то недивно, але бюрократизму адміністрації ЮУ АЕС вдалося, нейтралізувати листи своїх же працівників, які допустили інакомислення. У зв’язку з цим спроба редакції відстояти своє право на незалежність у післямові до статті «Продиктовано жизнью» виглядала досить слабким виправданням. Колектив сподівався, що керуючись резолюціями ХІХ Всесоюзної партконференції «Про демократизацію», «Про гласность» і «Про боротьбу з бюрократизмом», редакція газети все ж зможе опублікувати відкриті листи «От имени коллектива» або «История одной публикации», що відбивав погляд на проблему «АЕС і ми» переважно рядових працівників.

Як правильно зазначив на зустрічі з представниками Мінатоменерго відповідальний секретар Миколаївського відділення спілки письменників УРСР, співголова Миколаївської асоціації В.П. Бойченко: «Беземоційною може бути тільки відданість відомству. Тим же, хто збирається жити і далі на рідній землі, поруч з працюючими блоками ЮУ АЕС, далеко не байдуже питання: хто ж керує роботою колективу, що експлуатує АЕС? Виявляється в аварії, що сталася 10 листопада 1988 р. на першому блоці ЮУ АЕС, винні ні більше, ні менше 200 тис. жителів області, які підписались проти подальшого розширення ЮУ АЕС » [20, арк. 19].

19 вересня 1989 р. у газеті «Южная правда» опубліковане звернення екологічної асоціації «Зелений світ» до населення басейну річки Південний Буг. Організація звернулася до партійних, радянських та господарських органів Миколаївської, Одеської, Кіровоградської, Вінницької та Хмельницької областей з пропозицією розгорнути рух за екологічну чистоту річки, порятунок його від забруднення та обміління [71, с. 1].

15 жовтня 1989 р. біля Будинку культури будівельників у місті Миколаєві відбувся мітинг громадськості, організований Миколаївським міськвиконком та екологічною асоціацією, на якому була піднята тема захисту річки Південний Буг.

На мітингу виступали активісти Миколаївської асоціації М.П. Суслова, Г.І. Котило, перший заступник обласної організації УТОП Н.С. Долинський, гість з Одеси – член ради Одеського обласного клубу В.Л. Янковський, член екологічної асоціації Н.О. Власенко (м. Вознесенськ), професор Миколаївського філіалу Одеського сільгоспінституту, док. сільськогосподар. наук А.Б. Глухівський, голова обласного комітету з охорони природи О.О. Албул [22, арк. 43].

У цей же день відбулися звітно-виборні збори Миколаївської екологічної асоціації. Зі звітом про роботу виступив голова асоціації, ст. інженер ВО «Екватор» О.І. Золотухін, також заслухано інформацію керівників екологічної асоціації м. Вознесенська – Н.О. Власенка, м. Первомайська – Ю.С. Сосновського, м. Южноукраїнська – В.В. Білодіда.

У доповідній записці відповідального секретаря Миколаївського Обкому Л. Шараєва до секретаря Обкому Компартії України В. Щербицькому відмічено, що протягом двох років діяльність членів асоціації «Зелений світ» в області створювали напружену обстановку, підбурювали широкі маси робітників протистояти розширенню будівництва Южно-Української АЄС та гідрокомплексу на р. Південний Буг [4, арк. 38-39]. Як наслідок, члени асоціації «Зелений світ» почали відчувати потребу переходу від екологічно-громадської діяльності до політичної боротьби.

Потужного імпульсу подальшій організаційній консолідації прихильників утвердження державного статусу української мови надала нарада представників товариства рідної мови (ТУМ), що відбулася у Києві 27 грудня 1988 р. На цій нараді було утворено оргкомітет на чолі з Дмитром Павличком, а 12 лютого 1989 р. на установчій конференції прийнято статут [81, с. 2].

На Миколаївщині процес заснування регіонального відділення Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка пройшов пізніше. Ініціатором створення Миколаївського відділу ТУМ став Б.М. Мороз. Як справжній лідер Борис Михайлович притягував до себе небайдужих активних людей. Наприкінці 80-х р. згуртував навколо себе однодумців у ставленні до сучасного етапу українського відродження: Олега Матіюка, Віктора Спиці, Станіслава Богдановича [310, с. 2].

Осередок Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка був створений на суднобудівному заводі «Океан». Установча конференція обласного відділу проходила 19 травня 1989 року в малому залі Палацу культури та техніки ВО «Чорноморський суднобудівний завод», на збори прибули 92 делегати з Миколаєва, Первомайська, Снігурівки, Єланця, Врадіївки, Очакова, Нової Одеси, Нового Бугу, Вознесенська, а також численні гості. Головою організації був обраний В. Спиця, а міським відділом – В. Бойченко. Протокол зборів для реєстрації направили Д.В. Павличку, від якого отримали підтвердження заснування Товариства в області [132, с. 3].

На зборах вступне слово взяв голова Миколаївського міського відділу ТУМ В.П. Бойченко. Він зазначив: «Українська мова на Миколаївщині вкрай зневажена. Прикладів нехтування нею, чимало. Чого варта лише назва Южноукраїнськ! Корінні мешканці, аби не ламати язика, досі називають місто Констянтинівкою. А скільки шкіл, які насильно перевели на російську мову викладання? Про це забули деякі із нинішніх борців за демократію! У Миколаєві не має жодної української школи, українська мова почувається убогою, бідною родичкою у педінституті, інституті культури. А до технічних вузів, училищ, технікумів, не кажучи вже про підприємства та установи, її й на поріг не пускають» [132, с. 4].

На конференції представники Товариства ухвалили резолюцію про недоцільність запровадження ще однієї офіційної мови, окрім української.

Конкретну програму дій розгорнув перед членами новоствореної організації заступник голови Миколаївського відділу ТУМ В.П. Сліпець. Передусім, він закликав засоби масової інформації, контрольовані партійними органами, забезпечити агітаційно-пропагандистську підтримку «Закону про мови в УРСР».

Осередкам ТУМ було запропоновано максимально використовувати можливості стінної преси. Члени Товариства мали готувати громадськість до переведення шкіл на українську мову викладання, широко розповсюджувати вільну, поки що неформальну пресу. Також активісти відчували постійну потребу у власній газеті. Керівники організації закликали прихильників співпрацювати з Рухом, «Зеленим світом», національно культурними товариствами. А з членів товариства потрібно було створити комісію, яка б здійснювала контроль за виконанням «Закону про мови УРСР» в Миколаївському регіоні. На перших порах життєво необхідною для Товариства була кооперативна діяльність, адже для нормальної дієвої роботи потрібні відповідні кошти [132, с. 3].

З гострою критикою партійно-державного апарату, котрий не поспішав реалізовувати положення про державність української мови, виступили голова крайової організації Народного Руху І.Б. Гаврилишин та голова місцевої філії Української республіканської партії А.Б. Іванюченко.

Завідуючий сектором міжнаціональних відносин ідеологічного відділу обкому партії, член осередку ТУМ в обкомі партії В.І. Гамза висловив свої сподівання, що в наступні два роки дві третини миколаївських шкіл перейдуть на українську мову навчання.

З привітальним словом на конференції виступили: від Львівської обласної організації ТУМ – І. Мельник, від Миколаївського товариства єврейської культури – Н.Л Мучник, від «Зеленого світу» – А.І. Золотухін, від «Меморіалу»  – А.М. Гіршберг.

Об’єднання ухвалило статут обласної організації Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка. Робота осередку розпочалася зі святкування з нагоди 175-ї річниці з Дня народження Т.Г. Шевченка, де незмінним декламатором віршів Кобзаря був Борис Мороз [307, с. 367].

6 грудня 1989 р. в приміщенні Спілки письменників України на засіданні Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка міста Миколаєва було вперше за останні десятиріччя піднято синьо-жовтий національний прапор, освячений на могилах січових стрільців. Цей «прапор-символ» став надією для прихильників організації на краще майбутнє, на демократичне, економічно розвинуте, національне суспільство. Хоча, в цей час в Миколаївській газеті «Южная правда» вийшла серія розгромної публікації з приводу української національної символіки. Журналісти газети всілякими способами створювали в суспільстві атмосферу напруги, антиукраїнського психозу, удобрюючи ґрунт для міжнаціональної ворожнечі [119, с. 2].

Вже 13 грудня на засіданні Товариства, саме з цього приводу, було розглянуто питання проблем символіки. На збори члени організації запросили партійного працівника обкому КПУ Грінченка, який в своєму виступі зазначив: «Якщо прояви українофобства редактора «Южная правда» Самійленка та першого секретаря обкому партії Шараєва заважають друкуванню правдивої інформації стосовно символіки, нехай таку інформацію надасть незалежна рухівська газета «Чорноморія» [119, с. 2]. Тому, як очевидно, питання української символіки більше не піднімалося серед відданих працівників Миколаївського Обкому партії.

Навіть через півроку від дня офіційної за реєстрації Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка у Миколаєві, утиски з боку партійної номенклатури області не втихали. Місцева влада ніяк не могла для ТУМ знайти постійне приміщення, навіть позбавила можливості збиратися в тісному залі приміщення Спілки письменників.

Прийшовши на засідання 9 травня 1990 р., члени організації побачили замкнуті двері, бо комуністична влада міста знову проводила саботаж громадської роботи «неформалів». З цього приводу, лідери товариства організували мітинг біля сходів Обкому КПУ. На акції було ухвалено резолюцію, в якій зазначалось:

 – згідно діючих в УРСР законів вимагаємо забезпечити ТУМ постійним приміщенням;

 – виділити певний час на телебаченні та надати місце в «Південній правді» для регулярних виступів членів ТУМ;

 – без зволікань зареєструвати Товариство єврейської культури;

 – припинити антиукраїнську пропагандистську компанію на сторінках місцевих офіційних газет;

 – при невиконанні цих вимог протягом місяця члени ТУМ розпочнуть ланцюгову голодування біля пам’ятника Леніна.

Учасники зборів одностайно проголосували за цю резолюцію, а копії протоколів направляли в міськвиконком, облвиконком, обком КПУ [148, с. 2].

А в цей час, в місті Южноукраїнську було засновано Товариство «Гамалія» громадсько-культурницького напрямку, яке влада реєструвала протягом 1988 р. Тоді, «Южноукраїнськ» був одним із найдемократичніших міст області, бо коли вирішували, що ставити – пам´ятник Леніну чи Т. Шевченку, перевагу віддали останньому. Діючими членами Южноукраїнського відділення були Юрій Діденко, Олександр Третяк, Геннадій Культа, Олександр Ципляк, Григорій Житнюк та ін.

Окрім, названих неформальних об’єднань особливо помітну роль у розвитку процесів національного відродження Миколаївщини, також відігравала й Українська Гельсінська спілка (УГС). Вже влітку 1987 р., після виходу на волю першої групи політв’язнів, відновила свою роботу Українська гельсінська група (УГГ), активну участь у якій взяли В. Чорновіл, Б. Горинь, Я. Лесів, П. Скочок, В. Барладяну та ін.

Липень 1988 р. стає важливим етапом у історії УГГ, адже саме у цей час вона отримає нову назву – Українська Гельсінська спілка, що віддзеркалює перехід цієї неформальної організації на більш високий організаційний рівень, а також оприлюднює «Декларації принципів». Варто підкреслити, що незважаючи на теперішню назву (УГС) вже не була чисто правозахисною, а здебільшого політичною організацією. За визначенням лідера УГС Л. Лук’яненка її діяльність стала типово політичною [239, с. 58].

Протягом літа 1989 р. осередки організації були створені у дев’яти областях республіки – Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Чернівецькій, Дніпропетровській, Одеській, Вінницькій, Донецькій, Київській. На цьому етапі посилюється різновекторність діяльності з метою охоплення нових територій, активізується пропагандистську діяльність у центральних і східних областях республіки; намагаючись ширше залучити до політичної боротьби робітництво, робиться спроби організувати свої осередки у трудових колективах; бажаючи створити єдиний загальносоюзний фронт національно-демократичних сил.

Як бачимо, створення відділень УГС відбувалось в УРСР протягом 1989 р., а на Миколаївщині таке об’єднання почало функціонувати з 1990 р. та складалося переважно з діючих членів Миколаївської крайової організації Народного Руху України.

11 січня 1990 р. в Миколаєві відбулися установчу збори УГС, де прийнято рішення про створення Миколаївської філії. Головою філії обрано Анатолія Іванюченка, скарбником – Ігоря Гаврилишина, координатором інформаційної служби Олексу Мота. На зборах був присутній виконавчий секретар УГС Микола Горбаль. На базі статуту Української Гельсінської спілки збори виробили статутні правила філії. В своїй діяльності Миколаївська філія УГС керувалася Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародним пактом про громадські та політичні права і факультативним протоколом, які були ратифіковані всіма цивілізованими державами світу, а також Радянським Союзом [150, с. 2].

У газеті «Южная правда» секретар ідеологічного активу Обкому партії Г.М. Тазарачева зазначила, що «більшість неформальних організацій ведуть корисну справу в плані екології, художньо-розважальному, фізкультурно-оздоровчому, колекціонуванні, збиранні та охороні пам’яток. А поряд з цими неформальними об’єднаннями на Україні діє і ряд організацій екстремістського спрямування, у числі яких Українська Гельсінська спілка та деякі ін. У їхньому керівництві є політичні авантюристи, які підштовхують нестійких людей на конфронтацію з владою та партійними органами. Їх емісари почали з’являтися в Миколаївській області» [108, с. 2].

Таким чином, перші громадсько-політичні об’єднання Миколаївського регіону («Зелений світ», ТУМ, УГС) можна розглядати як перехідні організації на шляху від культурницького етапу самоусвідомлення до політичного етапу боротьби за незалежність. Вони фактично виконали роль ретрансляторів та популяризаторів програмних ідей Руху та його організаційних осередків. Треба підкреслити, що протягом 1988-1990 рр. ці неформальні об’єднання були своєрідними резервуарами, у яких відбувалося ідейне бродіння та становлення народної опозиції.

Проте існуюча влада активно протидіяла діяльності політичних неформальних об’єднань, бажаючи їх ізолювати, а народ, зберігаючи інерцію радянських часів, з підозрою спостерігав за діями активної молоді та колишніх дисидентів.

За таких обставин була необхідна компромісна формула утворення організованої народної опозиції, яка б органічно поєднала погляди політичних неформалів з масовістю культурно-історичних та екологічних об’єднань, злила в одну політичну еліту досвідчених політичних борців та лідерів нової хвилі. На Миколаївщині цією формулою і став «Народний Рух України».

 

2.3 Створення Миколаївської крайової організації Народного Руху України

З часом, як було зазначено, члени екологічно-громадського руху стали розуміти, що займатися однією екологією безглуздо, необхідна ще й політична боротьба. Як наслідок, ідея заснування в області Народного Руху України вперше була запропонована саме на екологічному мітингу 1988 р. лідером Миколаївського відділу Спілки письменників УССР В.П. Бойченком.

Автор вже неодноразово відмічав важливість постаті Валерія Петровича в заснуванні на теренах Миколаївської області громадсько-політичних організацій. Він як справжній просвітянин краю відіграв одну з важливіших ролей у пробудженні та відродженні національних здобутків українського народу. Його діяльність у громадських утвореннях почалася в Спілці письменників у 1976 р., а протягом 1986-1991 рр. був відповідальним секретарем Миколаївської організації Спілки письменників України, керував літературним об`єднанням «Стапель». Перу Валерія Бойченка належать численні публіцистичні статті з історії та культури Миколаївського краю. Він був почесним членом Всеукраїнського товариства «Просвіта», головою редколегії просвітницької газети «Аркасівська вулиця». У 1988-1989 рр. очолював Миколаївську екологічну організацію «Зелений світ», а також Миколаївське міське Товариство української мови. Учасник всеукраїнських конференцій багатьох організацій, був членом НРУ [316, с. 10].

Після оприлюднення в «Літературній Україні» проекту програми Народного Руху України за перебудову [76, с. 3], ідея Руху знайшла підтримку у найбільш активної частини Миколаївської екологічної асоціації, яка об’єдналась в ініціативну групу. До неї ввійшли: Ігор Грасевич, Валентина Кучеренко, Сергій Ліпатніков, Олександр Малицький, Олександр Трухін, Юрій Доленюк, Леонід Овчаренко, Олександр Концебовський та ін. Координатором ініціативної групи підтримки створення НРУ став Ігор Грасевич [12, арк. 57].

В цей час, місцева комуністична газета «Южная правда» опублікувала статтю «Нетерпимые и нетерпимость» (11.02. 1989 р.) з різкою критикою проекту програми Руху. Майбутні члени Миколаївської крайової організації НРУ після такої позиції у пресі не могли залишитись у стороні, на підтримку програми та Руху вони надсилали листи до редакції «Літературної України». Наприклад, Василь Авраменко вважав, що протистояння НРУ з боку Компартії може призвести до конфронтації не тільки з письменниками й інтелігенцією, а з усім народом [13, арк. 6]. Тамара Кіпер відмічала: «Леонід Кравчук, пропонував нам засудити ту програму, яку ми з вами не слухали, не читали, не ознайомились. Мені стає страшно: невже немає перебудови, якщо Леонід Макарович, так впевнено, натхненно користується старими, скільки разів засудженими методами!» [13, арк. 4-5]. Також, до редакції газети «Літературна Україна» надійшли ще листи від Н.І Бесоровні, В.О. Шульги, М.К. Куц, В. Кіпер, Т.І. Козлова, Ю.А. Козенка, Г.В. Павлової, О.В. Авраменка, Г.С. Климента, Р.Н. Шпак та Г.Г. Єжелова [12, арк. 57].

У квітні 1989 р. миколаївська ініціативна група підтримки Народного Руху зібралася у помешканні наукового співробітника Інституту археології АН України Олександра Балушкіна обговорити проект програми та питання створення організації.

26 червня 1989 р. відбулось перше організаційне засідання, а 19 серпня – установча конференція НРУ, на якій були гості з Дніпропетровська, Києва, Вільнюса. Збори пройшли на дачі Олександра Долгих, члена ініціативної групи, бо Будинок культури будівельників, зал якого був орендований, виявився в облозі працівників міліції та КДБ.

За даними газети «Южная правда» від 20 серпня 1989 р., на питання чому не з’явилася інформація про установчу регіональну конференцію Руху на сторінках місцевої преси, відповів секретар виконкому Миколаївської міської Ради народних депутатів Є.Д. Степанов. Він заявив: «До виконкому міськради звернувся мешканець м. Миколаєва І.С. Грасевич із заявою, в якому просив дозволити провести 19 серпня ц. р. у Будинку культури будівельників «Миколаївську регіональну конференцію Народного Руху України» [173, с. 3].

За існуючим порядком, заява була розглянута на засіданні Виконкому в присутності заявника. І.С. Грасевичу були задані питання з цієї справи: скільки приблизно делегатів буде брати участь у конференції, кого вони представляють, хто є співзасновниками створюваної організації, які її цілі та форми діяльності. З’ясувалося, що заявник, який представляє ініціативну групу, має дуже нечіткі погляди щодо діяльності організації, не має чіткої програми.

Слід врахувати і те, що більшість питань, якими передбачала займатися, на думку ініціаторів, організація Народного Руху, вже реалізувалися нещодавно створеною обласною Координаційною радою громадських організацій.

Тому, було схвалено, що група громадян, які входять до складу ініціаторів створення обласної організації Народного Руху України, не мають реальної підтримки у широких верств населення та не виражають їх бажань, прагнень.

З архівних матеріалів повідомляється, що рішенням Виконкому міської Ради народних депутатів № 266 від 18.08.89 накладено заборону на проведення установчої конференції Миколаївської регіональної організації Народного Руху України за перебудову [21, арк. 13].

Внаслідок таких подій, рухівці в офіційному зверненні прийнятому на установчій конференції від імені всіх членів організації звернулися до миколаївців з проханням підтримати новостворену політичну силу в області: «Всі Миколаївці, де б вони не працювали, замислюються над майбутнім країни і своєї «Малої Батьківщини», готові допомогти суспільству вийти з глибокої кризи. Активісти регіональної організації Народного Руху України за перебудову /РУХ, НРУ/ закликають Вас земляки, встати на шлях, який приведе до незворотності перебудови. Апарат бюрократів заборонив в Миколаєві проведення установчої конференції НРУ-РУХ. Говорячи про те, що нас немає, не існує – де рух, що ми не потрібні. Так чи вважає народ, якого навіть не допустили до обговорення платформи НРУ? Ми, тобто, ми скажемо своє слово! Ми обираємо шлях підтримки перебудови не на словах, а на ділі!.. Підтримуйте НРУ-РУХ! НРУ – це демократизація суспільства, захист конституційних прав людини, боротьба за поліпшення умов життя, за економічну, соціальну, правову захищеність людини, відродження української національної культури та культур усіх національностей, що проживають на Давній землі» [34, арк. 3].

Так, місцевій владі міста не вдалося залякати ініціативну групу Миколаївського Руху. Установчі збори відбулись. На них були присутні понад 100 чоловік. Першим головою крайового Руху став Ігор Грасевич.

На установчий з’їзд Народного Руху в Києві, який відбувся 8-10 вересня 1989 р., від Миколаївської організації НРУ було делеговано 17 членів. До складу делегатів увійшли такі відомі імена: І.С. Грасевич, лікар Миколаївської обласної психіатричної лікарні № 1; О.Г. Малицький, інженер; В.І. Кіпер, інженер Невської ПКБ; С.П. Колісніченко, наладчик об’єднання «Медтехніка»; О.В. Долгих, інженер ПО «Зоря», а з районів області: Н. Самолевська, В. Капралов з Первомайська, С. Жук, В. Степура з Вознесенська [35, арк. 5]. Також на з’їзді було запропоновано рекомендувати від миколаївської делегації до складу керівних органів НРУ: В. Сліпця, І. Гаврилишина, І. Грасевича, В. Кучеренко [11, арк. 76].

Після затвердження основних положень Програми та Статуту Руху на з’їзді, активістами Миколаївської крайової організації НРУ було прийнято проводити позачергову конференцію за скликанням ухвали Крайової Ради Руху або на вимогу Крайового Проводу, підтриманого не менш третиною районних осередків або з ініціативою половини. Керівним органом Крайової організації Руху в період між конференціями стала Крайова Рада Руху, яка проводила засідання не рідше одного разу на два місяці. Крайовий Провід і Рада могли втручатися в справи осередків і районних організацій Руху за їхньою згодою, а також у випадках, коли їхні дії суперечать Програмі, Статуту НРУ та обов’язковій ухвалі вищих органів. Також, стосовно структури Миколаївської організації Руху, можна відмітити, що постійним діючим керівним органом є Крайовий Провід. До складу Проводу за посадою входять голова організації, голова управи, голова фракції Руху в обласній Раді та міській Раді обласного центру. Крайовий Провід формує політику і тактику організації, забезпечує стосунки з органами влади, політичними партіями та громадськими організаціями, органами крайової організації НРУ [301, с. 121-122].

Однак, не встигла Миколаївська крайова організація розпочати свою діяльність у регіоні, як почали поширювати проти неї провокаційні наклепи та звинувачення в «націоналізмі». З архіву крайового Руху відомо, що 16 вересня 1989 р. кількома провокаторами, які не мали ніякого відношення до громадсько-політичної організації, безцеремонно вивісили провокаційні антиросійські та антисемітські гасла на Сухому фонтані міста Миколаєва. Але ніхто не дав відсіч цій групі, не затримав, не з’ясував, що це за люди і чому жонглюють символікою українського народу під маскою Народного Руху України.

З приводу таких прикрих подій, Миколаївською крайовою організацією Руху було заявлено:

  1. Основною діяльності РУХу є інтернаціоналізм, єднання всіх націй, які живуть на землі України, в ім’я перебудови, в ім’я розквіту культур всіх націй.
  2. Розповсюдження провокаційних чуток, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу, ніколи не виходило, не виходить і не буде виходити від Народного Руху. Вони є справою тих, хто хоче зганьбити Рух в очах людей, для кого Рух / дійсна ініціатива народу/ – є початком кінця безмежного панування на нашій землі тих темних сил, які чинять усілякі перешкоди Перебудові, які свідомо, штучно розпалюють міжнаціональну ворожнечу, щоб в цих дуже небезпечних обставинах залишитися при владі [34, арк. 4].

24 вересня 1989 р. на засіданні Координаційної ради Миколаївського Руху було обрано головою Володимира Рукавішнікова, інженера ВО «Зоря» і створені комісії з напрямків роботи крайового відділу, а також призначені їх координатори: організаційна – О. Концебовський, редакційна – І. Грасевич, міжнаціональних стосунків – О. Малицький, політико-правова – В. Сліпець, Н. Архіпенко, В. Дорофєєв, соціологічна – І. Гаврилишин, по виборам – О. Долгих, інформаційна – В. Кучеренко, М. Прийма, технічна – В. Кіпер, С. Колісниченко, екологічна – Є. Мірошниченко [134, с. 3].

На початковому етапі головними напрямками роботи Миколаївського крайового Руху були здійснення українського національно-культурного відродження, сприяння зросту статусу української мови, культури, дослідження та оприлюднення «білих плям» історії, здійснення демократизації та руйнування авторитаризму, зниження впливу КПРС-КПУ, розбудова районних рухівських структур та структур супутніх організацій ТУМ, УГС, створення молодіжних й інших громадських організацій національно-демократичного спрямування, національно-культурних товариств меншин.

Вирішальну роль у своїй діяльності рухівці віддавали агітації та пропаганді, основними засобами – проведення масових акцій, передусім мітингів, демонстрацій, використання друкованих органів, у т.ч. «неформальних» газет, листівок тощо.

Зародки Руху в Миколаївській області виникали в більшості містах та районних центрах на початку 1989 р., в основному там, де існували інші неформальні об’єднання. Однак були і поодинокі винятки, де НРУ був першою організацією, що постала на теренах району. Окрім того, районні відділення створювались і протягом 1990 р., як наприклад у Снігурівці. Члени Снігурівської організації Руху також стали поборниками ідеї національного, державного відродження України в краї та проводили активну агітаційну роботу. Вони були й ініціаторами створення районного осередку Товариства української мови в Снігурівці [160, с. 1].

Таким чином, у районах області знаходилися особистості, які зуміли підхопити ідеї Руху і стали першими, хто намагався переконати суспільство в необхідності змін, які підніс у своїй Програмі НРУ.

Так, наприклад повірили у Рух: у Вознесенську – Іван Михайлов, Сергій Колесников, Анатолій Онощенко, подружжя Ніколенків; в Очакові – Олександр Чуприна, Ніна Севастьяненко; у Березані – Іван Ткачук; у Веселиновому – Володимир Обаранчук; у Снігурівці – Микола Радюк, Іван Синюга; у Березнегуватому – Валентин Воронов; у Єланці – Олександр Карпець; у Казанці – Василь Євтушок; у Доманівці – Микола Фіголь; у Южноукраїнську – Юрій Діденко, Олександр Третяк, Геннадій Культа, Олександр Ципляк, Григорій Житнюк та ін. [256 с. 2].

Южноукраїнська міська організація була створена після того, як із Львова один із активістів в листопаді 1989 р. привіз установчі документи. Була проведена значна організаційна робота, а збори відбувались у будинку культури «Енергетик», а останні перед реєстрацією на квартирі Ю. Діденка за участі голови секретаріату крайової організації Руху А. Іванюченка. Офіційно вона була зареєстрована однією із перших в області міськвиконкомом у серпні 1990 р. [170 с. 2].

Отримавши потужний сигнал після публікації Програми НРУ, активісти на місцях почали організовувати заходи з її реалізації. У місті Миколаєві члени Руху збиралися на вулиці Радянській і проводили роз’яснювальну роботу, встановлювали дошки на підприємствах, де розміщували інформацію з історії України та про діяльність НРУ.

В цей час у газеті «Южная правда» було опубліковано інтерв’ю секретаря ідеологічного активу Ленінського райкому Комуністичної партії Миколаївської області, в якому було зазначено, що «з активізацією діяльності Народного Руху України, граючи на труднощах нинішнього етапу країни, його активісти займаються очорнюванням КПРС, партійних і радянських органів. Це було недавно підтверджено на Установчому з’їзді НРУ. Атмосфера характеризувалася відвертим націоналізмом, нападками на Комуністичну партію, закликаючи до боротьби за владу. У цій ситуації комуністи області повинні визначити для себе чітку лінію, за якою треба працювати з людьми, протистояти ворожим вигадкам» [108, с. 2].

З архівних матеріалів відомо, що з початком існування неформальних об’єднань в області, секретарем Миколаївського Обкому Компартії України Л. Шараєвим було прийнято Постанову (від 21 лютого 1989 р.) про план роботи з виконання завдань ЦК КПРС від 30 січня 1989 р.: «Про заходи з протидії спробам антисоціалістичних елементів створити опозиційні політичні структури» [23, арк. 52]. Слід відмітити, що основними пунктами цього плану стали:

  1. У відділах Обкому, міськкомів, райкомів партії розглянути питання, пов’язані з діяльністю самодіяльних об’єднань і неформальних організацій, проаналізувати їх статути, програми, участь в їх роботі комуністів, комсомольців. Виробити політичні методи партійного впливу.
  2. Створити групи при партійних комітетах з числа кваліфікованих фахівців для оперативного аналізу процесів, що відбуваються в суспільному житті області, містах і районах. Практикувати проведення за їх участю зустрічі і виступи у трудових колективах, за місцем проживання, в навчальних закладах, на мітингах.
  3. При проведенні апаратного навчання в обкомі, міськкомів і райкомів партії періодично інформувати партійних працівників про обстановку в області, містах і районах, що стосується ідейно-шкідливих, об’єктивно спрямованих на зрив перебудови, дій екстремістських елементів.
  4. В ході підготовки і проведення виборів народних депутатів проводити за участю партійного, радянського активу, спеціалістів акції по розвінчанню і нейтралізації протиправних та безвідповідальних заяв, які допускаються екстремістськими налаштованими елементами.
  5. Продовжити практику регулярної зустрічі секретаря обкому партії, голови та заступників голови обласного виконкому з членами письменницької організації, журналістами, представниками творчої інтелігенції.
  6. Розглянути в обкомі комсомолу питання, пов’язані з участю молоді в неформальних організаціях, при необхідності налагодити персональну роботу з молоддю, яка потрапила під вплив екстремістських налаштованих осіб [23, арк. 53].

У зв’язку з активізацією в республіці, в тому числі і в Миколаївській області, неформальних організацій, насамперед Народного Руху України за перебудову /РУХ/ відділами Обкому партії були вжиті заходи (мітинги, передачі телерадіо, преса, листівки) спрямовані на консолідацію здорових сил у цьому об’єднанні з партійними, радянськими органами [10, арк. 24].

Як зазначено в документі «Інформація про виконання постанови бюро обкому партії № Б 3 / 1 від 21 лютого 1989 р.» у квітні 1989 р. з ініціативи громадських організацій було створено обласну Координаційну Раду. Головою, якої затвердили громадянина Ю.М. Агеєва, завідуючого відділом газети «Южная правда». На основі зведеного плану всіх громадських формувань рада сприяла кращій організації їх діяльності. За деякий час Рада провела зустрічі-діалоги з керівниками неформальних організацій з проблем форм і методів їх діяльності, відповідності програмних документів з метою перебудови та консолідації сил. З даних питань було організовано читання лекцій, проведення бесід, «круглих столів» [23, арк. 56].

Працівники Обкому, Миколаївського міськкому, райкомів партії брали участь у засіданнях неформалів, вели роз’яснювальну роботу, вступали з ними у дискусії. На суботниках і недільних днях затверджені відповідальні з числа апарату ідеологічного відділу Обкому партії вступили у дебати з представниками Миколаївської крайової організації НРУ, намагаючись локалізувати рухівські акції. Таким чином, партійна номенклатура вимагала від них надавати стабілізуючий вплив на суспільно-політичну обстановку в області [23, арк. 57].

Разом з тим складнощі економічної, суспільно-політичної сфер, які досить вміло обігравали екстремістським крилом неформальних організацій, слугували живильним середовищем для різного роду кон’юнктурних оцінок і несумлінних спекуляцій. У таких умовах КПРС вважали необхідним посилювати протидію проявам деструктивності в роботі неформальних організацій, підключаючи до неї широке коло громадськості, особливо комуністів за політичну нерозбірливість, зміцнюючи їх авангардну роль у перебудові [23, арк. 58].

Незважаючи на утиски з боку влади, рухівці продовжували пробудження національної свідомості через розповсюдження неформальної преси, що надсилали українці з Західної України – це «Голос відродження» – Української гельсінської спілки [162], «Дзвін» – видання Тернопільського обласного товариства «Меморіал» [126], «Поступ» – інформаційний вісник Товариства Лева [161], «Голос Карпат» – вісник Карпатського зонального відділення Народного Руху України за перебудову [114], «Віче» – видання Львівської регіональної організації НРУ [124; 157]. Серед них були київські видання Руху – «Вісник Руху» [182], «Вільне слово» [133], «Рух» [201] та ін.

А з грудня 1989 р. Миколаївська крайова організація НРУ видала перший номер місцевої газети «Чорноморія» [83], яка стала першою незалежною газетою та консолідуючою силою неформальних об’єднань області. У ньому містилися привітання з Новорічними та Різдвяними святами, резолюція Установчого з’їзду Народного Руху України про національну символіку, стаття В’ячеслава Чорновола «Дочекалися» та коментар на вересневий пленум ЦК КПРС 1989 р. [74; 83; 155; 220] Варто також підкреслити, що в колонці підзаголовком «Пам’ять по-миколаївські» рухівці виразили свою обуреність, щодо перейменування вулиці Плехановської на Потьомкінську міста Миколаєва, яке міськвиконком прийняв у жовтні 1989 р. Своє ставлення до такого рішення, вони обґрунтовували тим, що Г. Потьомкін являвся катом українського народу, бо саме з його наказу кошового отамана П. Калнишевського запроторили до довічного ув’язнення [118, с. 4]. Головним редактором «Чорноморія» був поет Іван Царинний. Газета друкувалась у Вільнюсі, а привезені її екземпляри сортирували в помешканні сім’ї А. Іванюченка, у квартирах І. Гаврилишина, О.Мота, у будинках В. Кацана та ветерана війни ОУН-УПА П. Саранчука. Потім газету розповсюджували активісти у Миколаєві та у районних центрах області [265, с. 7].

Коштів на друк «Чорноморія» не вистачало, тому члени крайового Руху були змушені звертатися до всіх жителів Миколаївщини з проханням пожертви на незалежну пресу [68, с. 2]. Небайдужі люди знаходились і допомагали її функціонуванню. За даними другого номеру газети такими добродіями та організаціями стали: В.В. Авраменко – 100 крб., місцеве Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка – 47 крб. та І.Ф. Лисенко – 30 крб [130, с. 2].

До кола журналістів «Чорноморія» входили перші миколаївські рухівці, а також члени УГС: поети – Дмитро Кремінь, Валерій Бойченко, Олекса Різниченко, перший голова місцевого Руху – Ігор Грасевич, робітники, лікарі, інженери – Василь Сліпець, Раїса Шпак, Валентина Кучеренко, Борис Мороз, Тамара та Володимир Кіпери, Олександр Балушкін, Ніна Царинна, Сергій Вдовиця, Наталка Самовлевська, Олександр Канцебовський, Володимир Рукавишніков, Анатолій Тертичний, Лариса Кричевська та ін [265, с. 7].

Кореспонденти на сторінках газети піднімали різні хвилюючі проблемні питання регіону – це й щодо повернення історичної пам’яті українського народу [119, с. 1], свавілля комуністичної влади та їх протистояння функціонуванню Миколаївської крайової організації НРУ, а також заснуванню ряду неформальних організацій таких, як Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка [148, с. 2], УГС та ін. Окрім того, подавали таку інформацію, яку замовчувала обласна преса, наприклад про те, що оргкомітет Миколаївського відділення товариства «Меморіал» активно відшукує місця захоронення жертв масових репресій 1937-1941 рр. у регіоні [120, с. 4].

За розповсюдження рухівських та неформальних газет, прес комуністів ще більш поглибився. Обласний комітет державної безпеки почав втручатися в роботу Миколаївської крайової організації НРУ. У відповідь на це, членами Миколаївського Руху, соціально-демократичною партією та керівником відділу Миколаївського УВД були подані скарги в комісію обласної Ради народних депутатів з питань гласності, засобів масової інформації та зв’язкам з громадськими організаціями. Скарги базувались на статті 21, 22 Закону СССР про пресу та інші засоби масової інформації які свідчать, що: «Розповсюдження продукції засобів масової інформації здійснюється видавцем безпосередньо або на договірних засадах підприємствами зв’язку, іншими організаціями, а також громадянами. Перешкоджання здійснюваному на законній підставі розповсюдженню продукції засобу масової інформації, у тому числі шляхом вилучення тиражу чи його частини, не допускається, бо тільки як на підставі законного рішення суду». Тому, комісія не допустила порушення цього закону з боку полковника Попова та рекомендувала обласному виробничо-технічному управлінню зв’язку з метою розповсюдження, негайно вирішити питання про виділення неформальній пресі /в тому числі на вул. Радянській в місті Миколаєві/ спеціалізованих кіосків [25, арк. 12].

Також, Миколаївська обласна Рада народних депутатів намагалась сприяти співпраці з усіма конструктивними силами області, партіями, громадськими і політичними організаціями, які діяли в рамках законів на території області, залучаючи їх до своєї роботи. Так, на комісії були заслухані пропозиції місцевого керівництва Народного Руху України від представників І. Гаврилишина, І. Грасевича, В. Сліпця з питань вдосконалення діяльності Ради, рекомендуючи постійно-діючим комісіям Миколаївської обласної Ради народних депутатів розглянути наступні пропозиції та зауваження:

– створити в області надзвичайний антиСнідовий комітет;

– заборонити будівництво атомних авіаносців в м. Миколаєві та їхнє завантаження атомним пальним;

– Обласній Раді народних депутатів забезпечити всім неформальним організаціям приміщення. Розібратися в причинах, за якими в заяві з питання про представлення приміщення місцевого керівництва Народного Руху України після закінчення всіх термінів не дана відповідь Облвиконкомом;

– відкрити в центрі м. Миколаєва /бажано на базі школи № 5/ українську гімназію;

– створити в м. Миколаєві заповідну історичну частину та заборонити на її території зноси будинків;

– безкоштовно віддати весь старий житловий фонд м. Миколаєва та інших міст області у власність квартиронаймача. Надати право квартиронаймачам викуповувати у держави новий житловий фонд;

– забезпечити пріоритетність користування продуктами сільського господарства, вирощуваних в області, її жителям;

– максимально збільшити сільськогосподарські наділи в особисте, підсобне господарство селян;

– негайно приступити до роздержавлення сфери послуг та державної торгівлі.

– посилити санкції за порушення природоохоронних законів [25, арк. 16].

Після розгляду вимог від Крайового Руху комісією було вирішено, що поширення продукції засобів масової інформації згідно Закону СРСР з друку без вказівки вихідних даних забороняється [25, арк. 17]. Та й інші пропозиції організації були відхилені, залишились лише на папері до наступного розгляду під час роботи Миколаївського Облвиконкому.

Хоча ситуація склалася не на користь миколаївських активістів, це не зупинило їх подальшу акцію в розповсюджені газет – «правди слова». 23 січня 1990 р. на вулиці Радянській біля «Дитячого світу» (м. Миколаїв) влада партократії в особі інспектора ст. лейтенанта Свєшнікова та ін. знову вилучили у рухівців примірники незалежної української преси [36, арк. 6].

У газеті «Трибуна рабочего» від 1 березня 1990 р. було надруковано розгромне інтерв’ю завідуючого секретаря комітету комсомолу міста Миколаєва Юрія Севастьянова. Як справжній знавець політичної ситуації в Миколаївській області, Ю. Севастьянов розповів, звісно зі своєї точки зору, про діяльність перших неформальних організацій. Він зазначив, що активність комсомольців у питанні виборів до місцевих Рад виявилася недостатніми, чого не можна було сказати про нові громадські організації такі як «Народний Рух», «Екологія», та ін., які налічують у своїх лавах по 100-200 чол. На його думку, «Рух» багато в чому суперечливий: «Якщо подивитися в недалеке минуле, на те, як створювався «Рух», то в своїх перших заявах і деклараціях проголошував підтримку політиці партії та уряду. Однак, в останньому маніфесті, прийнятому на другому засіданні Центральної Ради до виборів у місцеві Ради, «Рух» проголосив, що він за «вільну Українську незалежну державу». З одного боку, вони визнали керівну роль партії, а з іншого – викреслили зі списку так зване знаменну подію в житті українського народу як Жовтневу революцію, до того ж активісти «Руху» вважають своїм завданням взяти владу демократичним шляхом» [158, с. 2].

Ю. Севастьянов звертає увагу й на той факт, що в «Русі» створена «Служба безпеки», в західних областях України. А також, «Рух» вимагає поставити пам’ятник Бандері у Львові та його прихильникам – творцю підрозділів СС «Галичина», вимагає реабілітації бандерівщини, називаючи бандерівців народними партизанами, при цьому вони «забувають» про ті звірства, які чинили ці «партизани» на території України, після Великої Вітчизняної війни. В останній час «Рух» разом з УГС почали атаки на ленінізм та на В.І. Леніна як особистість. У самвидаві Народного Руху, які випускають майже всі обласні комітети, публікуються некритичні передруки з Прибалтійських  газет даних сумнівного характеру, які неможливо ні довести, ні спростувати.

Але, якщо бути об’єктивним до кінця, деякі вимоги, висунуті «Рухом», є актуальними. Наприклад, заклик створити суспільство, в якому відсутні б привілеї, пільги, пов’язані з суспільним становищем, або боротьба з безгосподарністю» [158, с. 2].

Ю. Севастьянов вважає, що всі обласні організації «Руху» відрізняються одна від одного, що до миколаївської, то «вона нечисленна, налічує близько ста чоловік, але дуже активна та як видно, не підтримує зв’язки з УГС. Проте позиції Центральної Ради «Руху», обласна організація підтримує. Миколаївський «Рух» був створений на початку минулого року лікарем-психіатром І. Грасевичем, який отримав від одного з керівників «Руху» мандат на створення обласного комітету» [158, с. 3].

Він також відмічає: «З моїх особистих контактів з членами миколаївських та київських комітетів можна сказати, що серед них є дуже розумні люди, але є і явно недалекі, хоча підкреслюю, що моя думка може бути суб’єктивною» [158, с. 3].

На таке провокаційне інтерв’ю з боку комсомольців, в газеті «Чорноморія» миколаївськими рухівцями була дана відповідь в статті під заголовком «Що ви мелете Ю. Севастьянов?». Для того, щоб вгамувати цікавість всієї партійної номенклатури області, колонку в газеті «Трибуна рабочего» треба було надати членам Руху, УГС, котрі змогли дебатувати з парткомом. Але «Трибуна рабочего» видавалася парткомом, профкомом, комітетом ЛКСМу, тому слово було надано членові комсомольських вождів Ю. Севастьянову. Рухівці зазначили, що як головний спец з різних рухів Ю. Севастьянов плутає, перекручує і назви організації, і програмні завдання, і події на Західній Україні в післявоєнні роки: «всі Рухи прийшли до нас з Західної України», «Рух визнавав керівну роль партії», «Рух вимагає поставити пам’ятник Бандері» [149, с. 6].

У 1990 р. керівництво Народного Руху України підтримало прийняті рішення Верховної Ради Литовської РСР, про «відновлення незалежності литовської держави», відміну дії Конституції Литовської РСР і Конституції СРСР на території республіки, що фактично означало вихід цієї республіки із складу Союзу РСР. Проти дій Литовської республіки з боку Москви почав чинилися тиск. Тоді, Народний Рух звернувся до всіх громадян України та членів НРУ підтримати бажання населення Литви [66, с. 1]. В цей час, Миколаївська крайова організація підтримала центральне керівництво й активно почала допомагати литовським патріотам подолати економічну та політичну блокаду Москви. Миколаївські рухівці збирали ліки, гроші, поширюючи правдиву інформацію про події у Литві.

2 вересня 1990 р. відбувся мітинг Миколаївської регіональної організації «Рух за перебудову», її голова Ігор Гаврилишин знову висунув вимогу про надання організації свого приміщення. «Ми хочемо. – сказав він, – виробити позитивну програму, конструктивні пропозиції, які допоможуть змінити життя населення на краще. А наші можливості дозволять лише виступати проти того, що для нас неприйнятно. Сили витрачаються на те, щоб відмитися, і то не завжди успішно, від того бруду та наклепів, якими нас поливають [121, с. 2]».

У своїй доповіді голова Руху відмітив, що процес створення структур затягнувся, були труднощі в питаннях пропаганди та збільшення числа рядів. Причини такого становища, насамперед у відсутності досвіду та організаційних здібностей у членів секретаріату, а також у низькій активності, якщо не сказати пасивності абсолютної більшості членів Руху. Були причини, які від активістів не залежали – це специфіка регіону, що протистоїть рухівцям, яка діяла більш організовано, професійно, кваліфіковано. Але І. Гаврилишин сподівався, що: «ідея Руху – ідея демократії, національного відродження, – не можна очорнити, їм немає альтернативи! Рух буде розвиватися. Яким він буде – буде залежати від членів організації, від вибору громадян» [121, с. 2].

Окрім цієї промови, членам мітингу від голови Миколаївського відділу була донесена до широкого загалу громадськості неприємна історія, в яку потрапив сам І. Гаврилишин. Декілька місяців тому, до І. Гаврилишина на роботу завітав чоловік нібито під приводом консультації для організації осередку Товариства української мови. Але як виявилось потім, цей чоловік був працівником КДБ. Під час розмови співрозмовник справив на І. Гаврилишина приємне враження і він не відмовився від подальших зустрічей. Основними питаннями цих розмов були запобігання кровопролиття, до якого може привести дестабілізуюча діяльність кримінальних елементів, які проникнуті, за відомостями КДБ в Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, Рух і республіканську партію. Як лікар, І. Гаврилишин принципово був проти кровопролиття.

Так, голова Руху дав згоду співпрацювати з КДБ. Робота, в основному зводилася до дачі інформації про те, що говориться, планується, робиться. Співпрацівник КДБ проявляв інтерес до моральних якостей найбільш активних членів цих громадських організацій. На наступному щаблі цієї спеціальності помічника КДБ, І. Гаврилишину було запропоновано провести агентурну провокаторську роботу. Чим далі, тим більше дії КДБ поставали перед головою як антиукраїнські, антигуманні та антинародні. І. Гаврилишин почав шукати вихід з неприємного становища, в яке сам потрапив, але навколо нього не було людей, з якими можна було порадитися. Окрім того, І. Гаврилишину постійно, давали зрозуміти, що інформація йде не тільки від нього. Голова Руху справді почав вважати, що це дійсно так, КДБ повністю контролює становище в неформальних організаціях. Вже після зустрічей І. Гаврилишина з В. Чорноволом, Л. Лук’яненком, С. Хмарою, він прийняв рішення написати заяву в КДБ про припинення співпраці, також було відправлено аналогічну заяву Левку Лук’яненку й давши згоду на публікацію в газеті «Вечерний Николаев» [121, с. 2]. Після цього, КДБ почало погрожувати голові крайового Руху розправою з боку УРП і Руху, або іншими неприємностями, навіть до поломки ребер. Але, за таких прикрих обставин І. Гаврилишин був дискредитований в очах членів Миколаївської крайової організації НРУ .

На початку жовтня 1990 р. ЦК Компартії України повідомили своїм структурам про дестабілізуючу ситуацію й політичну напруженість у республіці у зв’язку новоствореними громадсько-політичними структурами (РУХ, УРП та ін.), які об’єдналися на антикомуністичній платформі та запланували торпедувати роботу Другої сесії Верховної Ради УРСР [30, арк. 66].

Варто відмітити, що в цей час миколаївські члени НРУ прийняли участь разом з тисячами громадян України у пікетуванні Верховної Ради з вимогою відставки уряду, деполітизації армії, виступаючи проти підписання Союзного договору та ін. Їхніми опонентами стали міліція та хлопці з ОМОНу. Як повідомляє «Вечерний Николаев»: «ніхто з дюжини миколаївців серйозно не постраждав, якщо не вважати слідів від отриманих ударів гумовою палицею, розбитих годинників і порваних сумок» [117, с. 1].

В цей час, Комуністична партія повідомила громадськість про вчинені рухівцями дії вандалізму над пам’ятками В.І. Леніна у Львівській, Івано-Франківській і Ровенський областях [32, арк. 1]. Налякані члени КПУ проявами антикомунізму, який набирав масштабних обертів починаючи зі західних дійшовши до південних областей УРСР, заохочували інтелігенцію регіонів писати листи на підтримку несхвалення дії вандалізму над пам’ятниками В.І. Леніна, тим самим, вважати представників НРУ екстремістською силою спрямованою на зневагу до історії Радянського Союзу [33, арк. 44]. У Миколаївській області на допомогу Компартії з цього приводу відгукнулися робітничий колектив радгоспу «Чорноморський» Очаківського району [8, арк. 177], Рада ветеранів війни та праці м. Миколаєва [8, арк. 52-53] та ін., які засуджували здійсненні прояви глузування над обелісками В.І. Леніна.

На других Всеукраїнських зборах Народний Рух заявив, що в гострій суспільно-політичній ситуації трагедія всіх українських людей, полягає в тому, що Україна стала невід’ємною частиною СРСР – унітарної держави з єдиним центром і єдиною правлячою партією, яка запровадила тоталітарну систему й довела народи до межі економічної, екологічної й духовної катастрофи. Рух переконаний: загальнонаціональній катастрофі неможливо без зміни політичної системи, усунення мирним шляхом монополії Комуністичної партії на владу і утвердження політичного й економічного плюралізму, без об’єднання зусиль усіх патріотичних і перейнятих почуттям історичної відповідальності сил України, незалежно від місця проживання, національної й релігійної приналежності, партійності, соціального стану [7, арк. 178].

В своїй співдоповіді на других Всеукраїнських зборах Народного Руху України відповідальний секретар Руху М. Поровський відмітив: «Основним недоліком нашої організаційної роботи було те, що, покладаючись на ефект масових заходів, публікацій у пресі, листівок, ми не допрацьовували на заводах і колгоспах, безпосередньо серед робітників і селян [202, с. 2]».

Так, з ініціативи Миколаївської крайової організації НРУ був проведений мітинг на Чорноморському суднобудівному заводі. На трибуні виступив представник від Руху Є.С. Вакула. Ця подія викликала неоднозначну оцінку місцевої преси. Зокрема, газета «Вечерний Николаев» зазначає, що працівники заводу зустріли промову з обуренням, вигукуючи: «Заберіть його!» «Геть НРУ!» [222, с. 1]. У відповідь на мирний мітинг представників НРУ, комуністами заводу була організована акція на другий день під гаслами: «Ні – сепаратизму!», «Ганьба екстремістам з Народного Руху!».

Комуністи заводу в цій самій газеті відмічають: «На цей мітинг нікого силою не тягнули. Та й проводили його не у робочий час. Що ж, схоже, зникає ця відмінна риса «розвиненого соціалізму», – добровільно-примусове відвідування громадських заходів. Робітники хочуть виговоритися. Нехай не всім вистачило часу, хай багато плакатів і гасел були написані на папір». Але ідеї чорноморців зрозумілі: «Майбутнє СРСР в єдності суверенних республік», «Верховній Раді перейти від слів до справи» [222, с. 1]. На жаль, іншу правду регіональна газета «Вечерний Николаев» продовжувала замовчувати.

13 січня 1990 р. Велика Рада Руху провела третю (спеціальну) сесію, присвячену дню Соборності України, визнаючи Акт злуки УНР та ЗУНР, здійснений 22 січня 1919 року, третя сесія Великої Ради Руху ухвалила: день 22 січня вважати Днем Соборності України – єдності її народу та держави і всіх українських земель; звернутися до республіканських органів влади з пропозицією стосовно визнання 22 січня Днем Соборності України з занесенням цієї дати до календаря; з метою пропаганди ідей єдності народу України та української держави організаціям Руху щороку 22 січня проводити масові заходи (збори, мітинги) на відзначення дня Соборності України [75, с. 160].

Внаслідок прийнятої ухвали, 21 січня в період з 12 до 13 годин за ініціативою Народного Руху України та за підтримки інших неформальних організацій був організований «живий ланцюг» за маршрутом Київ – Житомир – Рівне – Тернопіль – Львів – Івано-Франківськ, в якій взяло участь близько 450 тис. чоловік. Для доставки учасників по маршруту використовувалося до 840 автобусів, виділених екскурсійними бюро і підприємствами, а також 23000 одиниць особистого автотранспорту [75, с. 162].

В акції «ланцюг злуки» взяли участь і миколаївські рухівці, серед них були такі небайдужі активісти: Олександр Малицький, Валентина Кучеренко, Раїса Шпак, Тамара та Володимир Кіпери разом з донькою Настею, Володимир Кацан з сином Михайлом, Анатолій Могилевич з сином Василем, Володимир Стренадо, Петро Саранчук, Ярослав Сиволапенко, Михайло Воробець, Анатолій Тертичний, Олекса Мот та Анатолій Іванюченко.

Голова секретаріату Миколаївського крайового Руху Анатолій Іванюченко (1989-1991 рр.) в своїх споминах пригадує, що тоді з миколаївською делегацією зустрівся Михайло Горинь і запропонував усім чоловікам терміново виїхати на Житомирську трасу. Треба було закрити місцевий «розрив» у живому ланцюгу. Кожний миколаївець тримав в руках свій синьо-жовтий прапор. Після завершення акції делегація прибула до Софії Київської, де відбувся вселюдний мітинг. Такої кількості українських прапорів та однодумців з різних куточків України, зібраних в одному місці, ніхто з представників Миколаївської крайової організації до цього не бачив. Анатолій Іванюченко пише: «Ніби і зима була на календарі. Але нам було тепло. Усі були переконані – Україна відновить власну незалежність ще за нашого життя. Залишилось лише кілька кроків на шляху до свободи [264, с. 4]».

Напередодні проведення IV сесії Великої Ради Народного Рух в газеті «Літературна Україна» від 8 березня 1990 р. з’явилося звернення до всіх членів та до громадян України, підписане І. Драчем, Д. Павличком, В. Яворівським, М. Горинем та іншими, в якому закликалося «створити партію на базі Програми та Статуту Руху». Для цього треба було провести позачерговий з’їзд НРУ, в якому виробити концепцію Руху та його діяльності як політичної партії [55, с. 1].

Це звернення було розглянуте на позачерговому з’їзді, який відбувся через тиждень у Хусті. Але в ідеї перетворення Руху в партію знайшлися як прихильники, так і противники. Так, наприклад досить жваво проти перетворення виступав Л. Лук’яненко, який вважав, що з Руху можна вилущити кілька політичних партій, одна з яких може бути створена на базі УГС.

Однак, після низки дискусій з цього приводу, рішення прийнято не було. Рухівський дослідник Г.І. Гончарук зазначає, що створення на базі Програми та Статуту Руху інших політичних партій – це процес розбазарювання цієї організації, який перш за все супроводжувався виходом з рядів КПУ його лідерів. Ці дії отримали неминучі наслідки, на які, напевно, не розраховували ініціатори розвалу. Це передусім стимулювало КПУ до рішучої роботи на послаблення Руху, як головного противника партії, про що засвідчили підсумки останніх виборів у органи влади [245, с. 88].

Отож, Народний Рух України мав залишитись у своєму статусі, хоча було зрозумілим, що всередині організації відтепер будуть створюватися, щонайменше, дві партії (УРП, ДемПУ).

У таких важких політичних умовах керівництво Народного Руху зверталося до своїх членів із закликом демонтувати командно-адміністративну систему, для цього було необхідно не просто демократизувати єдину партію, а реалізувати багатопартійність – єдиний гарант демократичного стану і розвитку суспільства. Виходячи з цього, керівники НРУ поставили завдання перед крайовими та районними відділами посприяти багатопартійності та допомогти заснуванню інших політичних партій [55, с. 1]. На Миколаївщині з ініціативи крайової організації почали створюватись осередки УРП, ДемПУ, ПДВУ, ПЗУ.

Однією з цілей Народного Руху у боротьбі з КПРС були позачергові вибори до Рад народних депутатів усіх рівнів на демократичній, багатопартійній основі [75, с. 178]. Тому, миколаївські рухівці прийняли активну участь у виборах народних депутатів Верховної та місцевих Рад.

Комуністична партія знаючи, що більшість кандидатів від неї не матиме підтримки на виборах, комісією створювала передумови для того, щоб хоч частина апаратників зі стовідсотковою гарантією отримали депутатські мандати. Для цього в багатьох округах, кандидати реєструвалися тільки від представників номенклатури. А процесу реєстрації, в цих же округах, незалежних кандидатів чинилися перешкоди [23, арк. 56; 12] .

Основною причиною було небажання партійно-бюрократичної командно-адміністративної системи відмовитись від незаслужених привілеїв, незаконно узурпованої влади [23, арк. 12].

Від Миколаївської крайової організації НРУ в народні депутати обласної Ради були висунені: М. Прийма, С. Гетьманцев, О. Щеглов, Ю. Дробілко, С. Шаповалов, В. Вітер, Л. Ігнатенко, С. Вдовиця, О. Малицький, І. Гореньков, В. Спиця, М. Сенкевич, О. Долгих, В. Кіпер, І. Грасевич, І. Гаврилишин та ін. В міську Раду балотувалися В. Черницький, Тамара та Володимир Кіпери, А. Іванюченко, В. Стренадо, С. Колісніченко та ін., а в Верховну Раду УРСР підтримували Л. Шевченко від заводського виборчого округу [187, с. 1].

Достатньо складно було з агітаційною компанією в умовах, коли ще практично повсюдно діяв диктат КПУ-КПРС. Рухівців дискримінували у доступі до ЗМІ, у можливості виступати перед трудовими колективами. Залишались такі засоби, як мітинги та власна друкована, зокрема на друкарських машинках, агітаційна продукція: листівки, маніфести тощо [131, с. 6].

Етап реєстрації кандидатів у народні депутати УРСР окружними виборчими комісіями перетворився в компанію навмисної відмови представникам неформальних громадських організацій. Так, використовували бюрократичні прийоми: причіпки, перевірку і повторну перевірку, відверту тяганину, посилання на незаконні вимоги. Наприклад, окружна виборча комісія округу № 288 Арбузинського районну, протягом місяця двічі, не беручи до уваги ні наданих документів, ні вказівок Центрвиборчкому УРСР від 30 січня 1990 р., відмовила в реєстрації громадянина В.В. Білодіда (міська екологічна асоціація). Аналогічним чином вчинили окружні виборчі комісії Центрального округу № 285 м. Миколаєва при реєстрації В.П. Сліпця (Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка), а також Ленінського округу № 282 м. Миколаєва при реєстрації представника Народного Руху України С.А. Дорофєєва, висунутого колективом НІІДАР [21, арк. 13].

Все це, об’єктивно створювало політично напружену ситуацію в виборчих компаніях, викликаючи масові протести громадян, підриваючи авторитет державної влади. У зв’язку з цим, члени регіональних неформальних організацій підтримали телеграму з цього питання голови Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка Д.В. Павличка, опубліковану в газеті «Літературна Україна» від 8 лютого 1990 р. [21, арк. 14].

До того ж, при висуненні та реєстрації кандидатів у народні депутати УРСР від неформальних громадських організацій Миколаївської області були допущені прямі порушення ст. 2, 10, 46 і 89 Конституції УРСР, ст. 2, 3, 10 і 24 Закону про вибори в народні депутати УРСР, а також ст. 127 Кримінального кодексу УРСР.

11 лютого 1990 р. був організований мітинг (присутніх становило близько 3000 чол.), який висловлював недовіру Обкому і міськком КПУ, які здійснюють фактичне керівництво виборчою компанією через партійні комітети всіх рівнів і вимагав: переглянути рішення Центрвиборчкому УРСР і зареєструвати В.В. Білодіда, В.П.Сліпця, С.А. Дорофєєва кандидатами у народні депутати УРСР по виборчих округах № 288, 285, 282. Однак С.А. Дорофєєва та інших, так і не було зареєстровано владою [21, арк. 15].

Окрім того, з архівних матеріалів відомо, що заявки Миколаївського Руху на проведення мітингів до 250-річчя від часу зруйнування Запорізької Січі та вшанування пам’яті героїв битви під Берестечком не були зареєстровані місцевою владою, оскільки «ці акції не сприятимуть розвитку здорових сил суспільства». Тому Крайова Рада Руху була змушена звернутися до суду з приводу цих заборон [17, арк. 74].

4 березня 1990 р. пройшли вибори в обласну Раду. За даними протоколів окружної виборчої комісії за представників підтриманих крайовою організацією Руху виборці відповіли «так»: за В. Спицю (виб. округ № 31) – 718 гол. [26, арк. 25], за О. Малицького (виб. округ № 27) – 1706 гол. [26, арк. 21], за О. Долгих (виб. округ № 34) – 1195 гол. [26, арк. 27], за І. Грасевича (виб. округ № 38) – 1290 гол. [26, арк. 31], за І. Гаврилишина (виб. округ № 39) – 1494 гол. [26, арк. 32].

При повторних виборах за даних кандидатів голоси розподілились: за В. Спицю – 971 [26, арк. 92], за О. Малицького –1956 [26, арк. 88], за О. Долгих – 2251 [26, арк. 95], за І. Грасевича – 2018 [26, арк. 99], за І. Гаврилишина – 2784 [26, арк. 100].

Попри вкрай нерівні умови політичної боротьби з партійною номенклатурою, депутатом обласної ради виборчого округу № 39 був обраний голова Миколаївської крайової організації Народного Руху І. Гаврилишин. Також, рухівці стали депутатами й інших рад – районних, міських, сільських, селищних, але загальну їх кількість назвати неможливо, позаяк частина депутатів рад іноді «мігрували» у своїх політичних уподобаннях.

Не дивлячись на поразку у виборах, низку недоліків, помилки, надто несприятливі умови для роботи, порівняно з іншими областями, впродовж перших років існування Миколаївська крайова організація НРУ досягла успіхів, здійснювала значний вплив на світоглядні позиції людей і, без сумніву, стала суттєвим фактором політичної системи області. 

Висновок

Проведене у розділі дослідження дозволяє стверджувати, що ідея створення Народного Руху України стала закономірним наслідком суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації, яка сформувалася в СРСР на рубежі 80-х і 90-х рр. ХХ століття. Також, Рух став першою масовою громадсько-політичною організацією та відіграв у цей час ключову роль у здобутті Україною незалежності, становленні політичного плюралізму, розвитку національно-демократичних процесів та консолідації суспільно-політичних організацій, об’єднань і груп.

Аналізуючи процес виникнення НРУ, дисертантка погоджується з попередніми дослідженнями науковців даної проблеми та стверджує, що історичні передумови визначаються як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками: становищем України в межах радянської держави, розвитком міжнародної суспільно-політичної думки у напрямку свободи і незалежності кожного народу, його правом на самостійну національну державність.

По-перше, цей задум був підхоплений українською інтелігенцію, внаслідок активної діяльності народних фронтів Прибалтики. По-друге, невдоволення народними масами ще більше зросло з екологічними катаклізмами, що охопили країну, особливо з аварією на Чорнобильській АЕС.

По-третє, суб’єктивним фактором створення НРУ слід вважати традиції національно-визвольного руху українських дисидентів, шестидесятництва, УГС й інших національно-демократичних організацій та об’єднань, споконвічні прагнення українців до самовизначення, здобуття національних прав і встановлення власної держави.

У процесі інституалізації НРУ винятково важливе місце зайняв його Установчий з’їзд (8-10 вересня 1989 р.), котрий юридично оформив організацію, обрав її керівні органи, завершив період декларацій, а ідеї Руху матеріалізував у всеукраїнському масштабі.

Процес соціально-національного пробудження, який охопив Україну в кінці 80-х – початку 90-х рр., на Миколаївщині мав свою специфіку. По-перше, громадсько-політичні кола області почали засновуватись з метою захисту навколишнього середовища та відродження української мови, культури. Але, згодом поступово найактивніші члени екологічної асоціації «Зелений світ», ТУМ перейшли до боротьби за владу.

По-друге, Миколаївська філія УГС в регіоні сформувалася тільки в 1990 р. з ініціативи членів Миколаївського крайового Руху, хоча в 1989 р. в дев’яти областях республіки її відділення вже функціонували.

По-третє, перелічені неформальні об’єднання стали перехідними ланками на шляху від національного відродження до політичного етапу боротьби за незалежність, вони фактично популяризували програмні ідеї Народного Руху та сприяли організації його осередків. На Миколаївщині колишні члени екологічної асоціації, ТУМ стали співзасновниками крайового відділу Руху.

За період свого існування 1989-1990 рр. Миколаївська крайова організація НРУ виступила консолідуючою силою проти КПРС, КПУ. Миколаївські рухівці всілякими способами протистояли утискам з боку місцевої влади: організовувати мітинги, демонстрації, розповсюджували неформальну пресу, спрямовуючи свої дії на відродження української мови, культури та історичного минулого на теренах регіону. Крайова організація продовжувала розширювати свою структуру, засновуючи районні, міські та селищні відділення, хоча траплялися випадки, коли процес структуризації затягувався.

Окрім цього, виникали складності в питаннях пропаганди та збільшення числа рядів. Причини такого становища полягали, насамперед, у відсутності досвіду та організаційних здібностей у членів секретаріату Миколаївського Руху, а також у низькій активності, якщо не сказати пасивності деяких активістів. Але, існували умови, які від них не залежали – це специфіка регіону, що не сприяла поширенню ідей Руху, а політичні опоненти діяли більш організовано, професійно, кваліфіковано. А також, відсутність приміщення для роботи на перших порах, значні проблеми з фінансуванням власної преси та поразка на виборах місцевих Рад була не на користь діяльності Миколаївської крайової організації НРУ.

РОЗДІЛ 3.

ГОЛОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ МИКОЛАЇВСЬКОЇ КРАЙОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ РУХУ В КОНТЕКСТІ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (19911996 РР.)

 

3.1 Діяльність Миколаївської крайової організації НРУ у боротьбі за незалежність України

Народний Рух України поставив собі за мету побудову незалежної правової демократичної Української держави, ненасильницькими методами, послідовно йшов обраним шляхом, засвідчуючи свою непохитність і твердість волі [57, с. 711].

На початку 1991 р. найбільшою популярністю серед миколаївців, після комуністів, користувалась крайова організація Руху, чисельність, якої становила приблизно 160 чол. і налічувала 7 осередків: у Миколаєві (особливо багато прихильників було на заводах «Зоря», «Океан», об’єднання «Машпроект»), Южноукраїнську, Снігурівському, Веселиновському, Первомайському, Новоодеському, Баштанському та Братському районах [38, арк. 12]. Для порівняння, кількості членів Івано-Франківської крайової організації НРУ у 1990 р., яка дорівнювала 400 (найбільш чисельними осередки були в Івано-Франківську – 93, у Коломиї – 51, у Калуші – 46), стає зрозумілим, що розбудова рухівських структур у Миколаївській області проходила із запізненням. У 1991 р. Компартійна влада регіону продовжувала створювати перешкоди становленню Народного Руху України [30, арк. 66].

У першій половині 1991 р. головою Миколаївської крайової організації НРУ був Ігор Гаврилишин, а співголовою – Володимир Сліпець, Анатолій Іванюченко очолював секретаріат крайового відділу, за інформаційно-видавничу діяльність відповідав Іван Царинний, за юридично-правову – Сергій Дорофєєв, а організаційно-технічний відділ дістався Олексі Моту. З районних осередків відповідальними назначили Олександра Єсипенко, Сергія Чудновича з Баштанки; Володимира Обаранчук з Веселиново; Юрія Діденко з Южноукраїнська [38, арк. 13].

Основними напрямками роботи Миколаївської крайової організації Руху в період політичної боротьби за незалежність України були:

  • створення чіткої системи організації протягом 1991 р.;
  • пропаганда історії рідного краю, увіковічення пам’ятних історичних подій та відомих діячів краю;
  • сприяння створенню міжнаціональних та релігійних общин в регіоні;
  • проведення культурологічної програми (приїзд творчих колективів художньої самодіяльності з Західної України та ін.).

Процес перебудови створив можливість демократизації радянського суспільства. Першими до розуміння того, що в умовах зростаючої демократизації воля народу стане одним із найвагоміших аргументів у політичному житті, прийшли республіки Балтії та Закавказзя, а також РРФСР. До кінця 1990 р. всенародне голосування заручилося законодавчою базою. Аналогічних поглядів дотримувався і союзний центр, але перед командно-адміністративною системою нагальною проблемою було збереження влади в своїх руках. Це і дістало своє вираження у змісті Закону про референдум СРСР, а також у самому питанні, винесеному на референдум 17 березня 1991р. [73, с. 313], який був покликаний вирішити подальшу долю СРСР.

Ще до запланованого референдуму, представники «Демократичного блоку» та опоненти КПРС відкрито виступали за вихід України зі складу Союзу РСР, відкидаючи соціалістичний вибір [31, арк. 9], а Центральний Провід НРУ закликав всіх громадян голосувати проти Союзного договору, осередкам організації НРУ вести антиімперську пропаганду згідно форм і засобів, раніше прийнятих Координаційною Радою Руху [75, с. 191].

Протягом тижня перед референдумом, активісти Миколаївського Руху та УРП проводили пропагандистську роботу, закликаючи громадян проголосувати на референдумі проти входження України в «оновлений» Союз. На Миколаївщині за допомогою відділів УРП Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей були поширені 200 тис. листівок, спрямованих проти підписання Союзного договору [24, арк. 22].

Народним депутатом УРСР Левком Горохівським була організована агітація в місті Первомайську проти Союзного договору серед місцевого населення, його групу представляли 30 чол. з Києва. Він також був у числі організаторів мітингу в місті Миколаєві, що відбувся 10 березня 1991 р., в якому прийняло участь до 300 чол. Їхні дії координував Демократичний блок, в тому числі місцева організація Української республіканської партії на чолі з лідером А.Б. Іванюченком [24, арк. 21].

У газеті «Контакт» лідер Южноукраїнської районної організації Руху Ю.В. Діденко висловив свою думку щодо референдуму 17 березня 1991 р. Він відзначив: «за Конституцією СРСР кожна держава є суверенною та має право на добровільний вихід з Союзу. Але фактично Україна, як й інші республіки, не мала змоги реалізувати це право. Закони, які сьогодні приймаються в Верховній Раді нашої держави, нікому не потрібні, тому що в остаточному підсумку все вирішує Союзний уряд. Вважаю, що парламент України повинен винести на референдум питання, в яких буде обумовлено, напевно, ставлення кожного громадянина УРСР до створення суверенної держави України. І тоді, на основі такого референдуму республіка буде мати можливість вирішити свою долю. Ось у такому референдумі я буду приймати участь» [138, с. 2].

На противагу рухівцям, комуністи області поширювали у періодичних виданнях думку про те, що населення республіки буде голосувати за збереження оновленого Союзу [62, с. 1]. Окрім цього, практикувалися мітинги серед робітників заводів, інтелігенції та молоді, на яких лунали заклики  до громадян 17 березня 1991 р. дати стверджувальну відповідь – за федерацію рівноправних суверенних республік.

З архівних матеріалів відомо, що під час референдуму до окружної комісії з проведення референдуму, звернувся відповідальний секретар секретаріату НРУ В.Ф. Кулинич. Він заявив, що в цей день перебував у місті Херсоні, проте мав відомості від Миколаївської крайової організації НРУ (18 березня 1991 р.), про допущені порушення в ході проведення заходу в Миколаївській області. Зі слів В.Ф. Кулинича, працівники партійних органів втручалися в роботу учасників комісій, окремим виборцям видавалися бюлетені на родичів, було не приязне ставлення до представників Руху з боку членів комісії [24, арк. 22].

У цей час питання підготовки до Всесоюзного референдуму та підсумки опитування населення Миколаївської області були розглянуті в бюро обкому, на пленумах ряду міськкомів, райкомів партії, партійних зборах, семінарах-нарадах секретаря парторганізацій, ідеологічного активу. Ця робота проводилась планово, з урахуванням досвіду останніх виборчих компаній і вивченого досвіду проведення опитування населення Кримської АРСР.

Комісія зазначила, що референдум та опитування в області пройшли організовано. У списки для голосування було внесено 966 419 осіб. З них отримали бюлетені для голосування – 823 422 або 85,2 %. Взяли участь у голосуванні відповідно – 821 159 /84,9 %/ і 821 097 /85 %/. У сільських районах активність виборців була вищою – до 97,9 %, а в місті Миколаєві нижче 75 % [24, арк. 21].

З протоколу окружної комісії референдуму СРСР про результати голосування по Миколаївському округу № 16, Миколаївської області, Української РСР з питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік?» відомо, що за збереження «оновленого» Союзу РСР проголосувало 691 758 чол., проти – 118 033. Таким чином, відсоток громадян Миколаївщини, котрі виступали за входження України до складу СРСР, був вищим. Але, не дивлячись на такі результати, перш-за все на показники вплинула специфіка зрусифікованого Миколаївського регіону та активна агітація Компартії [27, арк. 1].

Центральний Провід НРУ в заяві про підсумки союзного референдуму доводить, що 58,9 % населення України дало ствердну відповідь за Союзний договір – це було наслідком відсутності правового тлумачення суті поставленого питання. Воно винесене на голосування всупереч вищим законодавчим актам СРСР та УРСР. Зокрема, як зазначено в проекті Постанови Верховної Ради УРСР, схваленому її Президією 12 лютого 1991 р., винесення цього питання на союзний референдум суперечить Конституції СРСР, Конституції УРСР, Закону СРСР про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб’єктами федерації, Декларації про державний суверенітет України. Внаслідок цього, підсумки референдуму не можуть мати чинності в Україні [75, с. 193].

Свого апогею Миколаївський Рух та інші опозиційні сили регіону, досягли 25 травня 1991 р., заснувавши Об’єднання «Демократичний Миколаїв». Його основним завданням було зміцнення організаційної єдності демократичних сил, координація їх зусиль у вирішенні загальнодемократичних завдань. Головними принципами діяльності «Демократичний Миколаїв» проголошував: ненасильницькі методи боротьби; цивільну і національну згоду; повагу прав людини і прав націй, ідей свободи; справедливість та солідарність; заборону тоталітаризму; неприйняття класової чи надкласової переваги або винятковості [325, с. 255].

Влітку 1991 р. Миколаївський Рух прийняв участь у поході «Буг – козацька річка», у рамках Всеукраїнського походу «Дзвін-91». Ця традиція Народним Рухом була започаткована ще 22 серпня 1990 р. «як свята козацької слави» [29, арк. 139, 191]. Рада Міністрів УРСР повідомляла, що запланований похід – це спроба піднесення свого політичного престижу та на в’язання своїх оцінок тлумачення історичного минулого України. І взагалі, комуністи вбачали  у святі можливість для Руху всіляко демонструвати свою самобутність та відокремленість від радянських і партійних органів [29, арк. 271].

Напередодні походу в газеті «Контакт» від 22 травня 1991 р. з’явилась, інформація, що ініціаторами проведення всеукраїнської акції на Миколаївщині будуть Рух, ТУМ, «Зелений світ» [127, с. 1]. Метою походу є знайомство з культурою, історією, побутом всіх регіонів та зближення жителів різних куточків України на знак підтримки незалежності. Похід мав пройти з 27 липня по 2 серпня 1991 р. при активній участі представників зарубіжної діаспори (серед яких на Миколаївщину були запрошені О. Винчур, В. Петрович, Є. Дувалко, С. Горлач з Канади; з США студенти з Клівленду Л. Голіян, О. Голубц [14, арк. 1; 129, с. 1]). Учасником заходу міг стати кожен, за програмою походу (від 6 квітня 1991 р.) надрукованого в газеті «Голос України». Він стартував 28 липня в м. Первомайськ біля пам’ятника Тарасу Шевченко. Тут відбувся мітинг та виступ народного хору. Міліція заборонила піший перехід до старовинного козацького села Мігія, доставила учасників туди автобусом. 1 серпня його учасники мали прибути в міста Южноукраїнськ, Вознесенськ, Миколаїв, а завершувався в Запоріжжі 11 серпня святом «Козацької слави» та фестивалем української пісні «Червона рута» [37, арк. 46; 15, арк. 46-48].

Відомий канадський емігрант, письменник Степан Горлач у своїй книзі-есе «І так…я жив» згадує перший козацький похід на Миколаївщині [250, с. 125]. Він відмічає, що всіх учасників розподілили по групах з провідниками, дали точну інформацію та адреси осіб Руху в тих областях, до яких групи були приділені. Група, в яку потрапив С. Горлач мала діяти у Миколаївській області, вони ходили від села до села, зустрічатися з місцевим населенням і співали українські пісні та клали квіти до пам’ятників Т. Шевченку. З владою зустрічались тільки через провідників – місцевих мешканців, майже всі вони були рухівці. Відлучатися від групи участникам не рекомендували, оскільки владна номенклатура весь час спостерігала за іноземними гостями. Вони завітали до Первомайська, який на той час був містом закритого типу, тому за ними пильно наглядали органи міліції [250, с. 126-127]. Коли група діаспорних учасників прибула до Южноукраїнська, одним із їхніх провідників став мешканець міста, голова Южноукраїнського Руху Юрій Діденко. За словами Степана Горлача голова місцевого Руху подбав, щоб їх прийняв заступник голови міської Ради О. Малий. Наступного дня група вирушила до славних Бузьких Хуторів, де проходили розкопки стоянок низового козацтва [250, с. 128]. В місті Миколаєві учасники походу побували у штаб-квартирі місцевого Руху, відвідали музеї і з високого узбережжя Бугу оглянули кораблебудівні верфі, а потім більшість із групи відправились до Запоріжжя на козацькі змагання та чергову «Червону Руту» [250, с. 130].

Член Миколаївського крайового Руху Віктор Спиця також стверджує, що делегація від Миколаївської області вирушила на Запоріжжя: «Для миколаївців, вкрай зрусифікованих, вихованих на гнилих ідеологічних догмах, які поступово вже почали забувати чиїх батьків вони діти, цей захід був чимось надзвичайним. Всі навколо, західні, східні, південні українці, всі поєднались у щирому братстві та любові, не шкодуючи один для одного нічого» [311, с. 3].

Голова Южноукраїнської районної організації НРУ Ю. Діденко та місцеві об’єднання ТУМ, «Гамалія» в рамках «Дзвону-91» мали намір провести в місті Южноукраїнську свято Буго-Гардівської паланки. На засіданні Виконкому міськради м. Южноукраїнська, яке відбулося 23 липня 1991 р., поряд з численними радикальними питаннями, розглядалася пропозиція депутата Ю. Діденка, про встановлення в одному з мікрорайонів міста пам’ятного знаку з орієнтовною написом: «На цих землях була Бугогардовська паланка 1734-1776 рр.» [107, с. 1]. Але місцева влада мала свій погляд на події. Так, заступник міського голови міста Южноукраїнська з приводу встановлення пам’ятного знака зазначив, що період Нової Січі не є історично важливим для нашої історії та вшанування цього періоду життя українського народу не є необхідним.

Однак, були представники органів влади, які змогли гідно вшанувати відродження славних козацьких традицій – це Криве Озеро (голова селищної Ради М. Іванов), Нова Одеса (начальник міського управління культури А. Василенко) та ін.

У серпні 1991 р. всі політичні сили регіону опинилися перед необхідністю висловити своє ставлення до подій, пов’язаних зі спробою державного перевороту. 22 серпня 1991 р. на зборах представників демократичних громадських організацій міста Миколаєва, що входили в союз «Демократичний Миколаїв», депутати Миколаївської обласної, міської та районної Рад народних депутатів прийняли заяву, в якій було висловлено вимогу засудити дії миколаївського господарсько-партійного активу у період путчу. Пропонувалося звільнити із займаних посад, а також позбавити депутатських мандатів усіх осіб, які брали участь у нараді в Обкомі партії 20 серпня 1991 р. і підтримали дії путчистів; призначити в округах нові вибори на багатопартійній основі голів облради та міськради; негайно провести департизацію державних підприємств та установ з висновком парткомів за їх територію; заборонити членство в політичних партіях працівникам судів, прокуратури, армії, МВС, КДБ; провести повне розслідування та надати гласності дій посадових осіб у Миколаєві та в області під час серпневих подій [85, с. 2].

Того ж дня, головою НРУ І. Драчем були підписані заяви з приводу державного перевороту в СРСР [57; 58], яких підкреслювалось, що саме Народний Рух, засвідчуючи свою підтримку законним органам влади, згуртує довкола себе всі опозиційні тоталітаризму політичні сили для організації активного опору хунті й її приспішникам. Натомість народ України мав ще одну змогу переконатися, що КПРС всю увагу та свої зусилля сконцентрувала на своїх внутрішньостанових справах. Коли одна частина вищої номенклатури усувала від влади іншу таку саму частину, решта партії й її структури покірно чекали, хто переможе, щоб оперативно присягнути новим господарям, не дбаючи ні про державу, ні про народ.

На Миколаївщині рухівці в цей час поширювали тисячі листівок, проводили акції, на яких засуджували дії путчистів, збирали підписи з вимогою до голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука про не підтримку ГКЧП.

Після путчу на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР голосами 346 народних депутатів 24 серпня 1991 р. ухвалила Акт проголошення незалежності України [50, с. 713]. Референдум на підтвердження Акта призначався на 1 грудня 1991 р. одночасно з президентськими виборами. Окрім цього, було прийнято курс на департизацію державних установ, органів внутрішніх справ, армії та КДБ [78, с. 1].

У заяві НРУ було зазначено: «зроблений гігантський крок історичної значущості для досягнення мети діяльності Народного Руху України (Рух) – побудови незалежної демократичної Української держави [75, с. 199].

20 липня 1991 р. Центральний Провід НРУ рекомендував всім своїм структурам взяти активну участь у майбутніх президентських виборах 1991 р. Участь Руху в передвиборній кампанії давала змогу активно вести пропаганду ідеї незалежної демократичної України [75, с. 198].

1 вересня 1991 р. на сесії Великої Ради Народного Руху, обговоривши питання про висунення кандидата в Президенти України, ухвалили від Руху В’ячеслава Чорновола, голову Львівської обласної Ради народних депутатів. У голосуванні прийняли участь 128 членів НРУ: із них дали стверджувальну відповідь 57; проти – 30. [16, арк. 2]. Від 7 вересня структури НРУ розпочали збір підписів на підтримку В. Чорновола, як кандидата у Президенти.

Впродовж осені 1991 р. миколаївські рухівці провели надзвичайно велику, самовіддану, безкорисну роботу в агітації за незалежність України та за кандидата у Президенти від НРУ В. Чорновола.

Так, наприклад в місті Южноукраїнську головою місцевого Руху Юрієм Діденком, який також являвся довіреною особою кандидата в Президенти В. Чорновола, був запрошений хор Львівського товариства української мови та літератури «Просвіта». Як відкреслював Ю. Діденко: «Ціль співців – популяризація української ліричної стрілецької народної пісні та і не тільки це, місією акції була агітація населення центральних і східних районів України за незалежну державу в референдумі від 1 грудня 1991 р. і знайомство з програмою претендента на пост Президента України В. Чорновола»[101, с. 1].

Напередодні виборів Президента, місцева газета «Контакт» провела телефонне опитування серед жителів Южноукраїнська, 33% респондентів вирішили віддати голоси за Л. Кравчука, а 20% – за В. Чорновола, решта 47% ще не визначилися за кого будуть голосувати [190, с. 1].

29 жовтня 1991 р. у місто Миколаїв із агітаційною поїздкою завітав В’ячеслав Чорновіл. Відбулися його зустрічі з працівниками облвиконкому, підприємств, установ, представниками національно-культурних товариств, а місцевим журналістам була дана прес-конференція, в якій В. Чорновіл намагався дати роз’яснення всіх хвилюючих питань, що виникли на теренах краю. Слід, також зазначити, що проводячи агітацію за В. Чорновола, рухівцям доводилися спростовувати  вигадки, які розповсюджували його опоненти [165, с. 1].

На шпальтах «Народної газети» повідомлялось, що демократичні сили Миколаївської області створили об’єднаний штаб із проведення референдуму та президентських виборів. До нього увійшли представники Руху, УРП, ДемПУ та «Просвіти» [180, с. 1].

Таким чином, протягом листопада 1991 р. за сприяння цього об’єднавчого штабу пройшли агітаційні виступи на підтримку незалежності України творчих колективів з Галичини у Врадіївському, Єланецькому, Доманівському, Миколаївському, Новоодеському, Вознесенському районах та у містах Первомайську й Южноукраїнську.

За незалежність України 1 грудня 1991 р. проголосувало 28 804 071 громадян, що становило 90,32 % тих, хто взяв участь у голосуванні. На Миколаївщині кількість громадян, що дали стверджувальну відповідь становило – 89,45 %, проти – 8,17 % [72, с. 1]. Отже, відбулось підтвердження проголошення незалежної суверенної держави – України. Не відкидаючи внеску інших політичних партій та організацій, слід відмітити, що саме Народний Рух здійснив в агітації за незалежність найбільшу роботу, тому його перемога є очевидною.

2 грудня 1991 р. після проведення і оприлюднення результатів всеукраїнського референдуму членами Миколаївської крайової організації НРУ Борисом Морозом, Олегом Матіюком, Станіславом Богдановичем, Віктором Спицею була організована акція: рухівці до початку робочого дня на щоглі центральної 10-поверхової адміністративної будівлі суднобудівного заводу «Океан» міста Миколаєва вивісили жовто-блакитний прапор. Це був перший піднятий прапор над офіційною державною спорудою у місті. Однак за наказом директора заводу Н.В. Чантурія прапор був знятий. Компартійне керівництво регіону вже ніяк не могло собі дозволити, щоб над державними установами майоріло «вражеське знамя» [310, с. 2].

Під час проведення виборів Президента України було створено 27 виборчих округів, в списки виборців внесено 37.885.555 чол., в а голосуванні взяли участь 31.892.415 чол., або 84,18 %. Найбільшими суперниками у виборчій гонці за пост Президента стали Л. Кравчук та В. Чорновіл. За Л. Кравчука проголосувало 19 643 481 громадян або 61,59 %, а на другому місці опинився В. Чорновіл, за котрого проголосувало 7 420 727 або 23,27 % виборців [72, с. 1]. Тому, першим Президентом незалежної України став Леонід Кравчук.

Історик Г.І. Гончарук дав достатньо логічне роз’яснення в своїй роботі причин поразки на президентських виборах кандидата В. Чорновола. Він відмічає, що на сесії Великої Ради Руху була внесена пропозиція зняти на завершальному етапі виборчої кампанії свої кандидатури всім демократам на користь того, хто буде мати найвищий рейтинг серед представників демократичних сил. 12 вересня 1991 р. Координаційна Рада Руху відправила всім крайовим осередкам листи на підтвердження агітації за В. Чорновола. Але громадськими діячами, в тому числі М. Руденком, І. Драчем, М. Горинем та ін., був підписаний ще один документ, в якому вони висловили свою підтримку і Л. Лук’яненку [245, с. 126-127].

Тому, як відмічає дисертантка, недивно, що і на Миколаївщині рухівці агітували, як за В. Чорновола, так і за Л. Лук’яненка. Так, наприклад в місті Южноукраїнську, коли Л. Лук’яненко приїхав зі своєю агітаційною програмою місцеві осередки Руху та УРП надали йому свою підтримку. Вони зазначали, що підтримують їх обох, оскільки і Чорновіл, і Лук’яненко виступають проти Союзного договору [106, с. 1].

Варто відмітити, що в середині грудня 1991 р. відбулися перевибори голови Миколаївського Руху, ним був обраний Борис Головченко. На початковому етапі своєї діяльності в Русі, він був у рядах Комуністичної партії та вірив, що її можливо змінити. Навіть, вступивши в Народний Рух, Б. Головченко продовжував працювати парторгом, але в 1989 р. вийшов з рядів Компартії. Як він стверджує: «Демократом я став ще в юнацтві», коли прочитав декілька заборонених книг, в тому числі «Архіпелаг ГУЛАГ», саме знайомство з «білими плямами» історії, з культурою, з фольклорними традиціями виховала у мені патріота» [122, с. 2].

Окрім політичних акцій у період боротьби за незалежність України, Центральний Провід НРУ вимагав від крайових та районних структур сприяти створенню ряду національно-культурницьких товариств, релігійних громад. Тому, Миколаївська крайова організація Руху активно продовжувала курс 1990 р. на їх утвердження на теренах області [122, с. 2]. Так, незабаром у болгарському селі Тернівка (Центральний р-н Миколаєва) було створено Дружество болгарської культури імені Х. Ботєва, на базі художнього ансамблю – єврейське національно-культурне товариство. Активно велася робота з німцями, вірменами, молдаванами, корейцями, циганами та ін.

У релігійному напрямку відстоював право громадян на задоволення своїх духовних потреб та право на історичну справедливість. Миколаївський Рух підтримував прагнення людей до об’єднання у релігійні громади й їхні вимоги повернути відібрані владою культурні споруди. Міжрелігійний напрямок роботи доручили О. Малицькому – інженерові-конструктору будівельного тресту. Йому завзято допомагали С. Колісниченко, В. Сліпець, В. Кіпер, І. Грасевич та ін. [284, с. 72].

З архівних матеріалів повідомляється, що 18-19 грудня 1991 р. в місті Миколаєві стався міжконфесійний конфлікт між громадами Української Православної Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви, пов’язаний з рішенням облвиконкому від 18 грудня 1991 р. про передачу будівлі колишнього Будинку офіцерів гарнізону (церкви Різдва Богородиці) Кашперівській громаді Української Православної Церкви [25, арк. 31]. Представник від Руху Олександр Малицький зазначав, що в конфлікті винні необдумані рішення облвиконкому, результатом яких стала провокація. Він вимагав від постійної комісії обласної Ради народних депутатів з гласності, засобам масової інформації та зв’язків з громадськими організаціями негайно надати приміщення УАПЦ. Оскільки комісією ще від 5 грудня 1990 р. рекомендувала облвиконкому: «Негайно розглянути заяву релігійних організацій на передачу їм культурних будівель з прилеглими територіями» [25, арк. 32].

Рішенням облвиконкому від 18 грудня 1991 р. № 294 про передачу будівлі гарнізонного Будинку офіцерів громаді Української Православної Церкви приймалося без достатніх обговорень і опрацювань, без своєчасного інформування про підготовку рішення громади Української Автокефальної Православної Церкви, якій напередодні відповідальними працівниками облвиконкому давалося завірення передати дану будівлі в їх користування [25, арк. 33].

Лише 15 січня 1992 р. комісія прийняла постанову виділити громаді УАПЦ культурну будівлю, покарати працівників облвиконкому, винних у затягуванні та недостатній продуманості рішень цього питання [25, арк. 31].

А згодом, Миколаївський Рух допоміг у поверненні храмів громадам баптистів (Степова, 35), іудеям (К. Лібнехта, 7), католикам (Декатристів), лютеранам (Адміральська, 12), греко-католикам (у Врадіївському р-ні), підтримуючи вимоги мусульман повернути їх рештки мечеті. Також, окрім УАПЦ, отримали храми Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Греко-католицька Церква (Врадіївський р-н) та ін. [276, с. 72].

Мала Рада Руху стосовно релігійної ситуації в Україні вимагала продовжувати лінію на забезпечення повної віротерпимості і свободи віросповідання. Вона закликала всіх членів НРУ підтримувати відродження українських національних церков, насамперед УАПЦ, УГКЦ. У боротьбі, яка розгорнулася в межах УПЦ, Рух одностайно засуджував намагання підпорядкувати українське православ’я російській Патріархії [38, арк. 14].

Народний Рух України був організатором в 1991 р. Першого всеукраїнського конгресу націй в Одесі, на який з’їхались представники усієї України. Миколаївська делегація налічувала понад півсотні делегатів від 12 національностей та 5 рухівців.

Рух на Миколаївщині був ініціатором створення інших об’єднань, як наприклад, Спілки офіцерів України та Українського козацтва.

Таким чином, проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України сталось у результаті боротьби патріотичних сил українського народу, переважно об’єднаних у Народному Русі України.

Свій вклад у здобуття незалежності України, зокрема у боротьбу із комуністичною номенклатурою регіону, проімперськими та сепаратистськими силами, внесла і Миколаївська крайова організація НРУ. Вважаємо за необхідно підкреслити, що боротьба з боку миколаївських рухівців була самовідданою, безкорисливою, покликаною високими почуттями любові до України. Тим більше, що активна участь у НРУ в Миколаївських умовах вимагала наявності громадянської мужності. Окрім цього, Народний Рух у другій половині 1991 р. виконав одну із своїх місій – здобуття незалежності України. Тому, перед Рухом постала інша низка проблем, від вирішення яких залежало його майбутнє.

 

4.2 Перетворення НРУ в партію та посилення громадськополітичної діяльності

З 1992 р. в громадсько-політичному житті Народного Руху України, і в тому числі в Миколаївській крайовій організації НРУ, почався новий етап історії, який був започаткований на ІІІ З’їзді НРУ.

Напередодні з’їзду НРУ, у місті Миколаєва пройшла конференція крайової організації Руху, в якій прийняли участь близько 70 чол. Члени на зборах затвердили склад представників від Миколаївського Руху на Третій Всеукраїнський з’їзд, який мав вирішити подальшу долю та роль НРУ в громадсько-політичних умовах після проголошення незалежності України. Миколаївська делегація, як повідомив кореспонденту газети «Южная правда» член секретаріату крайової організації Руху та лідер місцевої організації УРП Анатолій Іванюченко: «буде виступати за те, щоб НРУ залишився рухом, в якому об’єднувалися партії демократичного спрямування, а також за те, щоб керівні органи Руху були департизовані» [205, с. 1].

Треті Всеукраїнські Збори (з’їзд) НРУ проходили з 28 лютого по березень 1992 р. У роботі з’їзду взяло участь 864 делегати, котрі представляли всі 27 крайових організацій [98, с. 204]. На відміну від Другого, охрещеного влучно з’їздом дифірамбів, цього разу на Великих зборах мало не стався розкол НРУ. Фракція В. Чорновола і прихильники М. Гориня змогла знайти компроміс в єдиному правильному рішенні виходу з конфлікту та не допустили розчленування громадсько-політичної організації на два табори – «чорновілівський» і «гориніський». Однак, внаслідок більшої підтримки депутатством і делегатами Чорновола, формування Центрального Проводу розподілилося принципом квотування – дві третини – від Чорновола, одна – від Гориня та Драча [159, с. 3].

М. Поровський був переконаним, що однією з причин напруженості та неефективності роботи з’їзду була передз’їздівська дискусія щодо концепції Руху, його стратегії й тактики, не була ні належно теоретично опрацьована, ні конструктивно розв’язана. Те, ще напередодні зборів не була проведена теоретична конференція із зазначених питань, як це планувалося, призвела до того, що ідеологічні й теоретичні питання було винесено на з’їзді персоніфікованому варіанті: Чорновіл чи Горинь і Драч? [181, с. 2]

На зборах були внесені зміни у Статут, щоб деякі політичні сили не спробували роз’єднати Рух. Територіальним структурам НРУ необхідно було провести роз’яснення рішень, прийнятих на ІІІ з’їзді, в засобах масової інформації, а крайовим організаціям дотримуватись Статуту, провести фіксацію територіальних осередків, які вирішили об’єднатися в Русі, незалежно від того, чи було відповідне рішення на загальнодержавному рівні [92, с. 1].

Таким чином, історичне значення ІІІ з’їзду в тому, що на ньому, після певної боротьби з опонентами, був покладений початок трансформації НРУ із громадсько-політичної організації у політичну партію. Рішень, які означали б про проголошення Народного Руху партією, на Третіх Всеукраїнських зборах не ухвалювали. Він залишився громадсько-політичною організацією, однак самостійною і незалежною від керівників інших партій.

12 липня 1992 р. в місті Миколаєві відбулася позачергова звітно-виборча конференція Миколаївської крайової організації НРУ [215, с. 1]. На яку були запрошені 10 членів Центрального Проводу та секретаріату. Також присутніми були голова МКО/НРУ Б. Головченко, голова секретаріату В. Хименко, голова ревізійної комісії В. Стренадо та члени крайового відділу (всього 49 чол.). На конференції слово було надане члену Центрального Проводу Л. Бірюку, який відкреслив: «з досвіду роботи крайових організацій зрозуміло, що чітка структура не визначає ініціативу районних організацій і осередків, зате домінує й організовує кожного члена Руху, стимулюючи їх до відповідальності» [39, арк. 7].

Член секретаріату Миколаївського Руху О. Малицький висловив свою думку стосовно того, що може бути недоцільним, щоб голова Крайового Руху був залежний від владних структур: «Це чудово, що Борис Головченко працює держадміністрації, але чи не сковуватиме це ініціативу як голови Руху?».

Тому, внаслідок такої пропозиції, було вирішено провести перевибори голови Миколаївського крайового Руху. На посаду запропонували Б. Головченка, Ю. Діденка, О. Малицького, В. Кіпер. Під час голосування 38 осіб віддали свої голоси за Ю. Діденка, проти – 4, утримались – 8 [39, арк. 7]. Таким чином, головою Миколаївської крайової організації НРУ був обраний Юрій Діденко.

Ю.В. Діденко з початком перебудовних процесів став активним учасником громадських неформальних об’єднань. У 1987 році один із ініціаторів створення Южноукраїнської міської організації «Зелений світ», що виступила проти будівництва Константинівського та Ташлицького водосховища, знищення козацьких свят та унікальних бугських порогів. У 1998 р. став заступником створеного товариства української мови “Гамалія” м. Южноукраїнська Миколаїської області, що виступало за відродження української мови у зрусифікованому місті атомобудівників. З 1989 р. член Народого Руху України та протягом двох років очолював Южноукраїнську міську організацію НРУ. У політичних переконаннях поділяє національно-демократичні погляди, оскільки, на його твердження, лише збудувавши національну державу можна досягти розквіту, а також віддає перевагу демократичному шляху розвитку українського суспільства. Серед історичних та політичних діячів прихильно ставиться до І. Мазепи, С. Петлюри, С. Бандери, В. Чорновола та Л. Лук’яненка. Розпад СРСР він визначив як позитивний фактор, оскільки Україна стала незалежною і отримала можливість проводити більш-менш самостійну політику [287, с. 86-87].

На думку автора, обрання головою МКО/НРУ Руху Ю. Діденка є етапом посилення громадсько-політичної діяльності організації, оскільки, як відмічає рухівський дослідник Г.І. Гончарук з його ініціатив в області стали започатковуватись нові різні напрямки роботи. Ці рухівські справи вимагали зусиль, винахідництва, дипломатії, мужності та впевненості, щоб у зросійщеному регіоні продовжувати здійснення українського відродження та демократичних намірів [245, с. 219-220].

Також, окрім цих ухвалених рішень, збори розглянули питання з політичної ситуації в Україні та в області, а тому ухвалили заяву про намагання колишніх номенклатурних сил підштовхнути південь України до антиукраїнських виступів. Члени конференції оцінили позачергову сесію Миколаївської міськради як таку, що не сприяла стабілізації обстановки в регіоні [144, с. 1].

З 28 липня по 6 серпня 1992 р. крайовим Рухом та спільно з іншими громадськими організаціями на теренах Миколаївської області був проведений другій козацький похід «Буг – козацька річка», присвячений святкуванню 500-річчя Запорізького козацтва. До якого були запрошені творчі колективи, дослідники історії Запорізького козацтва, представники діаспори, інтелігенції та патріоти рідного краю. Оргкомітетом Миколаївського Руху був розроблений і план маршрутів походу по регіону, як і в минулому році кожний бажаючий житель України міг прийняти участь у ньому. У рамках акції також в місті Южноукраїнську відбулося свято Бугогардівської паланки, яке було заплановано на 29 липня 1992 р. [37, арк. 23] Однак, організованій акції не зраділи у міськраді та виконкомі міста Миколаєва, хоча вони були попереджені завчасно про приїзд гостей, навіть не побажали зустріти їх та вийти на декілька хвилин до людей [177, с. 1]

Мала Рада Руху в червні 1992 р. прийняла ухвалу «Про ставлення Руху до органів державної влади», в якій зазначалося, що НРУ вимагає від Верховної Ради України відставку уряду В. Фокіна, тому що він гальмує реформи в країні. Крайовим організаціям було рекомендовано винести це питання на сесії, засідання виконкомів, міських та районних Рад; провести збір підписів, мітингів, демонстрацій. Народний Рух також постановив почати збір підписів за припинення роботи Верховної Ради в такому депутатському складі, який не виніс на порядок денний питання про недовіру антинародному урядові [90, с. 1].

Рішення Малої Ради було підтримано всіма членами Руху та осередками Української республіканської партії. Вони вирішили створити єдиний блок порятунку України в складі НРУ, всіх партій та рухів демократичної орієнтації для вироблення єдиної тактики рішучої боротьби за повалення антиукраїнського уряду й створення коаліційного уряду народної довіри та порятунку держави. Очолити демократичний блок порятунку України було запропоновано В’ячеславу Чорноволу [59, с. 3].

На Миколаївщині з ініціатив Крайового Руху, Миколаївського товариства «Меморіал», Заводського клубу виборців, місцевої організації ПДВУ, Миколаївського відділу Союзу України, Миколаївського відділення КДПУ та ін. була створена коаліція демократичних сил області за проведення референдуму «Про дострокове припинення повноважень «Верховної Ради України». В заяві коаліції мова йшла, що представники демократичних сил Миколаївщини утворили рівноправний блок на принципах взаємодопомоги і невтручання по збору підписів за проведення референдуму [38, арк. 32].

Перші дні підписів, показали, що миколаївці досить схвально відгукнулися на проведення цієї акції. На думку ініціаторів групи по збору підписів, це підкреслювало негативне ставлення громадян до дій тогочасного парламенту України. За повідомленнями керівництва Миколаївського Руху були створені дві ініціативні групи по збору підписів, а також одна в Очакові [142, с. 2]. Подалі керівники НРУ почали засновувати такі ініціативні громади в усіх куточках області.

25 жовтня 1992 р. на засіданні крайового Проводу членами Миколаївського Руху було прийнято провести 22 листопада обласну конференцію. До якої запросили представників Центрального Проводу, насамперед В. Чорновола, М. Бойчишину, Л. Бірюка та ін. Розглянути питання пов’язані з розбудовою рухівських структур, політичною обстановкою в області, про хід збору підписів за достроковий референдум, районним осередкам запропонувати визначитись з делегатами на ІV збори НРУ [39, арк. 27].

Протягом жовтня – листопада 1992 р. відбулися в районах області крайові збори Проводу. Так, від Очаківської територіальної організації НРУ було запропоновано делегатами на четвертий з’їзд Руху І. Шакіну [39, арк. 28], від Баштанської – В. Грищенка [39, арк. 29], від Арбузинської – Г. Культа [39, арк. 30], від Вознесенської – А. Виризуба та С. Жука [39, арк. 31], від Кривоозерської – Г. Могильницька [39, арк. 32], від Снігурівської – М. Радюка та Н. Сенюк [39, арк. 33], від Братського – М. Бренгауза [39, арк. 34], від Казанківської – В. Євтушка [39, арк. 35] та ін.

22 листопада 1992 р. в кінотеатрі «Хроніка» міста Миколаєва відбулася обласна конференція Миколаївського крайового Руху, яка затвердила склад делегації на ІV Всеукраїнські збори НРУ [139, с. 2]. З доповіддю виступали Воронов з Березнегуватського району, Фіщенко з Нового Бугу, Висоцький з Братського району, Осика з м. Южноукраїнська, Фундурат та Головченко з м. Миколаєва, Юрік з м. Очакова, Могильницька з Кривоозерського району та ін. [40, арк. 38-40]

Делегати з Миколаївщини вказували, що в більшості районів прагнення Руху до співпраці ігнорується місцевою владою, не надаються приміщення місцевим організаціям. Для більшості редакторів районної преси «справа Леніна» залишалась жива. Було зачеплене питання про хід збору підписів на користь проведення референдуму з приводу дострокового припинення повноважень Верховної Ради України. На конференції прийнято ряд ухвал, серед них, про заборону експлуатації ЧАЕС, про небезпеку від подальшого будівництва Ташлицького гідрокомплексу, про підтримку вимог жалобного мітингу в День політв’язня, про початок підготовки до референдуму, по недовірі місцевим Радам. При оцінці діяльності облдержадміністрації, присутні доповіли про грабунок трудящих державними профспілками та про декомунізацію, деноменклатуризацію всіх сфер життя та господарства області [156, с. 2].

Наступний крок до партизації НРУ був започаткований на IV з’їзді, який Велика Рада Руху призначила на 4-6 грудня 1992 р. [163, с. 2]. На ньому було покінчено із «триголів’ям». Головою Народного Руху було обрано В’ячеслава Чорновола. За свідченням учасників зборів, з’їзд проходив не просто, не обійшлося без груп, які залишили зал на знак незгоди з прийнятими рішеннями. Але на думку більшості коментаторів зборів, все ж пройшли конструктивно [186, с. 1] .

Напередодні зборів В. Чорновіл заявив, що спроби розколоти національно-демократичні сили провалилися та внутрішні протиріччя у керівництві Руху подолані. За ініціативою НРУ створено широку коаліцію політичних партій та організацій демократичного спрямування у «Незалежній Україні – новий парламент», яка розпочала кампанію за проведення дострокових виборів до Верховної Ради України. В. Чорновіл вважав цю кампанію серйозним випробуванням на зрілість та організованість національно-демократичної опозиції. «Рух ніколи не був організацією, яка тільки викривала і руйнувала, – сказав він. – І сьогодні, коли нас звинувачують у дестабілізації, ми запропонуємо Україні програму державотворення і реформ». Обговорення напрямків роботи над цією програмою було центральним питанням порядку денного [225, с. 2].

Після довгого обговорення, збори схвалили Концепцію державотворення Народного Руху України, що складається з таких розділів: «Право на державне будівництво», «Економічна реформа», «Національна безпека», «Система охорони здоров’я», «Реформи системи освіти і культури». Концепцією зазначено, що Україна є національною державою з багатонаціональним суспільством. «Вперше політична сила в Україні запропонувала конкретну програму державотворення», – відзначив В. Чорновіл. «Ми показали, що є конструктивною політичною силою і з цією програмою можемо виходити на вибори» [196, с. 1].

Окрім програми, були внесені зміни та доповнення в Статут, однак слово «партія» щодо НРУ у ньому не вживалося. І надалі Рух іменувався незалежною масовою громадською політичною організацією, в якій асоційованими членами вже не могли бути політичні партії, а лише громадські рухи, не мало тепер у цій структурі інституту співголів [186, с. 1].

З прийняттям таких рішень, про підсумки чергових всеукраїнських зборів Руху була поширена в ефірах каналів та на шпальтах преси досить суперечлива інформація. Зі спробою розвінчати її, в миколаївській газеті «Радянське Прибужжя» виступив голова Миколаївської крайової організації НРУ Юрій Діденко, який доповів: «Найважливіша різниця полягає у тому, що це були робочі, конструктивні збори на відміну від попередніх, де переважили декларації. Було прийнято дуже важливий програмний документ під назвою «Концепція державотворення в Україні», над яким працювали визначні фахівці О. Савченко, В. Черняк, С. Головатий, Л. Танюк та ін.» [116, с. 2]. На думку Ю. Діденка ця прийнята система концептуальних принципів, розроблена вперше, оскільки: «ми вже більше року живемо в незалежній державі, а будуємо невідомо що». Не так давно в Україні був прийнятий «Закон про громадські організації», згідно з яким допускається існування або громадських, або політичних організацій. Тому, він також вважав, що Рух був змушений привести свій Статут у відповідність з цим Законом. Але НРУ не перетворився в звичайну партію, а залишався громадсько-політичною організацією. Рух став політичною організацією, але не збирався припиняти свою діяльність у громадській сфері. Ю. Діденко відмічав, це наприклад і культурологічна справа та просвітництво тощо [116, с. 2].

В 1993 р. Миколаївській крайовій організації НРУ місцеві органи влади виділили постійне приміщення на вулиці Великій Морській, 45 міста Миколаєва. Головою крайового Руху продовжував бути Ю. Діденко, головою управи був О. Малицький, політичним радником – Б. Головченко, а головою прес-інформаційного центру – В. Рубан. Міські та районні осередки організації функціонували майже в усіх куточках регіону. Головою Заводського району м. Миколаєва призначили Ф. Фундурат, Водопійського району (Ленінський район м. Миколаїва) – А. Лузана, а Центральний район довірили керівництву О. Коновалову [41, арк. 3].

Головами районних осередків згідно за матеріалами архіву крайового Руху були: А. Орлянський – Арбузинський, О. Драгуновський – Баштанський, заступник Д. Карп – Березанський, М. Бренгауз – Братський, В. Обаранчук – Веселинівський, Д. Вирозуб – Вознесенський, В. Залуцький – Врадієвський, М. Фіголь – Доманівський, О. Карпець – Єланицький, А. Панічев – Жовтневий, В. Навольський – Казанківський, Г. Могильницька – Кривоозерський, В. Цибулько – Новобузький, О. Чуприна – Очаківський, М. Марченко – Первомайський, І. Синюга – Снігурівський, Ю. Осика – Южноукраїнський [41, арк. 4].

Пріоритетними напрямками роботи Миколаївської крайової організації НРУ на 1993 р. були:

– організація заходу «Різдвяних мотивів» – поїздка дітей Миколаївщини на Різдвяні свята до Галичини (3.01 – 11.01.93);

– «Різдвяні вертепи» на Миколаївщині (9.01 – 17.01.93);

– зустрічі громадськості Миколаївщини з членами Центрального проводу авторами концепції державотворення в Україні І, ІІ квартал;

– Пасхальні свята в Галичині – поїздка школярів Миколаївщини на Великодні свята (15.04. – 20.04.93);

– «Весняний заспів» – прийоми художніх колективів з Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей (15.04 – 25.04.93);

– громадські слухання: «Злочинна діяльність КППС-КПУ проти українського народу»;

– захід до 60-річчя голодомору на Україні;

– організування традиційної акції «Буг – козацька річка» [41, арк. 5].

25 січня 1993 р. Координаційна Рада МКО/НРУ прийняла ряд ухвал стосовно останніх політичних подій в Україні та на Миколаївщині. Під гаслом «Геть з СНД!» називалася ухвала про підтримку позиції Президента України про недопустимість втягнення України до будь-яких міжнародних структур, що можуть перерости у новітню імперію під початковою назвою СНД. Визначаючи, що Україна мусить мати дружні стосунки і надійне економічні взаємини з усіма сусідами, Миколаївський провід Руху застерігав від однобокості зв’язків з Росією та вказував на необхідність збалансованості міжнародних взаємовідносин, уникаючи диктату економічної блокади [115, с. 1].

Окрім цього, Рух вимагав міжнародного трибуналу для комуністичної ідеології та заборони її антилюдської діяльності. В іншому документі, адресованому Президентові України, голові Верховної Ради, Генеральному прокурору України, представникові Президента в регіоні та прокуророві Миколаївської області, було викладено ставлення Руху до заклику деяких колишніх членів КПУ приступити до відродження Компартії на Миколаївщині, оприлюдненому в газеті «Южная правда» [56, с. 2]. У заяві Руху йдеться про те, що ця акція є протизаконною і суперечить постанові Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991 р. «Про тимчасове припинення діяльності КПУ». Також, було висунуто вимогу про дотримання на Миколаївщині постанови ВР України «Про департизацію державних органів, закладів і організацій» від 24 серпня 1991 р. До населення області Рух звертався «не піддаватися на провокаційні заклики безвідповідальних осіб, що не бажають погодитися із втратою особистої влади і намагаються заробити політичний капітал на труднощах, ними ж створених, і за які вони досі не понесли відповідної кари» [115, с. 1].

Варто підкреслити, що на засіданні були присутні представники Миколаївського комітету Спілки офіцерів України, які мали намір вимагали від Президії Верховної Ради відставку міністра оборони, генерала-полковника К. Морозова. Група членів звинувачувала голову війського відомства у нездатності виконувати свої обов’язки, будувати українські Збройні сили, переполітизації армії і таке інше. Наприклад, достатньо процитувати новий запроваджений вислів керівництва К. Морозова: «Комуністична ідеологія замінюється на ідеологію, яку можна назвати бандерівсько-петлюрівською» [115, с. 1].

У липні 1993 р. з ініціативи крайової організації Руху відбулося узгоджувальне засідання виборчої коаліції демократичних сил Миколаївщини. Учасники зборів, а це представники 14 із 16 організацій, партій, союзів, спілок, клубів, підтримали ідею об’єднання зусиль у передвиборчій компанії 1994 р. До «Демократичного центру» (така назва новоутвореного блоку) увійшли УРП, «Зелений світ», товариства «Україна», «Просвіта», Миколаївська група лібералів, Рух, Буго-Чорноморський кіш, КУН, УАПУ та ін. Лише від вирішення політичних питань спільними діями під час проведення передвиборних заходів утримались «Союз Чорнобиль» і незалежна спілка профспілок «Солідарність» [207, с. 1].

27 серпня 1993 р. Миколаївська крайова організація НРУ була перереєстрована Управлянням Юстиції Миколаївської області й отримала на підтвердження свідоцтво № 23 [41, арк. 6]. Від тепер в організації дійсними членами були 503 чол. Порівнюючи дані 1991 і 1993 років про кількість членів Миколаївського крайового Руху, то показники зросили майже в тричі, а це свідчить лише про те, що жителі Миколаївщини вступаючи в Рух бажали свідомо вплинути на соціально-економічне та політичне становище області.

Наступна V звітно-виборна конференція по роботі Миколаївської крайової організації Народного Руху України відбулася 14 листопада 1993 р. [195, с. 1] Збори проходили під знаком двох приємних для її членів і прихильників подій. Перша – це вихід напередодні першого номера власної газети «Український південь» з вітальним словом від голови Руху В’ячеслава Чорновола, а друга – участь у роботі конференції члена Центрального Проводу док. економічних наук, професора В. Черняка. Здебільшого члени організації обговорювали економічну ситуацію в Україні та на селі, про свавілля владних структур на місцях щодо розподілу землі.

В своїй доповіді В. Черняк про економічну ситуацію в Україні зазначив: «Спад в економіці продовжується, ціни зростають, нинішній уряд втрачає будь-який контроль над ситуацією» [195, с. 1].

І. Тимчук з Березанки повідомив, що такі собі «паперові фермери», які користуючись різноманітними зв’язками з представником Президента в районні І. Шульгого та іншими функціонерами владних структур позахоплювали десятки гектарів землі в регіоні. Зі слів М. Радюка із Снігурівки, керівники райдержадміністрації збудували власні дачі за державні кошти [195, с. 2].

Голова крайового Руху Ю. Діденко на конференції відзначив, що протягом 1992 р. робота зосереджувалась навколо структурної розбудови організації й її становлення, аби вона була здатною вирішувати поставлені нею завдання. Не затихало й політичне життя було створено антиімперський, антикомуністичний блок, який провів пікетування районних зібрань комуністів, а також обласної конференції КПУ.

У регіоні приділяється значна увага пропаганди концепції державотворення, у стадії створення рухівська розробка економічного розвитку Миколаївської області. В діяльності підготовки до виборів 1994 р., зазначено, що у більшості районів подано списки до районних виборчих комісій. Проблема є в зґрунтуванні людей для роботи в дільничних комісіях, і паралельно з цими проводиться робота по об’єднанню усіх демократичних сил області, з однієї метою: виступити на виборах єдиним антикомуністичним блоком [195, с. 2].

На зборах Руху дехто із виступаючих прагнули звинуватити рухівців у без принциповості, в тому, що вони не проводять послідовної діяльності на позбавлення декого з керівників області високих посадових місць. Були навіть і докори на адресу голови і голови управи крайового Руху. По закінченню роботи конференції, внаслідок недовіри деяких членів організації до керівників Миколаївського Руху, відбулися перевибори голови і голови управи, ними знову були обрані Юрій Діденко та Олександр Малицький. Також було обрано делегатів на V з’їзд Народного Руху [195, с. 3].

На засіданні крайового Проводу від 14 грудня 1993 р. було розглянуто питання стосовно висунення кандидатів до складу Обласної виборчої комісії. Рекомендували на посади членів комісії: О. Балушкіна, Р. Шпака та С. Вдовицю [42, арк. 9].

17 грудня 1993 р. в приміщенні крайової організації НРУ відбулася прес-конференція крайового Проводу Руху з представниками засобів масової інформації. Вона була проведена за підсумками V Всеукраїнських зборів НРУ. Із вступним словом до присутніх звернувся голова управи О. Малицький, який відзначив, що головними питаннями з’їзду було погіршення економічної ситуації в Україні та підготовка до виборчої кампанія 1994 р. [209, с. 1].

Варто також підкреслити, що представники крайового Руху в області намагалися всіляко сприяти розвитку фермерського господарства. З матеріалів «Рух-прес» повідомляється, що Баштанська районна організація НРУ підняла питання про перешкоди розвитку фермерства в районні, які організовували місцеві органи управління. Зокрема, фермер С. Архипов скаржився, що незважаючи на рішення райвиконкому від 15 квітня 1992 р. про виділення землі для ведення фермерського господарства, голова колгоспу «Путь к коммунизму» І. Коломієць відмовився надати відведену землю [198, с. 4]. Рухівці вимагали від районної влади негайно розглянути дану справи та встановити причини порушення згідно з рішенням райвиконкому.

12 лютого 1994 р. у Баштанку завітав представник Президента Анатолій Кінах, метою його зустрічі з громадськістю було питання зловживань посадовими особами розподілу землі. У 1992 р. А. Кінах стає представником Президента в області та на цю посаду його підтримали також члени Миколаївського крайового Руху на черговій конференції. Він відмітив, що документи по фактах зловживання направлені в прокуратуру, а також наголосив, що на даний момент ніяких підстав для звинувачень немає, бо є така річ, як презумпція невинності. Все ж керівні органи не стала розбиратися хто є правим, за досить цікавих обставин, як зазначається на сторінках часопису «Український південь» 15 лютого у С. Архипова був висаджений у повітря його трактор, фермер зазнав шкоди на суму більш як 100 мільйонів карбованців [63, с. 1].

Тому, на початку січня 1994 р. на запрошення крайової організації Руху в місто Миколаїв з’їхалися фермери області, які були прихильниками демократичних реформ на селі. Сільські підприємці заслухали повідомлення голови асоціації «Економічний рух України» Ф. Чернієнка, представника фірми «Біоінфест», доктора філософії І. Гончарова, начальника СПМК-3 «Агробуду» Г. Коваля та ін. Загальний тон усіх повідомлень та виступів фермерів зводився до одного: потрібна співпраця з економічно-промисловими структурами міста, співпраця з НРУ. Відтак на конференція утвердили заснувати на Миколаївщині асоціацію «Фермери – з Рухом» [216, с. 2].

Напередодні виборчої капаніїї-1994 на Миколаївщину завітав голова Народного Руху України, депутат Верховної Ради В.М. Чорновіл. Він провів зустрічі з жителями Первомайська [146, с. 1], Вознесенська, Миколаєва, з працівниками Южно-Української АЕС, двічі виступив у прямому телеефірі, взяв участь у роботі конференції крайової організації Руху, провів прес-конференцію. Кореспондент «Радянського Прибужжя» В. Ільїн взяв у В. Чорновола інтерв’ю [221, с. 1].

У інтерв’ю В. Чорновіл відмічає, що зали будинків культури під час зустріч в таких чималих містах як Первомайськ та Вознесенськ були переповнені, це свідчить про цікавість з боку жителів обласного центру, які дають підстави оптимізму для діяльності НРУ. І тут, на його погляд, справа не в тому, що вони «йшли на Чорновола, а в прагненні людей у цю передвиборну пору розібратися, що є Рух, підтримати нас» [221, с. 1]. Також, В. Чорновіл зазначив, що змінився й імідж Руху, свого часу спотворений в очах широких верств населення ідейними супротивниками. Люди стали розуміти, що НРУ – центристська, виважена сила, яка стоїть далеко від екстремізму, ультра-націоналізму.

На думку В. Чорновола новоприйнятий Закон про вибори обмежує можливості НРУ у виборчій гонці, але члени Руху сподіваються на позитивні результати. За даними превентивних оцінок, Рух міг взяти 20-25 % місць у Верховній Раді. Лише зблокувавшись із частиною незалежних депутатів та іншими представниками демократів, НРУ може утворити коаліцію, котра здатна буде сформувати уряд. В. Чорновіл підкреслював у майбутньому після виборів, уряду дорога така: «реформи, реформи і ще раз реформи. Ми – за невідкладну масу приватизацію, за відміну результатів сьогоднішньої номенклатурної «прихватизації», за земельну реформу, за фінансову стабілізацію. І, звичайно, першочергово дбатимемо про соціальний захист мало імущих пенсіонерів, інвалідів. І ще раз скажу: відвідини Миколаївщини, тривале спілкування з людьми дають вагомі підстави сподіватися, що у парламентській фракції Руху будуть цього разу і представники Півдня» [221, с. 2].

На початок 1994 р. у Миколаївській області сформувалися три блоки політичних сил:

– блок лівих сил /КПУ, СПУ, Сел.ПУ, Союз молодіжних організацій Миколаївщини, Громадянський конгрес/;

– блок національно-демократичних сил, правоцентристський /Рух, УРП, ДПУ, Бугочорноморський кіш українського козацтва, СУС/;

 – блок центристських сил /Союз промисловців і підприємців, ЛПУ, «Нова Україна», ПДВУ, представники науково-технічної інтелігенції, приватні підприємці, Союз орендарів/ [43, арк. 3].

На другому, заключному етапі V звітно-виборчої конференції Миколаївського Руху (16 січня 1994 р.) були розглянуті питання про висування претендентів у кандидати в народні депутати Верховної Ради України [210, с. 1]. Серед них зокрема стали: по Корабельному виборчому округу № 284 О. Юзюк, по Завадському виборчому округу № 283 Б. Головченко, по Ленінському виборчому округу № 285 Г. Коваль, по Миколаївському міському виборчому округу № 286 О. Малицький, по Центральному виборчому округу № 287 А. Іванюченко, по Вознесенському виборчому округу № 288 В. Іванченко, по Первомайському виборчому округу № 289 І. Сіленко, по Миколаївському (сільському) виборчому округу №291 Л. Коваленко, по Доманівському виборчому округу № 290 Г. Могильницька, по Новобузькому виборчому округу № 292 В. Ільїн, по Снігурівському виборчому округу № 293 В. Гриценко [152, с. 1].

Хоча на конференції крайового Руху було підтримано кандидатуру по Первомайському виборчому округу № 289 І. Сіленка (голова Первомайського осередку НРУ) П. Несвітайло самочинно зареєструвався претендентом у представники в депутата Верховної Ради. Внаслідок чого, на місцевих зборах Первомайського Руху йому в вину була поставлена деструктивна діяльність, небажання чи навмисне зволікання з реєстрацією осередку, зірвання зустрічі з В. Чорноволом, порушення статуту Руху. Членами районного осередку було усунуто П. Несвітайла від посади голови районного Руху, а тимчасово виконуючого обов’язки призначили В. Масного [211, с. 1].

До Обласної ради балотувалися: Б. Головченко (Завадський район № 1), Ю. Діденко (Корабельний район № 10), Г. Уткін (Ленінський район № 16), В. Фляк (Ленінський район № 17), А. Іванюченко (Центральний район № 18), С. Шамян (Центральний район № 21), з м. Очакова Ф. Чернієнко; І. Силенко, М. Гранченко з Первомайська; С. Архіпов з Баштанського району, В. Вовченко з Березанського району, П. Висоцький з Братського, Л. Ковленко з Миколаївського району [43, арк. 9].

Варто також відмітити, що від Первомайського виборчого округу балотувався відомий громадський діяч, шістдесятник, член Спілки письменників України, автор багатьох книг поезії та прози Олекса Різників (псевдонім Олекса Різниченко) [193, с. 7]. Він був двічі репресований органами КДБ, після політичних репресій повернувся в своє рідне місто Первомайськ, де вступив у ряди місцевої районної організації Руху [297, с. 155].

Напередодні виборів 12-13 лютого 1994 р. серед населення міста Миколаєва було проведено телефонне опитування, в якому прийняло участь 400 чол. Відповіді на питання розподілилися наступним чином: 27 березня відбудуться вибори чи будете Ви голосувати? Відповіли «Так» – 47%, «Ні» – 27%, ще не вирішили – 26% [43, арк. 11].

Опитування показало, що кожен п’ятий миколаївець вважає доцільною приналежність депутата до якої-небудь політичної організації. На питання «якій партії Ви надаєте перевагу?», опитувані віддали Рухові – 3% голосів. Таким чином, він посів третє місце серед інших, уступивши Демократичній партії (9%) та Комуністичній (5%) [43, арк. 12].

На питання кому з політичних діячів України Ви найбільше довіряєте? Миколаївці віддали перевагу Кучмі – 15 %, Гринькову – 12 % та Чорноволу – 5 % [43, арк. 13].

Представляє інтерес порівняння передвиборної активності миколаївців з результатами аналогічного опитування в місті Одесі. Одеситів приймуть участь у виборах приблизно 54% опитаних. Таким чином, одесити продемонстрували більшу, ніж миколаївці, політичну активність. Говорячи ж загалом про виборчу активність миколаївців, слід зазначити, що вона є найнижчою за весь період спостереження, починаючи з 1991 р.

Також, з 10 по 20 лютого 1994 р. було проведено соціологічне дослідження серед населення Ленінського і Центрального району міста Миколаєва з питань проведення передвиборної кампанії до Верховної Ради Україні. У дослідженні прийняло участь 600 виборців серед, яких голосувати будуть 59,8%. 18,3% – ще не прийняли рішення про участь у голосуванні, 17,5% у виборах брати участь не будуть, а 4,4% не змогли відповісти. Серед рейтингу інших політичних партій Миколаївщини за Рух віддали голоси – 13,4%, серед них ознайомленими з передвиборною платформою НРУ були 12,8% опитаних. [43, арк. 15].

Незважаючи на наближення кінця передвиборної кампанії, соціологічне дослідження показало, що партіям Миколаївської області не вдалося ознайомити більшість виборців з своєю платформою краще ніж НРУ.

Крім цього, дуже важливим джерелом ознайомлення з діяльністю партії становлять ЗМІ. Тому 10,3 % опитаних віддали свої голоси за регіональну рухівську газету «Український південь» [43, арк. 15].

Рухівці в виборчій гонці користувалися традиційною тактикою боротьби, а саме: розклеєння листівок, плакатів, виступи кандидатів по телебаченню та радіо, зустрічі з виборцями тощо. Характерним є те, що основна увага в усній та друкованій агітації, зокрема на шпальтах газети «Український південь», зосереджувалася не на роз’ясненні передвиборчої платформи і позиції партії, поясненні її пропозицій щодо подолання кризи в суспільстві, а на викритті діяльності КПРС-КПУ, радянського способу життя, а також критиці тих керівників та кандидатів у народні депутати, які підтримувалися компартійними організаціями [147; 219; 135 с. 1-3].

Під час першого туру виборів від 27 березня 1994 р. у Верховну Раду України від Миколаївщини здобули перемогу представники демократичних сил. Підтримані Миколаївський Рухом це були – О. Юзюк – Корабельний округ № 284, О. Толстих – Ленінський округ № 285, А. Іванюченко – Центральний округ № 287, В. Іванченко – Вознесенський № 288, Первомайський № 289 І. Сіленко і В. Ільїн – Новобузький округ № 292 [111, с. 1].

Однак, за результатами повторного голосування 10 квітня 1994 р. В. Ільїну, О. Юзюку та В. Іванченку не вдалося здобути перемогу. Так, наприклад О. Юзюку по Корабельному округу Миколаєва вдалося перемогти члена Президії Верховної Ради М. Білоблоцького, але через чітко зафіксовані спостерігачами злочинні дії адміністрації та членів дільничних і окружних комісій він нібито не добрав усього кілька голосів, щоб стати депутатом. В двох округах Центральному № 287 та Первомайському № 289, в яких були представники від Руху А. Іванюченко, І. Сіленко, депутати не були обрані, а нове голосування призначили під кінець липня. Але депутат був обраний лише в Первомайському районі та й не І. Сіленко, а А. Агафонов, зав. голови Первомайського районної ради народних депутатів.

На таку специфіку остаточних результатів вплинуло протистояння владної номенклатури області, які не бажали перемоги кандидатів від НРУ. Напередодні виборчих баталій на кандидатів С. Свіщенка, І. Сіленка (Первомайський округ № 289) були розповсюджені листівки з компрометуючими матеріалами. Первомайська районна організація Руху спростувала цей підпис і заявила, що в хаосі боротьби між різними кланами чомусь вигідна дискредитація НРУ [179, с. 1]. Окрім цього, прокуратура міста Первомайська намагалася незаконно притягнути до кримінальної відповідальності кандидата на посаду голови І. Силенка. Голова міськради В. Головчанський, його заступник М. Тищук та суперник на виборах до Верховної Ради І. Грицай подали позив на І. Сіленка, за те що він виступив під час міської сесії з критикою роботи голови облради. Тому, для того, щоб не допустити перемогу на виборах І. Сіленка номенклатура міста Первомайська всіма засобами прагнула вибити його з виборчої кампанії [110, с. 1].

Представник від Руху в Доманівському районі Г. Могильницька направила телеграму до голови МКО/НРУ Ю. Діденку, в якій відзначала грубі порушення «Закону про вибори» кандидатами у депутати в краї. В Снігурівці кандидат від КПУ П. Шкрабак (Снігурівський виборчий округй № 293), який перебував два місяці у відпустці, весь час проводив агітаційну пропаганду у Березнегуватському і Снігурівському районнах. Окружна комісія отримала заяви про порушення, але ні як на них не відреагувала [179, с. 1].

У виборах до Обласної ради практично був повний неуспіх НРУ, за винятком декількох районів, так наприклад за даними протоколів окружної комісії від 25 травня 1994 р. А. Іванюченко зміг перемогти у виборчому окрузі № 18, за нього проголосувало – 3614 чол. [28, арк. 28]

Після виборів лідер Первомайського осередку НРУ В. Масний на черговому засіданні Первомайського міськвиконкому зазначив, що штаби по проведенню виборів від Руху в багатьох районах Миколаївської області піддавалися політичному тиску. Для первомайських рухівців важкими були і вибори до місцевих рад, оскільки між членами НРУ не було єдності, бо кожен хотів висунути свою кандидатуру. На думку В. Масного, популярність Руху в краї дещо впала через те, що в органах влади вони не мають більшості [217, с. 2].

Дослідники М. Багмет та О. Полішкарова відкреслюють, що однією з головних причин поразки на виборах 1994 р. представників від Миколаївської крайової організації НРУ було те, що рухівці та його прихильники були зайняті не агітацією «за себе», а «проти» опонентів. Вони не пропонували конкретних «рецептів» лікування економіки молодої незалежної держави, а робили акцент на недоліках і прорахунках попередніх років. Це було продовженням курсу «боротьби проти системи», який привів до здобуття незалежності у 1991 р. Однак, у новий період така тактика виявилася вже малоефективною. Тому зокрема, на Миколаївщині з 16 кандидатів у народні депутати від блоку демократичних сил, висунутих по 11 мажоритарних округах, жоден не отримав достатньої підтримки виборців [227, с. 4-5].

Відтак за виборами до Верховну та місцевих Рад розпочався новий виборчий марафон: на 26 червня 1994 р. були призначені вибори Президента України. Миколаївська крайова організація НРУ підтримала кандидата у Президенти В.Т. Ланового. Під час президентської кампанії рухівці Миколаївщини провели значну роботу – це і розповсюдження агітаційних матеріалів, роз’яснювальна робота, зустрічі з виборцями, подавали біографічну інформацію про В. Ланового на сторінках газети «Українській південь» та ін. [176, с. 2].

У травні-червня 1994 р. були проведені соціологічні опитування міста Миколаєва, організовані соціологічною службою «Наваль-Експрес» стосовно голосування на президентських виборах. Повторне опитування в травні серед 400 громадян міста показали, що рейтинг прихильника Руху Президента Центру ринкових реформ, народного депутата, кандидата у Президенти України В. Ланового підвищився на 5 % у порівнянні з травнем. Миколаївці найбільше голосів (23 %) збираються віддати за колишнього прем’єр-міністра України Л. Кучму, хоча його рейтинг підвищився на 1 %. Голова Миколаївського Руху Ю. Діденко заявив: «Результати опитування насторожують – Миколаїв може дати добро проросійськи орієнтованому Кучмі, прихід якого до влади скоріш за все означатиме кінець української незалежності» [189, с. 1].

Всього по Миколаївському регіону в виборах Президента України прийняли участь 661431 виборців (68,86 %), 12431 бюлетень був визнаний недійсним (1,9 %). У першому турі за В.Т. Ланового на Миколаївщині проголосувало 38445 (5, 81 %). Таким чином, він опинився на четвертій сходинці серед інших кандидатів, а це свідчить, що йому не вдалося пройти у другий тур Президентських виборів.

В ухвалі Малої Ради НРУ «Про підсумки виборів Президента України, голів та депутатів місцевих Рад» відмічено, що вибори 26 червня 1994 р. відбулися на загал не демократично, під силовим тиском владних структур, а з ігноруванням законодавства України. Особливо цинічним характером відзначалися дії органів влади у південних регіонах, в тому числі у Миколаївській області [89, с. 1].

1 лютого 1995 р. відбулася VI звітно-виборча конференція Миколаївського крайового Руху. Зі звітною доповіддю на зборах виступив голова крайового Руху Ю. Діденко, також були заслухані звіти ревізійної комісії, звіти і доповіді голів районних організацій (Березанка, Баштанка, Березнегувате, Вознесенськ, Доманівка, Жовтневе, Казанка, Новий Буг, Нова Одеса, Очаків, Первомайськ, Снігурівка, Центральний, Завадський, Ленінський і Корабельний райони міста Миколаєва) [166, с. 1].

На зборах відбулися перевибори голови та голови управи. Головою крайового Руху було обрано Ю. Діденка, за нього проголосували 38 осіб, проти – 0, утримались – 0. На посаду голови управи було призначено В. Щокіна, його також підтримала більшість рухівців. Окрім прийнятих рішень, на конференції був переобраний крайовий Провід, членами якого стали: Ю. Діденко, Б. Головченко, О. Малицький, В. Щокін, В. Кучеренко, А. Лузан, В. Євтушок, О. Ткаченко. До складу ревізійну комісію ввійшли В. Стренадо, Л. Кричевська, О. Коновалов [44, арк. 3].

У 1995 р. Миколаївський крайовий Рух продовжує співпрацю з фермерами регіону. Тому, 14 квітня 1995 р. з ініціативи Новобузької районної організації Руху, Партії вільних селян та асоціації фермерів був організований мітинг громадськості в Новому Бузі. Організатори цього заходу запропонували обговорити питання соціально-економічного і політичного життя району та хід виконання Закону України «Про селянське (фермерське) господарство». Близько двохсот чоловік зібралося в цей день біля торгового центру міста. Інтерес присутніх був викликаний ще й тим, що серед гостей мітингу і промовців були присутні гості з Києва: депутат Верховної Ради України від Рівненщини, член фракції Руху В. Ковтунець і член Центрального Проводу Народного Руху України В. Цимбалюк [168, с. 1].

Учасники мітингу одноголосно прийняли резолюцію, в якій вимагали від районних властей «не імітації, а справжньої роботи з проявами свавілля окремих голів колгоспів, захисту фермерів, політичної боротьби із злочинністю». Проголосували мітингуючи і за визначення раз на місяць окремого дня, в який представники місцевої влади звітуватимуть перед виборцями про проведену роботу» [168, с. 1].

У зв’язку з погіршенням соціального стану населення голова крайового Руху Ю. Діденко направив виконуючому обов’язки Миколаївської Облдержадміністрації М.П. Круглому заяву з вимогою відновити харчування в школах, виплати оздоровчі вчителям 1994/95 н/рік, забезпечити фінансування лікарень для придбання ліків, кошти виділені державою на боротьбу з холерою витрачати за призначенням, виділити кошти на утримання дитсадків, виділити кошти на виконання туберкульозної програми в області та ін. [44, арк. 4].

15 серпня 1995 р. лідери Миколаївських обласних організацій: Рух, Республіканська партія, Демократична партія, Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка, Спілка офіцерів, Організація українських націоналістів, Демократична ліга ветеранів війни і збройних сил, Конгрес українських націоналістів підписали заяву, в якій вимагали розглянути на сесії обласної Ради питання про перебування на посаді голови комісії з питань гласності та засобів масової інформації С. Петрова, який 15 серпня, на площі перед будинком держадміністрації в присутності багатьох свідків заявив: «Українці – грязь, а не народ». Вони вважали недоцільним перебування на цій посаді людини з такими поглядами [44, арк. 5].

Таким чином, протягом періоду 1992-1995 рр. в НРУ відбувся закономірний процес трансформації з громадсько-політичної організації в політичну партію. До характерних ознак такої переорієнтації діяльності на Миколаївщині можна віднести: пожвавлення активності крайового Руху у період виборчої кампанії 1994 р.; намагання рухівців покращити соціально-економічний розвиток області, що стає можливим лише за умови дотримання послідовного політичного курсу, враховуючи вимоги та потреби середньостатистичних мешканців; діяльність з метою відродження історичної та духовної спадщини. У той же час Миколаївський Рух прагнув вирішити питання, щодо протистояння із чиновниками, більшість з яких були послідовниками радянської політики й противниками реформ, що відповідали сучасним суспільно-економічним потребам молодої держави.

 

3.3 Участь миколаївських рухівців у конституційному процесі

Рік 1996 р. стає одним з ключових етапів державотворчого процесу в Україні, який був пов’язаний з прийняттям 28 червня 1996 р. Верховною Радою Конституції України. Ця подія стає знаковою для розбудови незалежної Української держави та становлення національної правової системи. Прийняття Основного Закону відбувалося в складних політичних умовах, проте в результаті було прийнято доволі збалансований акт, який був визнаний правниками різних країн та Європейською комісією за демократію як такою, що цілком відповідала європейським стандартам. НРУ спочатку як громадсько-політична організація, а пізніше як політична партія, будучи державницькою силою розглядав розробку і прийняття Конституції України як одне з своїх першочергових політичних завдань.

Таким чином, ще в 1989 р. Рух маючи у назві приставку «за перебудову», задекларував в своїй Програмі актуальність і важливість розбудови України як правової держави з Основним Законом — Конституцією, яка б відповідала потребам української нації на новому етапі свого політичного, економічного, культурного розвитку. Вже на Других Всеукраїнських зборах НРУ 25–28 жовтня 1990 р. у Програмі і Статуті Руху йшлося про повну державну незалежність із всіма необхідними для цього наслідками, вся «комуністична» і «союзницька» фразеологія, яка до цього була присутня в Програмі НРУ була відкинута остаточно [282, с. 123].

З розпадом СРСР, утворенням української незалежної держави у 1991 р. процес прискорення конституційних змін і реформування набув особливої актуальності. Тому, глибокі, інтенсивні оновлення конституційного законодавства в Україні були обумовлені припиненням існування СРСР, здобуттям реального державного суверенітету колишніми суб’єктами СРСР, його законодавче закріплення, яке проявилося у прийнятті Декларації про державний суверенітет, курсом на радикальні перетворення у політичній, економічній, соціальній, духовній сферах. Переймаючи початок з процесу конституційного реформування в межах діючої Конституції України 1978 р. шляхом внесення змін і доповнень до тексту Основного Закону країни, новітній конституційний процес поступово набирав обертів, перетворюючись у широкомасштабний політичний процес розробки та прийняття принципово нової Конституції – незалежної, самостійної, демократичної України [282, с. 123].

На наступних зборах, партійних нарадах, в ухвалах керівних органів НРУ, питання розробки і прийняття Конституції України розглядалось як одне з пріоритетних. Прикладом може бути один з основоположних програмних документів НРУ стратегічного характеру, який був прийнятий на ІV Всеукраїнських зборах НРУ 4-6 грудня 1992 р. – «Концепція державотворення в Україні». Розділ «Право та державне будівництво» Концепції, який розробляв юрист, рухівець С. Головатий, конкретно обґрунтовує проблему розробки власної національної Конституції [70, с. 15].

Черговим важливим документом на підтвердження послідовності Руху в конституційному процесі є нова редакція Програми НРУ, яка була прийнята на VІ Всеукраїнських зборах НРУ 15-17 грудня 1995 р. З Преамбули Програми НРУ: «уконституювання держави, формування інститутів єдиної, цілісної державності, єдиної правової бази і на цій основі – формування української політичної нації; одне із завдань перед Україною» [69, с. 25]. Про потребу прийняття нової Конституції і її положення йдеться в розділі «Державне будівництво».

Варто відмітити, що в заявах і зверненнях НРУ також намагався прискорити прийняття Конституції України, які свідчать про принципову позицію Руху, про координацію дій з іншими національно-демократичними партіями і організаціями в цьому питанні. Наприклад, у «Зверненні Народного Руху України до громадян Української держави» від 6 лютого 1996 р. зазначається, що Рух бачить єдину перспективу: мати на українській землі державу українського народу. Ми вбачаємо єдиний шлях: прийняття нової Конституції, нового виборчого закону, обрання справді української влади, яка дбатиме про інтереси держави і діятиме в інтересах її громадян [65 с. 1].

19 лютого 1996 р. у Секретаріаті Руху відбулася нарада з питань конституційного процесу за участю лідерів УРП, НРУ, ХДПУ, КУН. Результатом процесу консолідації націонал-демократичних сил стала низка спільних програмних заяв. Процес прийняття Конституції України засвідчив, що підтримка президентської конституційної політики у принципових питаннях силами націонал-демократичних партій, і передусім НРУ, стала однією з найголовніших причин послаблення позицій блоку лівих партій у конституційній дискусії і сприяла виведенню багаторічного законодавчого марафону в конструктивне русло [282, с. 124].

Голова НРУ В. Чорновіл коментував процеси, що відбувались так: «Конституція потрібна нам, насамперед, як гарант внутрішньої стабільності і незворотності обраного нами в серпні 1991 р. шляху. Її прийняття означатиме остаточний крах спроб повернутися до «соціалістичного вибору» радянської системи чи нової УРСР» [154, с. 1].

Щодо безпосередньої підготовки громадської думки і мобілізації всіх державних сил на підтримку прийняття Конституції України Народним Рухом, то події у Миколаївському регіоні розвивалися за наступним сценарієм. Протягом березня-квітня 1996 р. Крайовий Рух в області проводив кампанію збору підписів під петиціями, на підтримку Конституції (проект Конституційної комісії) та заборону Компартії. До заходу також долучились представники інших державницьких партій та громадський організацій. А штаби зі збору підписів утворились у районних центрах та селах регіону [45, арк. 41].

Для протидії комуністичній пропаганді та сприяння прийняттю Конституції з ініціативи Народного Руху, Народно-Демократичної партії та Ліберальної партії України 18 квітня 1996 р. в Києві, асамблея, що зібрала представників семи партій та 70 громадських організацій заснувала Всеукраїнський громадський комітет на підтримку нової Конституції. До його координаційної ради обрано впливових і знаних у народі діячів – М. Руденка, В. Брюховецького, Н. Матвієнко, Г. Яблонську, мерів Луганська та Харкова О. Данилова та Є. Кушнарьова. Загалом 29 представників. Секретаріат Комітету очолив член Президії Центрального Проводу Руху В’ячеслав Коваль, керівником агітаційного відділу Всеукраїнського громадського комітету на підтримку нової Конституції України обраний В. Цимбалюк – керівник агітаційного відділу НРУ. В цілому в Україні було створено більш ніж 450 регіональних комітетів на підтримку Конституції [282, с. 124].

Не є винятком і Миколаївська область, тут 20 квітня 1996 р. був створений Громадський комітет на підтримку Конституції, в якому разом з Миколаївською крайовою організацією НРУ об’єдналися Миколаївська обласна екологічна асоціація, Спілка офіцерів та Південна філія Інституту екології України, а потім до них приєдналися й інші організації та партії державницького спрямування. І вже 1 травня була проведена його перша акція – великий гала-концерт під гаслом «Україні – Конституцію», участь в якому взяли відомі митці України та члени НРУ – а саме – І. Денисенко, А. Смаржевська, С. Тризубий та ін. [45, арк. 1].

Більшість районів області без розкачування включились у роботу Громадського комітету, найбільше в цьому плані відзначились Очаківська районна організація – голова О. Чуприна, Доманівська РО НРУ – голова М. Волошин, Первомайська міська – М. Гранченко та ін. У місті Миколаєві активно працювали активісти Центральної районної організації – голова Р. Самуляк, голова управи О. Малицький [45, арк. 2].

За даними газети «Український південь» від 6 червня 1996 р., на обласному телебаченні у прямому ефірі відбувся круглий стіл, присвячений конституційному процесі. Громадський комітет підтримки Конституції в області був представлений Рухом, УРП і НДПУ. Вони, на відміну від противників Конституції КПУ, СПУ і профспілок, були, як відмічають журналісти газети, «небагатослівними, але конкретними і переконливими» [167, с. 1].

18 червня 1996 р. у приміщенні Миколаївського Руху відбулося засідання Громадського комітету на підтримку нової Конституції. Голова МКО/НРУ Ю. Діденко доповів про хід петиційної кампанії в області, про проблеми конституційного процесу, про завзяту роботу громадського комітету Очаківського району та видав розпорядження підписати заяву з рішенням активізувати діяльність всіх комітетів у містах та районах області [102, с. 1].

В цей час у місті Первомайську повним ходом йшов збір підписів під петиціями про заборону діяльності КПУ та на підтримку нової Конституції України. Активісти організували пікети, як наприклад біля верхніх воріт Первомайського центрального ринку тощо [169, с. 1].

Натомість рухівцям, комуністи області провели мітинг у Каштановому сквері міста Миколаєва проти прийняття Конституції України. Як повідомив очевидиць тих подій, член Миколаївського Руху О. Малицький, то вони виступали з вимогами, стосовно статі про державну мову – «бо російська для українців також рідна»; з питанням вилучення з Конституції статті про іноземні війська та про забезпечення прав національних меншин, особливо російськомовному населенню [164, с. 1].

На сторінках газети «Час/time» лідери Руху відмічали, якщо Конституція України буде прийнята, то Народний Рух визначить свої основні напрямки діяльності на новому етапі розвитку держави:

 – всебічне сприяння впровадженню Конституції України в усіх сферах життя держави та суспільства;

 – розробка пакета законодавчих та виконавчих актів, спрямованих на формування ринкових основ економіки, пожвавлення підприємництва і на цій основі – підвищення життєвого рівня народу;

 – розробка концепції адміністративної реформи в Україні;

 – активна підготовка до майбутніх виборів на місцевому рівнях;

 – підготовка та залучення членів і прихильників Руху до роботи в органах виконавчої влади тощо [200, с. 2].

Після затвердження Верховною Радою України 28 червня Конституції, у заяві НРУ було підкреслено, рухівці активно працювали на чолі та в складі чотирьохсот п’ятдесяти місцевих громадських комітетів, які розгорнули потужну роз’яснювальну та пропагандистку роботу, скеровану на формування громадської думки щодо необхідності прийняття Конституції України. Члени фракції Руху найпослідовніше відстоювали у Верховній Раді основні державотворчі положення проекту Конституції, самовіддано змагалися за її прийняття, усвідомлюючи, що це змагання – за Українську державу, демократію, за майбуття наших нащадків [75, с. 276-277]. Центральний Провід НРУ закликав свої регіональні організації, всіх громадян проводжувати петиційну кампанію та інші заходи до 7 листопада 1996 р., поки ці акції не вплинуть на рішення Президента видати Указ про проведення референдуму у вересні, що значно б прискорило конституційний процес [45, арк. 12].

Варто відмітити, що діяльність миколаївських рухівців не завершується прийняттям Конституції. Політична інерція спровокована конституційним процесом втілюється у організаційні заходи, покликані задовольнити вирішення нових суспільних проблем і викликів.

10 серпня 1996 р. у приміщенні Миколаївської держадміністрації відбувся традиційний «круглий стіл» на тему: «Про консолідацію політичних партій та рухів України в умовах розбудови незалежної правової демократичної держави», за участю представників політичних партій та рухів, які були зареєстровані в Миколаївській області Цей «круглий стіл» був особливим, оскільки проходив напередодні 5-річного ювілею незалежності України і під знаком нещодавно прийнятої Конституції [112, с. 1].

Незважаючи на довгі переговори, політичні сили Миколаївщини знайшла порозуміння, цьому посприяла конструктивна позиція голови обласної Ради М. Круглова. Тому, чітко визначені орієнтири голови на розбудову української держави знайшли підтримку у більшості присутніх.

Представники Руху та УРП висловили побажання, щоб до п’ятої річниці незалежності України було перейменовано вулиці, які носять ім’я вождів тоталітаризму, знесення пам’ятників В.І. Леніну та іншим комуністичним вождям, які не мають архітектурної цінності.

Голова крайової організації НРУ Ю. Діденко запропонував розпочати активне втілення положень Конституції України, серед яких декомунізація навчальних закладів, органів державної влади, підтримав пропозицію про більш тісну співпрацю політичних сил міста в тому числі на рівнях круглого столу. Стосовно економічного напрямку, то віддавати перевагу вигідним для України проектам, не прив’язуючись до колишніх стереотипів [171, с. 2].

На засіданні також політичні партії та громадські організації (Миколаївський крайовий Рух на чолі з Ю. Діденком, Миколаївська регіональна організація партії Міжрегіонального блоку реформ з Є. Казанським; обласна організація Народно-демократичної партія з В. Ємельяновим, обласна організації Конституційно-демократичної партії України з В. Зузою, обласна організація Соціал-демократичної партії (об’єднаної) з А. Шевченком) підписали заяву, в якій було підкреслено, що у політичному житті України склалася нова ситуація, що пов’язана з прийняттям Конституції України. Тому, у вирішенні, цього завдання у побудові громадянського суспільства, велику роль можуть відіграти саме політичні сили Миколаївщини. Відкинувши екстремістські, сепаратистські підходи й конфронтаційні методи політичної боротьби, вони повинні у центрі та регіоні зосередити свою увагу на моментах, які їх згуртовують, та зорієнтувати своїх прихильників на консолідацію зусиль на таких принципах:

– незалежність України та її інтеграція в світову спільноту;

– будівництво демократичної правової держави для української політичної нації – громадян України усіх національностей;

– соціально орієнтована ринкова економіка;

– пріоритет прав людини на життя, свободу та власність, інших між народно визнаних невід’ємних прав людини;

– реальні права регіонів місцевого самоврядування.

«Ми заявляємо про наше спільне бажання об’єднати зусилля та про створення на викладених принципах координаційної ради політичних партій Миколаївщини» [137, с. 2].

Також, після ухвалення Конституції, чітко почала викристалізуватися офіційна позиція перших керівників Миколаївської області. Про це, свідчать великі інтерв’ю голови облдержадміністрації М. Круглова та в.о голови В. Чайки в місцевій пресі («Радянське прибужжя», «Южная правда»), у яких однозначно було визначено напрямок на розбудову України [128, с. 2].

У той же час серед керівництва адміністрації були співробітники, які свідомо саботували державотворчий процес. Це, зокрема, заступник голови держадміністрації В. Фуртатов, який ще під час прийняття Конституції заблокував роботу Громадського комітету з підтримки прийняття Конституції України, заборонив збирання підписів у держадміністрації. У районах області також така протидія державотворчих процесів продовжувалася, більшість районних адміністрацій рясніли портретами, барельєфами Ульянова (Леніна). Насамперед, в Березнегуватській райдержадміністрації (голова Ф. Ковбаса), Братській райдержадміністрації (голова А. Григор’єв), Ленінській райвиконкомі міста Миколаєва (голова В. Титаренко) та ін.

Негативну позицію щодо конституційної норми про державну мову зайняли навіть обласна прокуратура та її прокурор І. Клюге, управління юстиції Миколаївської області – С. Шаталюк [128, с. 2].

У багатьох випадках в області і Миколаєві штучно затримувалися виплата заробітної плати вчителям, лікарям, пенсії інвалідам і ветеранам. Однак, після проведення Миколаївським Рухом актів протесту кошти негайно знаходились. Це дає підстави стверджувати, що свідомо в Миколаївської області владним керівництвом дискредитувалась основні положення нещодавно прийнятої Конституції України.

Отже, Народний Рух України у всіх своїх програмних документах і рішеннях керівних органів партії, від самих початків своєї діяльності, послідовно і принципово відстоював ідею розробки та прийняття нової Конституції України — Основного Закону української держави, як теоретично, так і практично. Важливість цього питання спонукала Рух до таких кроків, які мають компромісний характер на рівні домовленостей з керівництвом держави і деякими політичними силами, заради продовження процесу державотворення в Україні. Діяльність миколаївських рухівців на цьому полі підтверджує національну і державницьку позицію Народного Руху України, яка передбачала утвердження, зміцнення і розвиток України як національної, правової, соціальної, демократичної держави, орієнтованої на європейські цінності. Досягнення цієї мети прямо залежало крім інших чинників, і від належного обґрунтування доцільності і своєчасності конституційного будівництва в незалежній Україні, це логічно мало б завершитись прийняттям Конституції України, що і було здійснено 28 червня 1996 р.

 

3.4 Просвітницькоблагодійна діяльність Миколаївського крайового Руху

Громадсько-політична діяльність Народного Руху має різні напрямки партійної роботи в регіонах України. Перш, за все організація сприяє піднесенню історико-культурного та духовного життя українців. По-друге, з року в рік рухівці продовжувала вести просвітницько-агітаційну, благодійну, а також видавничу справу.

Докладніше з початку, дисертантка зупинилась на вивченні досвіду видавничої діяльності миколаївських рухівців. Споконвіку преса була носієм зв’язку з громадськістю, відтак являючись друкованим органом, могла донести про різні аспекти досягнення та надбання у роботі Миколаївської крайової організації НРУ.

Попри надзвичайно складні фінансові умови, політичний тиск з боку місцевої влади, члени Народного Руху несли читачеві слово правди, обстоювали ідею національної державності та демократії. У невеликих тиражах широкій читацькій аудиторії в регіонах країни виходила місцева рухівська преса. Особливою популярністю відзначались рівненська «Волинь», чернігівська «Сіверщина», житомирське «Віче», «Карпатський голос», а також миколаївська «Український південь» [93, с. 4].

Автором у попередньому розділі було вже відмічено про заснування Миколаївським крайовим Рухом газети «Чорноморія», яка видавалася протягом 1989-1990 рр. Однак у 1991 р. вийшло лише два номери газети, а після цього її видання в області припинилось.

З проголошенням незалежності України, інформаційний простір країни став активно розширюватись, тому почали з’являтися незалежні комунальні, корпоративні газети та журнали. Бурхливого розвитку зазнала і партійна преса, про що свідчить зростаюча роль політичних партій та громадсько-політичних організацій України.

З ініціатив голови Миколаївської крайової організації НРУ Юрія Діденка знову відроджується рухівська видавнича діяльність у часопису «Український південь». 12 листопада 1993 р. вийшов перший номер газети, який відразу стає консолідуючою трибуною усіх національно-демократичних сил області. У ньому були представлені матеріали громадсько-політичної, культурної та розважальної тематики. На титульній сторінці голова НРУ В’ячеслав Чорновіл привітав відроджену миколаївську газету, в якій зазначив: «Сьогодні, коли незалежна Українська Держава опинилася в дуже складному становищі, коли необхідно негайно міняти збанкрутілу політичну систему, розпочинати реформи, зупинити зубожіння народу, стати поперек дороги мафії і злочинності, роль демократичної преси важко переоцінити» [218, с. 1]. Від цього часу В. Чорновіл, радіючи створенню рухівської газети на південних теренах, постійно її підтримував.

Шеф-редактором «Українського півдня» став Юрій Діденко. З першого кроку свого існування газета стає дзеркалом сучасного життя незалежної України та діяльності НРУ. Коло журналістів обласної газети «Радянське Прибужжя» на той час могли сміливо критикували дії влади. Тому Ю. Діденко запрошує їх до активної співпраці в «Українському півдні» і від того часу вони стають її співзасновниками [263, с. 137].

До газети мали відношення багато талановитих людей. Один із них був Володимир Рубан, автор багатьох історичних публікацій. Саме з ним Ю. Діденко обговорював першу концепцію газети та її назву [263, с. 138]. Вже потім ці питання постали на засіданні Крайового Проводу Руху, де знайшли підтримку більшості та лідера Руху В. Чорновола.

До створення першого числа доклали зусиль Дмитро Кремінь, Володимир Рубан, Анатолій Колесник, Всеволод Ільїн, Валерій Бойченко, Олександр Малицький, Іван Кокошко та ін.[194, с. 2]. Серед тих, хто починав свою діяльність у газеті: Петро Ільїн, Микола Баранов, Анатолій Іванюченко, Валерій Загородній, Ігор Столяров, Ніна Лось [183, с. 3].

Варто також відкреслити, що на шпальтах «Українського півдня» миколаївські вчені д.і.н. В.П. Шкварець та д.і.н. М.М. Шитюк друкували невідомі раніше матеріали з історії України [319, с. 2]. З публікацій у газеті вперше дізнаються мешканці Миколаївщини про національне підпілля в роки війни, про діяльність ОУН-УПА на території області. А пізніше, ці матеріали стануть використані в солідній монографії «Миколаївщина: літопис історичних подій».

У першому номері тижневика «Український південь», напередодні V звітно-виборної конференції Миколаївського крайового Руху було вміщено інтерв’ю голови організації Ю. Діденка, підзаголовком «Чи страшний Рух на Миколаївщині?» [218, с. 2]. Дана стаття стала першою сторінкою відтворення історичних подій та реалій крайового Руху, а також несла громадянам інформацію про самовіддану, безкорисну діяльність з боку миколаївських рухівців. Ця праця постійно зазнавала утисків та наклепів партійної номенклатури, лише в цій статті її спробували розвінчати.

За даними газети «Радянське Прибужжя» від 24 липня 1993 р. Миколаївське управління по пресі облдержадміністрації видало крайовій організації Руху свідоцтво про реєстрацію періодичного друкованого видання – «Український південь». У свідоцтві було зазначено, що програмними цілями і завданнями газети є збирання та розповсюдження інформації про діяльність районних організацій Руху в області, вміщення на її сторінках аналітичних матеріалів. А також було заплановано, що нове видання «Український південь», виходитиме тричі на тиждень [208, с. 1].

У червні 1994 р. газета отримує статус загальнодержавного видання [212, с. 1]. І стає єдиним часописом Миколаївщини, в якому читачам було надано можливість отримати правдиву інформацію про події в області та в усіх регіонах країни.

Хоча газета стала загальноукраїнської, однак вона досі не мала свого передплатного індексу. Тому, Ю. Діденко звернувся до начальника ВО «Миколаївзв’язок» з проханням надати часопису власний індекс, а також подбати вирішенню питання про оголошення передплати «Українського півдня» на території України, або в крайньому випадку в південному регіоні – Одеській і Херсонській областях [46, арк. 138].

З архіву Миколаївського крайового Руху відомо, що голова МКО/НРУ просив членів організації сприяння НРУ в Торонто підтримати молодий часопис та надати йому певного фінансування [46, арк. 139].

Порівнюючи дані за 1994 і 1995-тий рік, кількість читачів «Українського півдня» по передплаті збільшилась у 20 разів і складала близько 15 тисяч [96, с. 1]. Розширення читацької аудиторії підтверджує зростаючий інтерес до матеріалів, які подав часопис, а також до діяльності Народного Руху в цілому.

За відносно невеликий термін становлення (з 1993 по 1995 рр.), газета стала провідником національного відродження області. «Український південь» виступив джерелом інформації про діяльність організацій Народного Руху України, зокрема Одеської крайової організації НРУ [185, с. 3]. У числі не багатьох видань висвітлював те, що замовчувалось в офіційних мас-медіа. На шпальтах часопису регулярно друкувались колонки «Рух-прес», агенції «Південь».

Місцева влада всілякими засобами перешкоджала функціонуванню газети (проблеми з підпискою, з блокуванням і т.д.). Так, у восьмому номері щотижневика (від 24 лютого 1994 р.) у колонці «Повідомляє МИКОЛАІВРУХІНФОРМ» відмічено: «11 лютого 1994 р. при розповсюдженні газети «Український південь», що подає критичні матеріали про зловживання можновладців усіх рангів – від обласної держадміністрації до представників Президента у районах – була спроба затримати активістів Руху на вулиці Радянській міста Миколаєва. Але, побоявшись привернення уваги до цієї події, міліцейський наряд облишив розповсюджувачів» [178, с. 2].

Під час парламентської та президентської кампаній 1994 р. часопис надав значну підтримку українській опозиції, відстоюючи їх інтереси та захищаючи громадян від свавілля влади [179, с. 1].

Варто також підкреслити, що керівники Миколаївської крайової організації НРУ всіляко сприяли її доступності, коли виникали складності з переплатою в регіоні «Народної газети», «Шляху демократії», «Час/time».

На початку 1995 р. видавнича справа миколаївських рухівців знову зазнала переслідування з боку влади. У кіосках «Укрдруку» рухівську газету рекламували як «бандерівську» і ховали під прилавками, у великих тиражах потім повертали до редакційної колегії, мотивуючи тим, що вона не користується попитом. Хоча газету передплатило 15 тисяч читачів (у тому числі по Миколаївській області близько 10 тисяч), з січня 1995 р. її керівництво отримує повідомлення, що «Український південь» по пошті не доходить до передплатників ні по області, ні по Україні. Це підтверджує, лише те, що владні структури продовжували створювати перешкоди функціонуванню незалежної преси [95, с. 1].

Тому, внаслідок таких обставин, миколаївські рухівці створили власну мережу розповсюдження часопису в області, яка була проведена досить вдало, про що свідчать дані по передплаті, які становили 22 тис. читачів [199, с. 3].

У місті Києві 1995 р. відбулись Установчі збори Асоціації регіональної демократичної преси України, участь в якій взяла миколаївська делегація. П’ятнадцять редакторів обласних та районних газет, засновниками яких були Рух, «Просвіта» та ін. обговорили катастрофічну ситуацію, в якій опинилась недержавна демократична преса. Збори очолювали голова Руху, шеф-редактор газети «Час/time» В’ячеслав Чорновіл та його заступниця НРУ Олена Бондаренко. Після короткого аналізу політичної та економічної ситуації В. Чорновіл обґрунтував необхідність об’єднання регіональних видань демократичного спрямування. На допомогу регіональній пресі була створена Міжнародна пресова фундація імені Василя Симоненка, під егідою Асоціації. До складу Асоціації увійшли п’ятнадцять газет різних регіонів України, в тому числі миколаївський часопис «Український південь» [136, с. 3].

Члени Асоціації мали сприяти на засадах спільної політичної лінії та єдності вирішенню проблем суспільного життя, узгодженої підтримки кандидатів під час виборчих кампаній, а також взаємної допомоги та захисту журналістів. Видання – членів організації брало на себе зобов’язання підтримувати свою діяльність на курс зміцнення української державності та демократії, проведення глибоких економічних і політичних реформ.

Створення такої Асоціації стало першим кроком у розбудові потужної, ефективно діючої мережі демократичної преси, сприяло вирішенню фінансових проблем регіональних видань, також забезпечило українським реформаторам високі результати на наступних виборах [54, с. 3].

Традиційно в газеті «Український південь» знаходилося місце для висвітлення візитів керівників НРУ, народних депутатів, міністрів та відомих особистостей і не тільки українських, але й інших держав: голови Народного Руху В. Чорновола, Л. Танюка, О. Бондаренко, Л. Григорович, єпископа Миколаївської і Херсонської Української Православної Церкви Київського Патріархату Володимира та багатьох інших.

На шпальтах часопису постійно висвітлювались найактуальніші сторінки української історії та події, що відбувалися в житті країни. Це і прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. та організовані заходи Миколаївським крайовим Рухом для її утвердження на теренах області [197, с. 1].

Окрім того, за повідомленням газети «Час/time» часопис «Український південь» став переможцем конкурсу «Засоби масової інформації для громадянського суспільства», організованого Фондом «Євразія». Головного редактора Юрія Діденка визнали одним із кращих журналістів-учасників цього конкурсу. Газета отримала грошову премію, її шеф-редактор – можливість стажуватися у західноєвропейських медіях [93, с. 4].

Цим видавнича справа миколаївських рухівців не обмежилась. Вони стали співзасновниками низки видань в області. З архіву крайової організації НРУ відомо, що однією з них стала газета «Миколаївський меридіан» [46, арк. 140]. Хоча вона була заснована як екологічний вісник у травні 1990 р. й мала іншу назву «Родная природа», з 1 лютого 1994 р. Миколаївський Рух посприяв її оновленню [109, с. 3]. На сторінках газети завжди повідомлялась не байдужість її журналістів до екологічних проблем регіону – це і будівництво небезпечної Ташлицької ГАЕС та заповнення Олександрівської водойми, що мало знищити перлину природи та козацької історії – каньйон р. Південного Бугу, будівництво калійного терміналу в Корабельному районі, проблеми ядерної енергетики та багато інших подій.

Від часу її оновлення, тематика часопису значно розширилась, якщо раніше це було суто екологічне видання, то згодом її видавці почали звертатись до проблем економіки, науки, техніки, медицини, краєзнавства, туризму, спорту тощо.

У 1995 р. Миколаївська крайова організація НРУ посприяла заснуванню в Новобузькому районі першої районної місячної газети «Новобузький вісник» [199, с. 3].

А також, до часопису «Український південь» почав виходити додаток шкільної газети «Шкільні литаври». Вона була започаткована колективом школи № 1 міста Миколаєва. У газеті педагоги миколаївських шкіл давали поради вчителям з ведення виховної роботи серед молоді, знайомство з обрядами та звичаями українського народу [223, с. 2].

Отже, видавнича діяльність Миколаївської крайової організації НРУ на теренах області сприяла соціокультурному розвитку регіону. Друкований орган миколаївських рухівців виконував функції просвітницького засобу єднання з громадськістю. На шпальтах газет висвітлено актуальні теми, присвячені як діяльності рухівців на Півдні, так і соціально-побутовим аспектам. Статті є доступними та зрозумілими кожному читачеві. Миколаївська крайова преса має національно-демократичне незалежне спрямування, в чому і полягає її особливість.

Наступним напрямком просвітницько-благодійної програми Народного Руху України є співпраця з молоддю. Тому, у 1990 р. Рух, УРП, ТУМ та Союз українок вперше організовують поїздки школярів Півдня, Сходу до Західної України на святкування Різдвяних свят 1991 р. [105, с. 2; 145, с. 2].

На Миколаївщині Рух також утворив представничу делегацію зі школярів міста Южноукраїнська. З 5 по 11 січня 1991 р. 47 дітей з Южноукраїнська, на запрошення Тернопільської крайової організації НРУ, відвідали своїх ровесників під час святкування Різдва. В основному це був танцювальний дитячий колектив під керівництвом Л.Ю. Самчинської, яких не злякав опір владних структур міста і вони вирушили у подорож [214, с. 3].

Потяг з миколаївською делегацією на вокзалі Тернополя зустріли представники Руху. Окрім миколаївської делегації, запрошеними були діти та їх провідники з Дніпропетровської, Донецької, Київської областей. Оперативно, прибулих школярів Сходу, Півдня відводили до місця збору, вручали їм подарунки та відправляти в закріплені за делегаціями райони.

Южноукраїнці потрапили в Борщівський район, де приїзд делегації очікували представники з сільських рад та голови осередків НРУ. Бажання прийняти дітей з Миколаївщини виявилося у декілька разів більше, ніж прибулих. Їх мало бути більше, але з різних обставин та апаратних утисків деякі від мовились від подорожі. Вже після Різдвяних свят на Тернопільщині, на шпальтах газети «Контакт» Л. Самчинська спробувала розвінчати у громадськості думку про нібито організовану рухівцями акцію як спробу заангажувати дітей, насади в їх свідомість націоналізм, спотворити їх уяву про Радянський Союз. Як відмічає керівниця танцювального ансамблю : «Ми захистились на звання народного і хотіли відмітити цю подію туристичною поїздкою. Але ж де дістати путівки? А тут така пропозиція. Ми її прийняли і гадати не мали, що це може мати політичне забарвлення» [214, с. 3].

Варто також відзначити, що за словами Л. Самчинської вони ніяких стосунків з представниками Руху не мали, окрім того, що рухівці їх зустріли, а потім увесь час вони спілкувались із простими селянами Тернопільщини [214, с. 4].

Під час Різдвяних дійств, южноукраїнці брали участь разом з гостинними господарями у колядках, знайомились з історією підкріпленого села, з традиціями та звичаями, відвідували церкву. На останній день акції всіх учасників зібрали у Борщівській школі мистецтв, де місцеві жителі кожній дитині подарували Біблію.

Керівники миколаївської делегації, якими були Ю. Діденко, Л. Андреєва, Л. Самчинська для тернопільських газет залишили слова подяки, підписані ними: «Висловлюємо щиру подяку всім жителям сіл Озеряни, Королівки, Іванків, Мушкатівки Борщівського району… Зустрічі на Тернопільщині під час Різдвяних свят стануть мостом єднання народів Південної та Західної України. Через дитячі серця –до єдиної незалежної України» [204, с. 3].

У 1992 р. у поїздці школярів на Різдвяні свята до Галичини взяли участь представники шкільних гуртків десятки районів, міст Миколаєва та Южноукраїнська – а це понад 500 чоловік. Вони безкоштовно відвідали під час зимових канікул Івано-Франківську, Львівську і Тернопільську областей [218, с. 2].

Під час весняних канікул 1992 р. було організовано прийом дітей Галичини у містах Первомайську, Южноукраїнську, Вознесенську та Миколаєві. А також, рухівці в цей час провели підготовчу роботу по організації поїздки дітей Миколаївщини на Великодні свята. Однак такі мости дружби між Західними областями дуже були не до вподоби владним структурам Миколаївського регіону. Вони створювали усілякі перешкоди цим поїздкам – це і відмова керівництва Херсонського відділення залізниці пустити поїзд разом з дітьми та ін. Рухівці були змушенні звернутися до представника Президента в області і до відповідальних осіб у секретаріаті НРУ. Але номенклатура краю наказала працівникам залізниці не відпускати поїзд з дітьми на Великодні свята до Галичини [218, с. 2].

З архіву Миколаївського крайового Руху відомо, що членами організації була розроблена концепція соціального проекту «Діти України». У рамках якого ці перші подорожі до Західної України на Різдвяні свята стали традиційними. Соціальний проект «Діти України» передбачав сприяти виховному процесі, відродженню духовності, поглибленню знань з історії України, знайомству з визначними природними пам’ятками різних регіонів, розширенню фольклорних пізнань, формуванню духовно багатої, національно-свідомої особистості [47, арк. 5].

В основу проекту були покладені тісні зв’язки між різними областями України. За документом «Концепція соціального проекту «Діти України», узагальнюючи досвід роботи НРУ та інших громадсько-політичних організацій протягом 3-х років, організовувати обмін дитячими делегаціями й інші форми співпраці між Миколаївським, Львівським, Тернопільським, Івано-Франківським регіонами [47, арк. 5].

Проект мав за мету підняти зацікавленість суспільства у скрутних умовах до виховання підростаючого покоління, привернути увагу батьків до проблем своїх дітей.

Основними концептуальними положення соціального проекту «Діти України» є:

– створення молодіжно-патріотичних об’єднань (культурологічних, спортивних, військово-патріотичних, політичних та ін.);

– поїздки дитячих делегацій на святкування релігійних свят в інші регіони України (Різдвяні, Пасхальні свята);

 – обмін дитячими фольклорними гуртами та виконавцями під час канікул та на державні свята;

  • приїзд дитячих делегацій з інших регіонів України для спільної праці під час літніх канікул;
  • спільні фестивалі дитячих художніх гуртів та театрів;
  • обмін дитячими художніми пересувними виставками (вишиванка, гравюра, різьбярство, малярство);
  • участь дітей з різних регіонів України в археологічних експедиціях;
  • спільні збори дитячих молодіжно-патріотичних організацій туристичного спрямування (Пласт, походи по рідному краю та ін.);
  • розвиток дитячого туризму через створення сітки малих підприємств;
  • обмін вчительськими делегаціями по обміну досвідом між різними регіонами України;
  • практика викладання предметів в школах вчителів з інших регіонів;
  • проведення спільних семінарів з вивченню історії України, національних традицій;
  • обмін поширення видань регіонів України для формування національно свідомого громадянина;
  • поповнення української народної, церковної, молодіжної музики [47 арк. 5-6].

Таким чином, згідно з основними положеннями проекту, Рух на теренах області генерував ідеї незалежності, національно-культурного відродження та повернення до історичних витоків українців.

За повідомленням газети «Радянське Прибужжя» від 29 квітня 1993 р. на військовий аеродром Кульбакіно міста Миколаєва літаком Військово-Повітряних Сил України був доставлений «незвичайний вантаж» – гуманітарна допомога з Голландії. На його борту було п’ять комплектів військових госпіталей на суму 2,5 млн. доларів США. Адресантом вантажу була Миколаївська крайова організація Народного Руху. Основна частина гуманітарної допомоги була розподілена між дитячими закладами охорони здоров’я у рамках соціальної програми «Діти України». Контроль за розподілом медичної техніки та препаратів було покладено на спеціально створену комісію з представників крайового Руху та Миколаївської облдержадміністрації [206, с. 1].

У 1994 р. Миколаївська крайова організація НРУ організувала четвертий рік поспіль «Різдвяний потяг у Галичину». Цього разу, поїхали на ньому близько 200 хлопців і дівчат з міст Миколаєва та Южноукраїнська, Єланецького, Баштанського, Вознесенського районів. Активність найбільше проявили районні організації Руху: Вознесенська, Первомайська, Кривоозерська, які зуміли зорганізувати дітей. До гурту увійшли переможці міжнародного молодіжного футбольного турніру, лауреати відбіркового туру фестиваля «Червона рута», вихованці української педагогічної гімназії, школи-інтернату № 5, а також першою ластівкою цього року стала поїздка хору «Світанок» палацу культури і техніки «Металург».

Делегацію супроводжували представники молодіжної організації НРУ, а приймали дітей жителі Борщівського району Тернопільської, Жидачівського району Львівської та Волинського району Івано-Франківської областей, які вже проявляли свою гостинність у минулі роки. Діти жили у сім’ях, знайомились з різдвяними обрядами, звичаями, прилучалися до витоків народної культури збереженої у західних областях України [184, с. 1].

Багатьом учасникам поїздки, окрім творчого натхнення і теплого людського прийому, по-іншому спізналась історія України та страшний комуністичний міф про «бандерівців». По-іншому стали сприйматися традиції українського народу, які не вдалося викорінити комуністичній ідеології. І задоволення, отримане від поїздки її учасників, свідчить, що цю роботу рухівці продовжували активізувати. Генеральним спонсором поїздки 1994 р. став МП «Таврія» на чолі з директором Феофаном Чернієнком [199, с. 2].

На Великдень від Миколаївської області до Галичини були запрошені діти з міста Первомайська. Делегацію супроводжував поет, громадський діяч Олекса Різників. Прибувши до зазначеного місця, первомайців прикріпили за містечком Чортків Тернопільської області. Основною програмою відпочиваючих були заходи спрямовані на культурне збагачення зрусифікованих дітей: відвідини церкви святої Покрови, знайомство з українськими народними звичаями та обрядами на Великдень, різні розважальні традиційні ігри [104, с. 2].

Варто підкреслити, що у Чорткові до юних первомайців поставилися, як до повноважних представників Південної України. На зустріч з ними прибули представник Президента і мер міста Чортків. Як відмічено на сторінках «Українського півдня», «крім всього цього офіціозу, спілкування на побутовому рівні з гостями було надзвичайно доброзичливим та охочих узяти до себе первомайських дітей було багато, ніж самих гостей» [153, с. 1].

Рухівці відмічали, що виховний ефект від цих поїздок сенсаційний, оскільки діти беруть духовне тепло, яке зберегла Галичина, знайомляться з традиціями, з своїми ровесниками, зникає штучний поділ на Захід-Схід. Люди перестають в українцях із Заходу бачити ворога, а галичани починають розуміти, що не такі страшні зрусифіковані українці.

Влітку в рамках проекту «Діти України» була проведена значна робота по організації прийому дітей з Чортківського району Тернопільської області в Березанському районі Миколаївщини. Дякуючи підтримці місцевої влади, діти відпочили і оздоровились у санаторії. Школярі з Львова працювали на зборі помідорів у Снігурівському районі, а група дітей з Львова другий рік поспіль брала участь в археологічних розкопках у селі Виноградний Сад Арбузинського району. Під час заходу, склались добрі дружні відносини між жителями села і дітьми, що приїжджали. Окрім того, львів’яни привезли з собою велику кількість підручників, літератури, яку подарували місцевій школі та жителям села [199, с. 2].

Часопис «Український південь» від 6 жовтня 1994 р. повідомив, що Миколаївський крайовий Рух звернувся до мешканців області підтримати захід «Різдвяних канікул на Галичині» (з 5 по 9 січня 1995 року) благодійною пожертвою, заради старанного навчання обдарованих дітей шкіл Миколаївщини [103, с. 1].

На підтримку заходу відгукнулись миколаївські організації та підприємства. Спонсорами поїздки стали: Миколаївська обласна Рада, міськвиконком, СП «Нібулон», АО «Агросервіс», фірма АДМ, «Возможности Киммерии», МП «Валентин», «Українська нива», Жовтнева райдрукарня [191, с. 1].

На шпальтах газети «Радянське Прибужжя» голова Миколаївської крайової організації Народного Руху Ю.В. Діденко на запитання журналіста відповів: «Вже п’ятий рік з ініціативи Руху на Різдвяні і Великодні релігійні свята школярі Миколаївщини проводять на Західній Україні. Це не означає, що ми націлені однозначно пропонувати чи, більше того, нав’язувати релігію. Аж ніяк. Але познайомитися з релігійними традиціями нашого народу, дати хоч дріб’язок інформації про народну самобутність і висвітлені національних релігійних свят, про обряди, звичаї, колядки – ми повинні. Адже все, це ісконно національні корені, які формують саме національну неповторність кожного народу й є його історією. Нинішня подорож до Галичини – це один із пунктів у реалізації соціального проекту Миколаївської крайової організації НРУ «Діти України». Наші діти обмінюються виставками художньої дитячої творчості, разом співпрацюють в археологічних експедиціях, нам допомагають україномовними підручниками» [192, с. 1].

Дисертантка відмічає і той факт, що через п’ять років втіленої програми кількість бажаючих прийняти участь у Різдвяних та Пасхальних святах надзвичайно збільшилась, про що свідчать численні листи-прохання від імені директорів шкіл, виховних закладів Миколаївщини, включити їхніх дітей до заходу [48, арк. 8-13]. А також, порівнюючи статистичні дані кількості учасників заходу за 1991 і 1995 роки, то стає зрозуміло, що показники зросли в 7 разів, бо понад 350 дітей Миколаївщини в 1995 р. святкували Різдво Христове в Тернопільській, Львівській і Івано-Франківській областях.

На такі результати, навіть не могли сподіватись, представники крайового Руху на чолі з Юрієм Діденком, коли рухівці на перших порах були змушенні буквально умовляти директорів шкіл та батьків дітей відпустити їх на святкування до Західної України.

На початку серпня 1995 р. Миколаївщина зустріла дітей з Білорусії і Галичини, які прибули також у рамках виконання соціального проекту «Діти України». Як вже не один раз повідомляла про це газета «Радянське Прибужжя»: «Цей візит не є одноразовою акцією. Ця співдружність розвивається і ми наміряні продовжувати розвивати ці стосунки на рівні «дитячої дипломатії» далі. Якщо раніше ми обмежувались роботою «Галичина – Миколаївщина», яка полягала у знайомстві з релігійними і культурними традиціями Сходу і Заходу, мешканням дітей у сім’ях своїх ровесників, – то нині розширили цей напрям до рівня міждержавних спілкування – «Україна – Білорусія». Слушно додати, що через тиждень Новобузький, Казанківський і Очаківський райони ще й прийматимуть галицьких школярів, безпосередньо в сім’ях. Восени наші діти на декілька днів поїдуть з Миколаєва в Мінськ. Замовлення організувати цю подорож вже надійшло до крайової організації НРУ». – прокоментував голова МКО/НРУ Юрій Діденко [140, с. 1].

А групу школярів з Ходорова Львівської області була направлена до оздоровчого табору ЧСЗ «Маяк», що у Рибаківці. Кожний загін дарував юним львів’янам, пісні, поздоровлення, пам’ятні сувеніри, виготовлені власними руками. Проїзд карпатцям оплатив Львівський Рух, а вартість путівок – Миколаївська облпрофрада. Окрім того, Ю. Діденко повідомив, що групу з Ходорова замінили у «Маяку» жидачівці та ще дві групи з Рогатинського району Івано-Франківщини прийняли у сім’ях Баштанки і Дмитрівки Очаківського району. В Баштанці допомагала й церковна громада [151, с. 1].

Таким чином, за допомогою втіленого проекту, почали відходили у небуття стереотипи минулого: роз’єднаність південних і східних територій України з її західними регіонами. І дружні поїздки дітей з Миколаївщини на Різдвяні свята до Галичини, юних «західників» влітку до Миколаївської області – це стало прикладом консолідації українських земель та народу, яке прагнув донести Народний Рух.

У 1996 р. кількість учасників подорожей становила 1000 дітей. Однак під час Різдвяної поїздки 1995-1996 рр. знову виникли труднощі, а виникли вони внаслідок класичної халатності та безвідповідальності, презирства до самої ідеї «дитячої дипломатії» з боку керівництва залізниці. Поїзд «Миколаїв-Львів № 230» був відповідно не комплектованим, вісімсот школярів їхали у вагонах без тепла та світла. Після такої подорожі представники НРУ, Миколаївське облтелерадіо, газета «Радянське Прибужжя», радіостанція «Свобода» звернулися у заяві до Президента України Л. Кучми, до міністра Залізничного транспорту України, до засобів масової інформації, до в.о. голови Миколаївської облдержадміністрації М. Круглова піддати масового розголосу та критиці дії керівництва залізниці, відповідно покарати їх за невиконання своїх обов’язків [48, арк. 15].

За декілька років існування проекту в Миколаївській області не залишилось району діти з якого б не брали участі у дитячій програмі Руху, а в Західній Україні куточка, де б не гостювали миколаївські діти.

Отже, організована робота НРУ в рамках соціального проекту «Діти України» має несумнівні успіхи. «Дитяча дипломатія» стала невід’ємною традицією в громадській роботі Миколаївського Руху і подалі продовжує повноцінно функціонувати в регіоні.

Ще одним важливим аспектом у співробітництві Народного Руху з молоддю стала програма кампанії «Весна України» – створення Молодіжного патріотичного Руху. 16 жовтня 1993 р. були проведені Установчі збори Молодіжної організації. Згідно з Ухвалою IV Зборів Руху, ця організація мала формуватися як самостійне громадське об’єднання, а її співпраця з Народним Рухом здійснюватися у формі асоційованого членства в організаціях Руху відповідного рівня [49, арк. 2].

Молоді рухівці запевняли, що у своїй діяльності вони послуговуватимуться принципам толерантності і взаємодопомоги, а також висловили свою готовність до роботи з усіма молодіжними організаціями, які діють на засадах державності й демократії.

Першими серед крайових організацій Руху на створення Молодіжної організації НРУ відгукнулися рухівці Миколаївщини. 30 жовтня 1993 р. Рада Миколаївської крайової організації НРУ прийняла ухвалу, в якій оголосила про створення Молодіжної організації. Оскільки динаміка політичних процесів в Україні була стрімкою і потрібні були громадяни, які б випереджати ці зміни, і оскільки основна маса членів НРУ були людьми середнього і старшого віку, які об’єктивно відчували тягар комплексів соціалістичної системи, і оскільки метою НРУ була побудова нової незалежної демократичної України, у якій жила б молодь, тому саме паросток необхідно було залучати до розбудови держави [91, с. 4].

Головними завданнями в «Ухвалі Молодіжної організації в Миколаївській області» є:

  • обстоювання ідей державності, демократії, побудови відкритого громадського суспільства;
  • пропагування політичної лінії Народного Руху України та забезпечення її підтримки в молодіжному середовищі;
  • посилення інтелектуального та організаційного потенціалу НРУ шляхом залучення молоді до праці в структурах Руху;
  • формування нового покоління українських політиків – людей високої громадянської гідності, глибокої освіченості, демократичної орієнтації;
  • участь у виборчих кампаніях Руху та дієву підтримку молодих кандидатів від НРУ на виборах до органів влади всіх рівнів [91, с. 4].

Члени Молодого Руху протягом 1993-1996 рр. брали участь у різних напрямках роботи: в організації благодійних концертів у місті Миколаєві, Херсоні, Києві, Харкові; у конкурсі «Червоної Рути»; проводили акції та заходи на підтримку чистого екологічного довкілля області; приймали участь у соціальному проекті «Діти України»; також продовжували просвітницько-культурне відродження краю. У політичній діяльності Молодіжний Рух організував збір підписів на підтримку Конституції України, брав участь у антикомуністичних мітингах тощо. [49, арк. 18].

Дисертантка зазначає, що окрім крайового відділу Молодого Руху, в місті Южноукраїнську був заснований місцевий осередок молодіжної організації. Головою Южноукраїнського молодіжного осередку було обрано Наталію Білоус. Перед членами місцевої організації були поставлені такі основні завдання: поширення рухівських ідей у молодіжному середовищі, сприяти залученню молоді в розробці молодіжних програм Руху, допомагати Южноукраїнській міській організації НРУ в проведенні передвиборчої кампанії 1994 р. [170, с. 2]

Варто підкреслити, що Миколаївський крайовий Рух був започатківцем в області організації вертепних гастролей. Вперше вертепи з Західної України на Миколаївщину завітали ще взимку 1990-1991 рр., запросили їх голова міськвиконкому міста Южноукраїнська Михайло Тульський та голова міської організації НРУ Юрій Діденко, який відправив телеграму-запрошення у Львівський Рух. Також, організатори заздалегідь узгодили приїзд артистів вертепу із міським управлінням культури Южноукраїнська. Три вертепи з Тернопільщини мали прибути до Южноукраїнська, а один вертеп зі Львівщини до Веселинова [180, с. 3].

Обласна та місцева влада намагалась перешкодити виступам вертепів. З цією метою відбулося засідання представників керівних обласних органів, на якому обговорювалось питання доцільності виступів вертепів з Галичини у Миколаївській області.

11-12 січня 1991 року, в п/к «Енергетик», а 13 січня виступали в місті біля ялинки, біля лікарні, пам’ятника Т. Шевченка, в селі Костянтинівці. На шпальтах газети «Контакт» голова міського осередку НРУ Юрій Діденко висловив свою подяку Южноукраїнському відділу внутрішніх справ за допомогу в організації виступів. Оскільки правоохоронці на чолі з Ю. Стрілецьким не повелися на провокації, що намагалися організувати обласні керівники [188, с. 4], бо приїзд вертепів до Южноукраїнська став справжньою бомбою для компартійного керівництва області, яке намагалося не допустити представників Західної України в місті. Особливо, партійну номенклатуру налякав виступ артистів вертепу в місцевій школі з колядками та віршами Т.Г. Шевченка, адже на їх думку то були прояви націоналізму [254, с. 3].

У той же час будинок культури в Южноукраїнську був в облозі міліцією. Владні органи перевіряли увесь репертуар вертепів та лише завдяки наполегливості депутатів міської Ради міста, виступи вертепів продовжились. У супереч місцевій владі, люди щирою радістю зустріли гостей з Галичини та вертепні гастролі пройшли успішно.

Южноукраїнській газеті «Контакт» Микола Михайлюк розповів корреспонденту: «Приїхали вертепи з Турківського району Львівської області за рішенням Львівської ради Руху, що відгукнулась на телеграму. У вертепі 25 чоловік, які об’єдналися напередодні Різдва Христового. Такі театри організовуються у всіх селах, але, як зазначив представник із села Івано-Пусте Тернопільської області, ще кілька років тому за такі виступи могли накласти штраф» [188, с. 3].

У 1993 р. три вертепи з Галичини знову стали гостями миколаївського краю. Вони виступили у Кривому Озері, Баштанці, Первомайську [218, с. 2].

Наступним вагомим напрямком роботи Миколаївського Руху стало вшанування жертв геноциду і голодомору 32-33 рр. Миколаївщина є одна з областей Південного регіону України, що пережила величезну трагедію першої половини XX століття – Голодомор 1932-1933 рр. Як відмічає дослідник голодомору д.і.н., професор М.М. Шитюк, тисячі громадян корабельного краю загинули мученицькою голодною смертю в ті жахливі часи [319, с. 233]. У перші роки незалежної України почалося вивчення однієї з «білих плям», що протягом десятиліть замовчувалося компартійно-радянською владою. Серед десятків партій, зареєстрованих на території Миколаївщини, лише крайова організація НРУ з перших днів розвитку української держави займалася вивченням та висвітленням теми голодного лихоліття на сторінках загальноукраїнського тижневика «Український південь».

19 лютого 1993 р. Президент України Л. Кравчук видав указ про вшанування пам’яті жертв голодомору 1992-1933 рр., згідно з яким на території України необхідно було провести протягом вересня 1993 р. Дні Скорботи і Пам’яті жертв голодомору та створити організаційний комітет з підготовки і проведення заходів у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні [331].

До 60-річчя сумної трагедії, у першому номері газети «Український південь» було подано матеріал про вшанування пам’яті жертв голодного лихоліття на території області. Відповідно до Указу Президента було створено організаційний комітет на чолі з заступником губернатора Геннадієм Леліковим. У статті було відмічено, що за весь час роботи громадський оргкомітет збирався лише тричі. Тому, рухівці намагались на сторінках власної преси підняти питання жорсткої критики діяльності комітету разом з головою Г. Леліковим: «за бюрократизм та небажання виконувати Указ Президента про вшанування жертв голодомору» [218, с. 2].

Варто відмітити, що місцеві чиновники не бажали здійснювати відповідної роботи на кургані пам’яті загиблим у роки трагедії, що був закладений з ініціатив крайового Руху в 1993 р. до 60-річчя Голодомору 1932-1933 рр. Виконком міськради Миколаєва взагалі заявив про те, що факт голоду на території області не існував. Рух стверджував, що такі дії «принижують гідність сьогоднішнього керівництва області і ганьблять нас перед тими, хто загинув від голоду, як таких, що не спроможні гідно вшанувати своїх нащадків. Потрібно зробити все, щоб цей Курган скорботи став місцем, куди б приходили громадяни всієї області. На цьому курганні повинна бути земля з усіх районів, де були убієнні голодом» [218, с. 2].

На першій Всеукраїнській конференції, що проходила 14-16 квітня 1994 р. у місті Одесі, присвяченій п’ятиріччю НРУ, миколаївські науковці Л. Цимбал і В. Друмов повідомили, що крайова організація Руху на Миколаївщині гідно вшанувала пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 рр. Історики піддали критиці керівництво міста, яке не спромоглося добудувати Курган Скорботи, а пам’ятний знак — Хрест, встановлений і освячений на Кургані, вночі був спалений злочинцями, яких не знайшли [260, с. 35]. Саме, Миколаївська крайова організація Руху закликала жителів області щорічно в день народної скорботи поважати пам’ять загиблих.

У прийнятій заяві Миколаївською крайовою організацією НРУ повідомляється, що 10-12 вересня 1994 р. пройшли Дні скорботи в пам’ять мільйонів жертв Голодомору 32-33 рр. 11 вересня біля Меморіалу пам’яті відбувся молебен і покладання квітів. У вшануванні загиблих взяли участь гості Миколаєва – учасники ансамблю «Княжани» з Львівщини. Але місцева влада і надалі не довела Меморіал до проектного вигляду. Тому, члени Миколаївського Руху були змушені звернутися до підприємців, фермерів, бізнесменів, віруючих та ін. надати допомогу коштами, транспортом, землерийною технікою, фізичною участю і врешті-решт віддати гідну честь загиблим у період страшного лихоліття [64, с. 6].

З заяви крайового Руху до голови Миколаївської облдержадміністрації відомо, що з метою підготовки і гідного відзначення трагічної річниці на Миколаївщині пам’яті жертвам репресованих, Фондом культури з ініціативи НРУ було створено організаційний комітет, намічено план заходів, розподілено обов’язки, визначено терміни виконання. З документу : «На сьогодні меморіал жертвам голодомору своїм виглядом ображає пам’ять загиблих і викликає обурення і гнів живих: курган не досипаний, територія невпорядкована, Хрест досі невстановлений» [53, с. 1].

У 1995 р. рухівці в котре продовжують організувати широкі заходи в пам’ять репресованих, а завершальним акордом стає встановлення Хреста жертвам Голодомору 32-33 рр. на Херсонському шосе. Однак, як відмічено членами НРУ, курган і знову не був впорядкований. Рішення десь губилися, від Руху вимагали написати довідку, що «факт голод» був у Миколаєві. Серія архівних матеріалів, що журналісти незалежного часопису опублікували в «Українському півдні», остаточно спростували сумніви у місцевому керівництві, що голодомор дійсно мав місце. Але такі свідчення, були не до вподоби тим, хто прагнув реанімувати Радянський Союз [199, с. 2].

У 1996 р. з ініціативи Миколаївського Руху були організовані хресний хід (близько 500 чоловік прийняли в ньому участь), мітинг та панахида на кургані «Жертвам голодомору». Пам’ять загиблих від тоталітарного режиму було вшановано хвилиною мовчання. У цей час під антидержавними прапорами, в знак протесту рухівцям, у Миколаєві пройшов мітинг представників Компартії (близько 2 тисяч чол.) [100, с. 1].

Народний Рух на Миколаївщині гідно святкує і державні свята. 24 серпня 1993 р., у день ІІІ річниці незалежності України, вперше в Миколаєві відбулася, святкова маніфестація громадян міста та парад військових частин, ініційована Рухом. Люди пройшли від пам’ятника Т. Шевченку до пам’ятника М. Аркаса, де відбувся урочистий мітинг. Були проведені конференції: «ІІІ річниця незалежності України» та в художній вітальні «Сяйво України» до «50-річчя Української Головної Визвольної Ради». У святковій програмі з нагоди свята було ще багато різних заходів, про що повідомляла випущена до свята святкова афіша [41, арк. 37].

Під час святкування незалежності 24 серпня 1994 р. започатковані заходи в 1993 р. стали вже традиційними – це і урочистий святковий мітинг, військовий парад і святкове проходження жителів Миколаєва, салют із стрілкової зброї та показові виступи десантної бригади на стадіоні.

22 січня 1994 р. вперше в Миколаєві було відзначено і «День соборності України». У російському державному театрі зібралися миколаївці, щоб започаткувати святкування єднання українських земель. У заходах взяли участь представники Руху, міської Ради, Української православної церкви Київської патріархату, представники офіційних профспілок. Завершилось все урочистим святковим концертом кращих художніх колективів Миколаєва [199, с. 2].

На високому рівні відбулося святкування 5 річниці Народного Руху України в місті Миколаєві. Художні колективи радо відгукнулися на пропозицію взяти участь в урочистому концерті. І рухівці, і гості, що зібрались на ювілей, отримали задоволення від концерту. Тим, хто започаткував Рух на Миколаївщині, були вручені пам’ятні дипломи [199, с. 2].

Дисертантка вже неодноразово відмічала в розділі чи не найпершу роль рухівців в організації гастролей різних ансамблів. Відзначною подією 1994 р. у Миколаєві став приїзд американсько-канадської капели бандуристів імені Т.Г. Шевченка, а також ансамбль «Княжани» з Львівської області відвідав місто з благодійною поїздкою на запрошення крайового Руху. Теплим словом згадують миколаївці виступи цього колективу на День міста в Каштановому сквері, а були ще й виступи у військових частинах, в робітничих колективах [199, с. 2].

За активного сприяння Жидачівської районної організації НРУ Львівської області та її голови Б.В. Михайлюка військові Миколаєва отримали гуманітарну підтримку. У 1993 р. – це 40 тонн картоплі, у 1994 р. – близько 100 тонн, у 1995 р. – також близько 100 тонн. Голова Миколаївського крайового Руху Ю. Діденко в телеграмі до жителів Жидячівського району, місцевої організації НРУ висловив щиру подяку за їх допомогу, як він відмічав: «Незважаючи на скрутні часи ви змогли зібрати близько 100 тонн картоплі для військових частин Миколаєва, низькій Вам уклін» [84, с. 1].

Спроба миколаївських рухівців організувати військових на теренах області не знаходила підтримки. Тільки через структури Руху вдавалося надати посильну допомогу військовим літературою, національною символікою, прапорами тощо.

Варто зазначити, що активна участь у військових справах стала можлива завдяки тісній співпраці крайового Руху з Спілкою офіцерів Миколаєва. Дружні стосунки склалися з більшістю військових частин. Художні колективи, що відвідували Миколаїв, стали жаданими гостями у військових частинах.

Не пройшла поза увагою рухівців і освітянська справа. Миколаївський Крайовий Рух сприяв безумовному виконанню державними структурами «Закону про мови в Україні». У 1991 р. саме з ініціатив Южноукраїнського осередку НРУ та завуча Львівської середньої школи № 89 Є.П. Лукасевич було придбано 50 комплектів підручників на державній мові для щойно відкритих українських класів у місті Южноукраїнську. Хоча львів’яни не занадто були багаті на підручники, але замовлення було одержано вчасно [224, с. 1].

В 1992 р. у відкритому листі до голови Миколаївської державної адміністрації А. Кінаха члени крайової організації порушили питання про переведення шкіл, розміщених на території області, на викладання предметів українською мовою та висловили глибоку стурбованість у зв’язку з безупинною антиукраїнською діяльністю державних чиновників [51, с. 2].

Рухівці підкреслювали, що протягом останніх років робилося і робиться все, щоб затримати в Миколаєві процес відродження української мови та культури. Досі не відкрито жодної української школи (початкові українські класи в російських школах заступник голови міськвиконкому п. Ковальська уперто називає українськими гімназіями та школами). В Миколаєві також відсутні українські училища, середні та вищі учбові заклади. В зв’язку з призначенням головою обласної держадміністрації Анатолія Кінаха, рухівці звернулися до нього підтримати їх заклики. Миколаївський крайовий Рух у листі вимагав:

– дотримуватись всім державним структурам Миколаївської області «Закону про мови в Україні»;

– перевести на українську мову викладання з 1 вересня 1992 року інституту культури, педінституту, культурно-освітнього училища, музучилища, сільгоспінституту;

– відкрити з 1 вересня 1992 року в МКІ щонайменше двух груп з української мови викладання;

 – відкрити з 1 вересня 1992 року в суднобудівному технікуму щонайменше однієї групи з українською мовою викладання [51, с. 2].

Варто зазначити, у листі рухівці також вимагати, щоб керівництво миколаївської преси переглянули свої установчі документи з метою реорганізації їх в україномовне видання. З такою пропозицією вони звернулися до «Радянського Прибужжя», до засновника «Вечернего Николаева» забезпечити цім газетам двомовність [51, с. 2].

Продовжуючи співпрацювати в освітянському напрямку, Миколаївська крайова організація НРУ посприяла у 1993 р. відкриттю на базі школи № 5 української гімназії, а у 1994 р. з її ініціативи було організовано Міжнародну вчительську конференцію, у роботі якої брали участь і активісти Крайового Руху. У місті Очакові місцевий осередок НРУ започаткував і школу англійської мови, також активну роботу провели рухівці по підтримці відкриття Арбузинської заочної духовної школи, яка мала виховувати священнослужителів для української церкви [199, с. 2].

Також, миколаївські рухівці мали постійні контакти з пресою, телебаченням, обласним радіо та радіо «Свобода», через які висловлювали думки стосовно подій, які відбуваються у Миколаївській області, державі та світі, пропонували нові шляхи їх вирішення.

За даними газети «Радянське Прибужжя» від 20 липня 1993 р., при Миколаївському Русі було створено службу юридичного захисту громадян України під керівництвом юриста Анатолія Іванюченка. Служба надавала допомогу багатьом клієнтам, особливо фермерам Миколаївщини отримати землю та захистити свої права й інтереси [170, с. 2].

У зв’язку з агресією Росії проти Чеченської республіки Ічкерія і нищенням чеченського народу Народний Рух у заяві повідомив: «Підтримує волелюбне населення Чечні в його змаганнях за право визначати свою долю». Рух відмічав, що агресія проти Чеченської республіки зводить нанівець декларацію вищого російського керівництва про дотримання принципів демократії і мав бути засудженим світовою громадськістю [60, с. 2].

Миколаївська крайова організація НРУ підтримала заяву з приводу останніх подій в Чеченській республіці і звернулася до населення області через газету «Український південь» [94, с. 2], піддержати чеченський народ та зібрати для них гуманітарну допомогу [61, с. 6]. Як відмічав часопис: «жертвам кривавої війни Чечні пожертвували: Християнська Церква «Любові Христової» близько 7 млн. крб., Українська Автокефальна Православна Церква Св. Великомученика Пантелеймона понад 3 млн. крб., Кафедральний Собор УПЦ КП Кашперівської ікони Божої Матері, обласна конференція «Просвіти», збори вірменського товариства, Братство вояків УПА, КУН» [141, с. 1].

У 1995 р. була відправлена перша партія гуманітарного вантажу на кількасот мільйонів карбованців. Серед благодійної допомоги були переважно такі предмети: теплий дорослий одяг, дитячі речі, продукти, системи переливання крові, разові шприци, бинти, вата та ін. Рухівці підкреслювали, що на жаль, допомогу надавали ті, що самі її потребували: «так, приходили літні люди і приносили хто що, то мило, то пляшечку тройного одеколону, то півкілограма цукру та ін., серед них не було респектабельних і багатих людей» [199, с. 2]. Але, не дивлячись на це, наполеглива робота організована Миколаївським Рухом, пройшла доволі успішно.

Отже, дисертантка має підстави стверджувати, що Народний Рух України на теренах Миколаївщини реалізував чітку, послідовну просвітницько-благодійну програму. Ця діяльність поширювалася на різні сфери суспільного життя і відзначалася певними досягненнями. Самовіддана справа миколаївських рухівців сприяла культурно-національному збагаченню населення краю і досвід такої роботи є прикладом наслідування для інших крайових та районних осередків організації Руху.

Висновок

Визначальним напрямком діяльності в період з 1991 по 1996 рр. Миколаївської крайової організації НРУ стало проголошення та утвердження української держави.

У здобуття незалежності миколаївські рухівці внесли свій вклад, що найбільш проявилося у боротьбі із комуністичною номенклатурою регіону, проімперськими та сепаратистськими силами. Реалізація поставлених цілей ускладнювалась з огляду на специфічні умови регіону, серед яких високий рівень прихильників російської мови та культури, та стабільно високі позиції Комуністичної партії, навіть після здобуття Україною незалежності та становлення багатопартійності.

Окрім того, на зазначеному етапі крайовий Рух сприяв заснуванню ряду національно-культурних товариств та релігійних громад.

Рік 1992, як в розділі відмічає автор, стає етапом посилення громадсько-політичної діяльності Миколаївського крайового Руху, оскільки головою було обрано активного рухівця Юрія Діденка. Саме з його ініціатив були запровадженні нові напрямки партійної роботи, які були спрямовані на політичний, соціально-економічний та культурний розвиток Миколаївщини.

У досліджуваний період відмічається пожвавлення політичної діяльності крайового Руху. Миколаївські рухівці приймають активну участь у зборі підписів серед місцевого населення на дострокове припинення повноважень уряду В. Фокіна, у передвиборчій агітації Президентських та парламентських виборів 1994 р., прагнуть стати консолідуючою силою всіх Демократичних платформ області. Хоча в цих напрямках роботи були прорахунки, як наприклад у виборах до Верховної та місцевих Рад, а також у підтримці кандидата у Президенти В. Ланового, яка закінчилась його поразкою, діяльність членів Миколаївського Руху була плідною та вагомою.

Стосовно соціально-економічного напрямку, члени Руху взяли під контроль вирішення суспільно-конфліктних ситуацій, як наприклад невиплата заробітної плати робітникам та вчителям, незабезпечення необхідним лікарень та шкіл Миколаївщини та ін. Юристи Руху допомагали громадянам у врегулюванні земельних відносин, саме з ініціативи Миколаївського Руху в краї була заснована асоціація «Фермери – з Рухом».

Варто відкреслити, що на цьому етапі у Русі після певної боротьби з опонентами, був покладений початок трансформації з громадсько-політичної організації у політичну партію, започаткований на ІІІ з’їзді НРУ. Структуралізація МКО/НРУ як політичної партії проходила протягом 1992-1994 рр.

Також, крайовим Рухом була здійсненна завзята підтримка прийнятої 28 червня 1996 р. Конституції України, тому недивно, що рухівці активно сприяли її утвердженню в області.

Просвітницько-благодійна діяльність Миколаївської крайової організації НРУ направлена на відродження духовних та національних цінностей українців. Дисертанткою встановлено, що діяльність організації охоплює декілька напрямів: видавнича справа; співпраця з молоддю, з військовими регіону; освітянська робота, а також збирання пожертви, як наприклад, чеченську народу в роки війни.

Розглядаючи видавничу справу МКО/НРУ слід відмітити, що з проголошенням незалежності України послабляється тиск на видавництво рухівських газет. З ініціатив голови Миколаївського Руху Юрія Діденка була продовжена видавнича діяльність часописом «Український південь».

Також, варто підкреслити, що видавнича справа Руху на газеті «Український південь» не зупинилася, крайова організація стала співзасновницею низки видань в області: «Миколаївський меридіан», «Новобузький вісник», «Шкільні литаври».

Таким чином друкований орган миколаївських рухівців став просвітницьким засобом єднання з громадськістю, тим саме, допоміг поширювати інформацію про діяльність Миколаївської крайової організації НРУ в області.

Просвітницько-культурна робота Руху була спрямована на підтримку талановитої молоді. З цією метою Миколаївський крайовий Рух засновує соціальний проект «Діти України», у рамках якого сприяє виховному процесу, відродженню духовності, поглибленню знань з історії України, знайомству з визначними природними пам’ятками різних регіонів, розширенню фольклорних пізнань, формуванню духовно-багатої, національно-свідомої особистості. В основу проекту були покладені тісні зв’язки між різними регіонами України, тому рухівці організовують обмін дитячими делегаціями та інші форми співпраці між Миколаївською, Львівською, Тернопільською, Івано-Франківською областями.

Окрім цього, Миколаївська крайова організація НРУ стала однією із перших осередків Руху, яка підтримала ідею створення Молодіжної організації. Діяльність Молодіжного Руху в області активно сприяла організації концертів, виконанні програми соціального проекту «Діти України», культурній вихованості підростаючого покоління.

Миколаївський Рух на відміну від інших політичних партій дотримувався виконання указу Президента України про вшанування жертв голодомору 32-33 рр. на Миколаївщині. Журналісти-рухівці на шпальтах газети «Український південь» довели, що факт голодомору на теренах області існував, хоча це було не до вподоби старим компартійним чиновникам.

Не затихла діяльність рухівців і в освітянській справі, вони стали одними із перших, хто підняв в області питання про переведення на українську мову викладання шкіл, середніх та вищих учбових закладів Миколаївщини.

У рамках святкування державних свят Рух в краї організовував гастрольні концерти, як зарубіжних, так і вітчизняних ансамблів, виступи яких могли повернути українців до своїх коренів.

Благодійна справа Руху передбачала допомогу в юридичній консультації незахищеному та малозабезпеченому населенню регіону. Також, Миколаївський Рух отримав гуманітарну підтримку з Голландії, яка була розподілена між дитячими лікарнями, школами та іншими закладами охорони здоров’я. Активно рухівці співпрацювали з Спілкою офіцерів, саме за їх сприяння Львівський Рух допоміг військовослужбовцям з харчовим забезпеченням військових частин Миколаєва. Також, МКО/НРУ підтримала і чеченців від загрози російської влади та організувала їм гуманітарну допомогу.

Таким чином, громадсько-політична діяльність Миколаївської крайової організації Народного Руху у контексті становлення української держави (1991-1996 рр.) дає можливість узагальнити набутий досвід іншим крайовим ланкам НРУ. Використані напрямки роботи підсилюють її авторитет на місцях та допомагають підвищити політичний вплив серед населення.

 ВИСНОВКИ

Дисертаційна робота присвячена дослідженню громадсько-політичної діяльності Народного Руху України на Миколаївщині (1989-1996 рр.).

Розгляд значного комплексу наукової літератури з обраної теми виявив, що фактично немає праці, в якій було б систематично, всесторонньо вивчена специфіка громадсько-політичної діяльності НРУ на Миколаївщині (1989-1996 рр.). У поле зору науковців потрапили лише окремі аспекти роботи Крайового Руху в умовах розпаду СРСР, участі у проголошенні та утвердженні незалежної української держави.

На початку ХХІ ст. у зв’язку з формуванням нових архівних фондів, пов’язаних з діяльністю НРУ, відкрились перспективи вивчення історії Руху на Миколаївщині.

Ідея створення Народного Руху України стала закономірним наслідком суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації, яка сформувалася в СРСР на рубежі 80-х і 90-х рр. ХХ століття. У цей час Рух стає першою масовою громадсько-політичною організацією та відіграє ключову роль у здобутті Україною незалежності, становленні багатопартійності, розвитку національно-демократичних процесів та консолідації суспільно-політичних організацій, об’єднань і груп.

Розглядаючи передумови становлення НРУ дисертантка стверджує, що історичні передумови окреслюються як внутрішніми, так зовнішніми чинниками: станом України в межах СРСР, розвитком міжнародної суспільно-політичної думки у напрямку свободи і незалежності кожного народу, його правом на самостійну національну державність.

Встановлено, що цей задум був підхоплений українською інтелігенцію, внаслідок активної діяльності народних фронтів Прибалтики та невдоволення народних мас екологічним становищем (особливо після аварії на Чорнобильській АЕС).

Також, суб’єктивним фактором створення НРУ слід вважати традиції національно-визвольного руху українських дисидентів, шестидесятників, УГС й інших національно-демократичних організацій та споконвічних прагнень українців до самовизначення, здобуття національних прав і побудови власної держави.

У процесі інституалізації Народного Руху винятково важливе місце зайняв його Установчий з’їзд (8-10 вересня 1989 р.), який офіційно оформив організацію, обрав її керівні органи, завершив період декларацій, а поширення ідеї Руху матеріалізувалося у всеукраїнському масштабі.

З’ясовано, що через історичні особливості розвитку суспільної свідомості на заході України темпи громадсько-політичного поступу були тотожними викликами революційної ситуації, то процеси національно-державницького самоусвідомлення мешканців південної частини країни через набагато триваліше їх ідеологічне зомбування відбувалися важче і повільніше.

Тому, соціально-національне пробудження, яке охопило Україну в кінці 80-х – початку 90-х рр., на Миколаївщині має регіональну специфіку. У результаті дослідження приходимо до висновку, що громадсько-політичні кола області («Зелений світ», ТУМ, УГС) почали засновуватись з метою захисту навколишнього середовища та відродження української мови, культури.

Перелічені неформальні об’єднання стали перехідними ланками на шляху від національного відродження до політичного етапу боротьби за незалежність, вони фактично популяризували програмні ідеї Народного Руху та сприяли організації його осередків. На Миколаївщині колишні члени екологічної асоціації «Зелений світ» та ТУМ стають ініціаторами заснування крайового відділу НРУ на установчій конференції 19 серпня 1989 р. Першим головою Миколаївської крайової організації НРУ став Ігор Грасевич.

Важливим результатом дослідження є спроба дисертантки періодизувати розвиток Миколаївської крайової організації Народного Руху. Доречно виділити наступні етапи:

– зародження структур Руху у Миколаївській області (1989-1990 рр.);

– діяльність Миколаївської крайової організації Народного Руху у період боротьби за проголошення незалежності України (протягом 1991 р.);

– завершення трансформації крайової організації у політичну партію та посилення громадсько-політичної діяльності (1992-1995 рр.);

– участь Миколаївського Руху в конституційному процесі.

У роки свого становлення (1989-1990 рр.) Миколаївська крайова організація НРУ виступила консолідуючою силою у боротьбі організацій національно-політичного спрямування проти КПРС та КПУ. Миколаївські рухівці виробили власну тактику протистояння утискам з боку місцевої влади: організовували мітинги, демонстрації, розповсюджували неформальну пресу, спрямовуючи свої дії на відродження української мови, культури та історичного минулого на теренах регіону. Крайова організація на етапі утвердження в області розширювала структуру, засновуючи районні, міські та селищні відділення, хоча процес структуризації дещо затягнувся.

Визначено та проаналізовано складнощі в питаннях пропаганди та збільшення числа рядів МКО/НРУ. Причинами такого становища стали, насамперед, відсутність досвіду та організаційних здібностей у членів секретаріату Миколаївського Руху, а також низька активність, якщо не сказати відверта пасивність деяких активістів. Об’єктивні перешкоди – це специфіка регіону, протистояння Компартійної влади, яка діяла більш організовано, професійно, кваліфіковано. А також, відсутність приміщення для роботи на перших порах, значні проблеми з фінансуванням власної преси.

З’ясовано, що на парламентських виборах 1990 р. Миколаївський Рух зазнає поразки через вкрай несприятливі умови для роботи (протистояння Комуністичної партії). Хоча рухівці були обрані депутатами районних, міських, сільських, селищних рад загальну їх кількість назвати неможливо, позаяк частина депутатів Рад іноді «мігрували» у своїх політичних уподобаннях.

У здобуття незалежності України Миколаївська крайова організація Руху внесла свій вклад, зокрема у боротьбу із комуністичною номенклатурою регіону, проімперськими та сепаратистськими силами. Тим більше, що активна участь у НРУ в миколаївських умовах вимагала наявності громадянської мужності. Також, доведено, що у період змагання за незалежність України крайовий Рух успішно сприяв заснуванню ряду національно-культурних товариств та релігійних громад.

Встановлено, що рік 1992 стає етапом посилення громадсько-політичної діяльності Миколаївської крайової організації Народного Руху, оскільки головою було обраного енергійного та молодого рухівця Юрія Діденка. Адже, з його ініціатив були запровадженні нові напрямки партійної роботи.

Варто відкреслити, що з цього року був започаткований процес трансформації Руху з громадсько-політичної організації у політичну партію, який розпочався з визначених міркувань на Третьому Всеукраїнському з’їзді НРУ. Структуралізація МКО/НРУ як політичної партії проходила протягом 1992-1994 рр.

Протягом 1993-1995 рр. у політичному напрямку Крайовий Рух значно пожвавився. Рухівці приймають активну участь у зборі підписів серед місцевого населення на дострокове припинення повноважень уряду В. Фокіна. У передвиборчій агітації напередодні президентських та парламентських виборів 1994 р., організація займає позицію консолідуючої сили усіх Демократичних платформ області. Хоча в цих напрямках роботи були прорахунки, діяльність членів Миколаївського Руху була вагомою.

Стосовно, соціально-економічного напрямку роботи, члени Руху активно долучались до вирішення соціально гострих питань, як наприклад невиплата заробітної плати робітникам та вчителям, незабезпечення необхідним лікарень та шкіл Миколаївщини, регулювання земельних відносин та ін.

Дисертанткою з’ясовано, що Народний Рух України у всіх своїх програмних документах і рішеннях керівних органів партії, від самих початків своєї діяльності, послідовно і принципово відстоював ідею розробки та прийняття нової Конституції України. Участь миколаївських рухівців у конституційному процесі підтверджує національну і державницьку позицію Народного Руху України, яка передбачала утвердження, зміцнення і розвиток України як національної, правової, соціальної, демократичної держави, орієнтованої на європейські цінності.

Під час дослідження просвітницько-благодійної роботи Миколаївської крайової організації Народного Руху України протягом періоду 1991-1996 рр., дисертанткою були визначені такі основні напрямки: видавничий, співпраця з молоддю, освітянський, благодійний.

Розглядаючи видавничу справу МКО/НРУ варто зазначити, що саме з ініціативи рухівців у Миколаївській області була започаткована перша незалежна газета «Чорноморія», однак у 1991 р. її видання припиняється. З проголошенням незалежності України прослідковується послаблення тиску на видавництво демократичної преси. З ініціативи новобраного в 1992 р. голови Миколаївського Руху Юрія Діденка була відроджена видавнича рухівська справа часописом «Український південь».

Друкований орган – «Український південь» стає просвітницьким засобом єднання з громадськістю, допомагаючи рухівцям донести правдиву інформацію про діяльність крайового відділу НРУ на теренах краю.

Просвітницько-благодійна робота Миколаївського Руху була спрямована на підтримку талановитої молоді, оскільки її виховання – це спільний процес як батьків і держави, так і громадсько-політичних організацій.

Миколаївський крайовий Рух стає засновником соціального проекту «Діти України», у рамках якого сприяє виховному процесу, відродженню духовності, поглибленню знань з історії України, знайомству з визначними природними пам’ятками різних регіонів, розширенню фольклорних пізнань, формуванню духовно-багатої, національно-свідомої особистості. В основу проекту були покладені тісні зв’язки між різними регіонами України. Миколаївські рухівці організовують обмін дитячими делегаціями та інші форми співпраці між Миколаївською, Львівською, Тернопільською, Івано-Франківською областями.

У дослідженні встановлено, що Миколаївська крайова організація НРУ стала одним із перших осередків Руху, який підтримав ідею створення Молодіжної організації. Діяльність Молодіжного Руху активно сприяла організації концертів, виконанню програми соціального проекту «Діти України», збагаченню культурної вихованості підростаючого покоління.

Миколаївський Рух на відміну від інших політичних партій дотримувався виконання указу Президента України про вшанування жертв голодомору 32-33 рр. на Миколаївщині. Журналісти-рухівці на шпальтах газети «Український південь» довели, що факт голодомору на теренах області існував, хоча це було не  до вподоби старим компартійним чиновникам.

Не затихла діяльність рухівців і в освітянській справі, вони стали одними із перших, хто підняв в області питання про переведення на українську мову викладання у школах, середніх та вищих учбових закладах.

У напрямку благодійної справи Рух допомагав у юридичній консультації незахищеному та малозабезпеченому населенню регіону. Також, НРУ отримав гуманітарну підтримку з Голландії, яка була розподілена між дитячими лікарнями, школами та іншими закладами охорони здоров’я. Рухівці активно співпрацювали з Спілкою офіцерів, саме за їх сприяння Львівський Рух допоміг військовослужбовцям з харчовим забезпеченням військових частин Миколаєва.

Доведено, що Миколаївська крайова організація НРУ підтримала і чеченський народ перед загрозою російської влади. Рухівці організували акцію пожертви для чеченців, відправляли їм гуманітарну допомогу.

Дослідження Народного Руху України на Миколаївщині (1989-1996 рр.), дає можливість більш ґрунтовно зрозуміти основні соціально-політичні тенденції в українській державі зазначеного періоду. Відкриває простір для наукового осмислення діяльності НРУ в цілому.

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

І. Архівні джерела

1.1. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі-ЦДАГОУ)

  1. ЦДАГОУ Ф. 1 (Центральний Комітет Комуністичної партії України) Оп. 32. Спр. 2555 Записки, довідки, інформації, листи, телеграми ЦК Компартії України до ЦК КПРС, відділів ЦК Компартії України, партійних, радянських органів, міністерств, відомств, наукових установ, громадських організацій про створення і діяльність неформальних об’єднань мітинги і збори громадськості, суспільно-політичний стан у республіці в її окремих регіонах та інші питання ідеологічної роботи – 13 січня 1989 р. – 10 квітня 1990 р. – 259 арк.
  2. ЦДАГОУ Ф. 1. Оп. 32. Спр. 2556 Записки, довідки, інформації ЦК Компартії України до ЦК КПРС, відділів ЦК КП України, партійних органів, голови Народного Руху України, громадських організацій, підприємств про проведення наради перших секретарів обкомів партії і голів облвиконкомів, поліпшення інформованості населення, стан системи політичної освіти, організацію Союзу трудящих України за перебудову, створення перепон у діяльності Народного Руху України, заборону мітингів, релігійну обстановку, розширення участі жіноцтва у політичних процесах та інші питання масово-політичної роботи – 7 січня – 10 квітня 1989 р. – 74 арк.
  3. ЦДАГОУ Ф. 1 Оп. 32 Спр. 2557 Записки, довідки, інформація про ставлення до створення і діяльності НРУ, реагування на установчий з’їзд НРУ. – 220 арк.
  4. ЦДАГОУ Ф. 1. Оп. 32. Спр. 2611 Записки, довідки, інформації соціально-економічного відділу ЦК Компартії України, партійних і радянських органів, Ради Міністрів УРСР, Держкомприроди СРСР і УРСР, міністерств, відомств про екологічну обстановку на Україні та заходи щодо її поліпшення, будівництво Південно-Української АЕС і гідрокомплексу на р. Південний Буг, створення Української екологічної асоціації «Зелений Світ», аварії на шахті «Александр-Запад» Виробничого Об’єднання «Артемвугілля» та Київському головпоштамті, інші питання охорони навколишнього середовища. – 28 лютого – 5 січня 1990 р. – 115 арк.
  5. ЦДАГОУ Ф. 1 Оп. 32 Спр. 2658 Записки, довідки, інформації, листи ЦК Компартії України до ЦК КПРС, відділів ЦК Компартії України, партійних органів, КДБ і МВС УРСР про роботу партійних організацій у зв’язку з діяльністю неформальних об’єднань, проведення установчих з’їздів і конференцій Народного Руху України за перебудову, Українського товариства «Меморіал» і зборів у окремих містах республіки, протидію іноземним дипломатам і журналістам у спробах збирання негативної інформації про життя в УРСР, антирадянська діяльність емігрантських центрів та інші питання ідеологічної і масово-політичної роботи. – 3 лютого – 20 грудня 1989 р. – 233 арк.
  6. ЦДАГОУ Ф. 1. Оп. 32. Спр. 2660 Листи ЦК Компартії України обкомам партії, проекти програми та відозви до громадян УРСР Народного Руху України за перебудову, висновки наукових установ і спеціалістів, щодо змісту зазначених матеріалів – 28 січня – 14 лютого 1989 р. – 81 арк.
  7. ЦДАГОУ Ф. 1 Оп. 32. Спр. 2768 Записки, довідки, інформації, телеграми ЦК КПРС, Секретаріату і відділів ЦК Компартії України, партійних і радянських органів про розвиток політичної ситуації у республіці, третю нараду представників страйкових і робітничих комітетів України. Другі Всеукраїнські збори Народного Руху України, Всесоюзну конференцію прихильників демократичних рухів у КПРС, установчі з’їзди і конференції ЛДПУ, СДПУ, партії демократичного відродження України, Народної партії України, Партії зелених, Союзу трудових колективів СРСР, інші питання діяльності неформальних організацій. – 1 вересня -21 грудня 1990 р. – 218 арк.
  8. ЦДАГОУ Ф. 1. Оп. 32. Спр. 2773 Резолюції, постанови партконференцій, пленумів і активів партійних комітетів, зборів комуністів, мітингів громадськості, звернення і заяви трудових колективів, окремих громадян до ЦК Компартії України з оцінкою суспільно-політичного та соціально-економічного становища і закликом до його стабілізації, характеристикою позицій керівних органів КПРС і КП України, висловленнями протесту проти дій неформальних організацій і окремих місцевих органів влади стосовно демонтажу пам’ятників В.І. Леніну. – 31 січня – 29 вересня 1990 р. – 264 арк.
  9. ЦДАГОУ Ф. 1. Оп. 32. Спр. 2774 Резолюції, постанови партконференцій, пленумів і активів партійних комітетів, зборів комуністів, мітингів громадськості, звернення і заяви трудових колективів, окремих громадян до ЦК Компартії України з оцінкою суспільно-політичного та соціально-економічного становища і закликом до його стабілізації, характеристикою позицій керівних органів КПРС і КП України, висловленнями протесту проти дій неформальних організацій і окремих місцевих органів влади стосовно демонтажу пам’ятників В.І. Леніну. – 1- 17 жовтня 1990 р. – 185 арк.
  10. ЦДАГОУ Ф 1 Оп. 32. Спр. 2856 Пропозиції партійних органів і парткомів Компартії України Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Ровенської, Сумської областей про підвищення ролі й активності первинних парторганізацій та до проекту статуту ЦК КП України. – 1989-1990 рр. – 134 арк.
  11. ЦДАГОУ Ф. 270 (Громадське об’єднання — «Народний Рух України») Оп. 1. Спр. 5 Принципи та зміст діяльності Народного Руху України за перебудову. Проекти статутів та програма установчого з’їзду НРУ. Опитувальні анкети учасників з’їзду. Списки виступаючих на з’їзді, активістів Обласних організацій, які рекомендовані до керівних органів НРУ і для участі в роботі установчого з’їзду, зразок анкети учасника з’їзду. У справі є карта України, в областях яких проведені установчі збори руху і обрані Координаційні ради для проведення республіканського з’їзду Руху, короткий огляд прес-центру з публікаціями про з’їзд, список документів (виступів) до з’їзду. – 1989 р. – 102 арк.
  12. ЦДАГОУ Ф. 270 Оп. 1 Спр. 17 Реєстр груп підтримки Народного Руху України, які надійшли до редакції газети «Літературна Україна» від областей України, союзних республік, з-за кордону. – 1989 р. – 116 арк.
  13. ЦДАГОУ Ф. 270 Оп. 1 Спр. 61 Листи трудових колективів окремих громадян, які надійшли до редакції газети «Літературна Україна» про підтримку проекту «Програми Народного Руху України за перебудову» з Миколаївської області – 19 лютого- 18 квітня 1989 р. – 52 арк.
  14. ЦДАГОУ Ф 270 Оп. 1. Спр. 111 Порядок денний сесії Великої Ради НРУ 25 травня 1991 р., проекти ухвал, інші документи до сесії про виконання прийнятих ухвал, реєстровані листи членів Центрального проводу, членів Великої Ради від Секретаріату Ради націй і Ради колегій НРУ представників крайових організацій Руху, посвідчення делегатів, записки до президії (серед них від В. Чорновола) та інші робочі матеріали до сесій Великої Ради НРУ 25 травня та 30-31 серпня 1991 р. (маш. і рук. прим.) – 25 травня 1991 р. – 31 серпня 1991 р. – 171 арк.
  15. ЦДАГОУ Ф. 270 Оп. 1. Спр. 120 Листи і телеграми НРУ до Ради міністрів УРСР, міністерства закордонних справ, київського міськвиконкому, установ і організацій, редакцій газет, громад української діаспори про суспільно-політичне становище в Україні, проведення масово-політичних заходів, у тому числі референдумів березня і грудня 1991 р., забезпечення виїзду за кордон членів Руху і в’їзду до України на запрошення Руху з організаційних питань діяльності НРУ (у справі є листи до конгресу США і президента Грузії З. Гамсахурдії за підписами М. Гориня та І. Драча) – 9 січня 1991 р. – 23 листопада 1991 р. – 65 арк.
  16. ЦДАГОУ Ф. 270 Оп. 1. Спр. 123 Ухвали Центрального проводу НРУ від 20 липня 1991 р. про участь Руху у виборах президента України. Протокол сесії великої Ради НРУ від 1 вересня 1991 р. про висування кандидатом на вибори президента України В. Чорновола. Коротка біографія В. Чорновола та інші документи, пов’язані з висуванням його кандидатури на вибори президента України 1 грудня 1991 р. (типограф. і марш. прим.) – 20 липня 1991 р. – 22 жовтня 1991 р. – 24 арк.
  17. ЦДАГОУ Ф. 270 Оп. 2. Спр. 2 Бюлетені «Оглядач» (№№ 5, 7, 8, 13, 15, 16, 18, 22, 26, 27) за 1990-1991 рр.; «Світ» Рух-Інформ» (№№ 1, 2) за 1990 р.; «Експрес-новини» (№№ 19, 21, 23, 36) за 1990 р.; «Народна газета» № 3 – 1990 р. – 1990-1991 рр. – 76 арк.

 

1.2 Державний архів Миколаївської області (далі – ДАМО)

  1. ДАМО Ф. Р-6077 (Миколаївська обласна екологічна асоціація «Зелений світ»). Оп. 1. Спр. 1. Установчі та організаційні документи Миколаївської обласної асоціації «Зелений світ». – 22 вересня 1988 р. – 7 квітня 1990 р. – 156 арк.
  2. ДАМО Ф. Р-6077 Оп. 1. Спр. 2. Список членів екологічної асоціації «Зелений світ» – 1988-1990 рр. – 127 арк.
  3. ДАМО Ф. Р-6077 Оп. 1. Спр. 3 Листи та переписка членів екологічної асоціації «Зелений світ» з громадськими органами – 21 листопада 1988 – 12 грудня 1989 рр. – 128 арк.
  4. ДАМО Ф. Р-6077 Оп. 1. Спр. 11 Матеріали, звіти, резолюції членів екологічної асоціації «Зелений світ» – 25 грудня 1988 – 11 лютого 1990 рр. – 137 арк.
  5. ДАМО Ф. Р-6077 Оп. 1. Спр. 12 Вирізки статей із газет членів екологічної асоціації «Зелений світ» – 28 липня 1989 – 7 жовтня 1990 рр. – 169 арк.
  6. ДАМО Ф. П-7 (Обком КПУ г. Николаева) Оп. 89. Спр. 163 Материалы Николаевского Обкома Компартии Украины по гласности, средствам массовой информации, о роботе с неформальными организациями – 19 апреля 1988 – 29 декабря 1989 рр. – 158 арк.
  7. ДАМО Ф. П-7 Оп. 89. Спр. 269. Итоги всесоюзного референдума. – 17 березня – 22 березня 1991 р. – 147 арк.
  8. ДАМО Ф. Р-992 (Виконавчий комітет Миколаївської обласної Ради народних депутатів) Оп. 12. Спр. 4746 «а» Документи діючої комісії обласної Ради народних депутатів з питань гласності, засобам масової інформації та зв’язкам з громадськими організаціями – 12 грудня 1990 – 15 січня 1992 рр. – 154 арк.
  9. ДАМО Ф. Р-992 Оп. 12. Спр. 4821 Протоколы окружных избирательных комиссий о результатах выборов и повторных выборов народных депутатов областного Совета– 4 марта– 15 марта 1990 г. – 178 арк.
  10. ДАМО Ф. Р-992 Оп. 12. Спр. 4909. Протоколы избирательной комиссии про референдум – 17 березня 1991 р. – 168 арк.
  11. ДАМО Ф. Р-992 Оп. 12. Спр. 4999. Протокол виборчої (тер.) комісії про реєстрацію кандидатів у депутати (обласної Ради) – 25 травня 1994 р. – 178 арк.

 

1.3 Державний архів Івано-Франківський області (далі – ДАІФО)

  1. ДАІФО Ф. П-1 (Обком КПУ м. Івано-Франківськ) Оп. 1. Спр. 5554 Листи ЦК Компартії України обкомам і Київському міськкому для використання в практичній роботі том 1. – (2 січня 1990 – 30 серпня 1990 рр.) – 280 арк.
  2. ДАІФО Ф. П-1 Оп. 1. Спр. 5555 Листи ЦК Компартії України обкомам і Київському міськкому для використання в практичній роботі том 2. – (2 січня 1990 – 30 серпня 1990 рр.) – 212 арк.
  3. ДАІФО Ф. П-1 Оп. 1. Спр. 5559 Листування з Львівським обкомом КПУ про політичну обстановку у Львівській області – ( за 1990 рік) – 168 арк.
  4. ДАІФО Ф. П-1 Оп. 1. Спр. 5562 Інформації про виконання постанови ЦК Компартії України «Про розвиток суспільно-політичної обстановки у Західному регіоні республіки і роботу первинних парторганізацій по її стабілізації». – (за 1990 рік) – 26 арк.
  5. ДАІФО Ф. П-1 Оп. 1. Спр. 5568 Відгуки парторганізацій України на демонтаж пам’ятників В.І. Леніну в Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях. – (3 травня 1990 – 28 грудня 1990 рр.) – 77 арк.

 

1.4 Поточний архів Миколаївської крайової організації Народного Руху України (МКО/НРУ)

  1. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 1 Установчі документи Миколаївської крайової організації Народного Руху України. – 1989 р. – 127 арк.
  2. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 2 Протоколи засідання Миколаївської регіональної ініціативної групи по створенню Народного Руху за перебудову – 1989 р. – 56 арк.
  3. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 3 Записки, довідки, інформації Миколаївської крайової організації Народного Руху України про протистояння тиску з боку Компартійних, радянських органів Миколаївської області. – 1990 р. – 123 арк.
  4. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 4 Дні козацької слави. «Буг – козацька річка» – 1991-1993 р рр. – 156 арк.
  5. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 5 Ухвали, заяви, звернення, інформації Миколаївської крайової організації Народного Руху України – 1991-1992 рр. – 134 арк.
  6. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 6 Книга протоколів звітно-виборчих конференцій Миколаївської крайової організації Народного Руху України, засідань Крайового Проводу, районних структур. – 1992 р. – 138 арк.
  7. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 7 Обласна конференція Миколаївського крайового Руху 1992 р. – 38 арк.
  8. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 8 Склад, чисельність крайового Руху, план організованих заходів Миколаївської крайової організації Народного Руху України на 1993 рік та інші документи та матеріали 1993 р. – 108 арк.
  9. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 9 Протоколи засідання Крайого Проводу Миколаївської крайової організації Народного Руху України 1993 р. – 112 арк.
  10. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 10 Парламентські вибори 1994 р. 1994 р. – 126 арк.
  11. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 11 Заяви, ухвали, рішення обласних конференцій 1995 р. – 87 арк.
  12. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 12 Громадський комітет на підтримку Конституції України 1996 р. – 134 арк.
  13. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 13 Листи, заяви, звернення 1994 р. – 145 арк.
  14. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 14 Соціальний проект «Діти України» частина перша – 103 арк.
  15. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 15 Соціальний проект «Діти України» частина друга – 84 арк.
  16. Ф. 1 Оп. 1. Спр. 16 Молодий Рух – 112 арк.

 

ІІ. Опубліковані документи

  1. Акт проголошення незалежності України // Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-их – початок 1990-их років / А. Русначенко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998.
  2. Виконувати закон про мови! Відкритий лист главі Миколаївської обласної державної адміністрації Анатолію Кінаху // Южная правда. – 1992. – № 94. – 9 июля.
  3. Виступ В’ячеслава Чорновола // Літературна Україна. – 1989. – № 48. – 30 листопада. – С. 5.
  4. Голові Миколаївської облдержадміністрації // Український південь. – 1994. – № 15. – 23 червня.
  5. Декларація про створення асоціації регіональної демократичної преси // Український південь. — 1995. — № 17. — 27 квітня.
  6. До членів Руху та до всіх громадян України // Літературна Україна. – 1990. – № 10. – 8 березня.
  7. Заклик колишніх членів КПУ приступити до відродження компартії на Миколаївщині // Южная правда – 1993. – № 4. – 12 січня.
  8. Заява Народного Руху України з приводу державного перевороту в СРСР // Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-их – початок 1990-их років: [монографія] / А. Русначенко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – С. 711-712.
  9. Заява Народного Руху України з приводу наслідків спроби державного перевороту в СРСР // Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-их – початок 1990-их років / А. Русначенко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – С. 711-712.
  10. Заява районних осередків Народного Руху України та Української республіканської партії // Народна газета. – 1992. – № 25. – липень.
  11. Заява Народного Руху України з приводу останніх подій в Чеченській республіці Ічкерія. – 12 грудня 1994 р. // Український південь. – 1994. – № 51. – 22 грудня.
  12. Заява ІV обласної конференції Миколаївської крайової організації НРУ // Український південь. – 1995. – № 5. – 2 лютого.
  13. Звернення до комуністів, усіх жителів міста Первомайська у зв’язку з проведенням Всенародного референдуму про збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік // Прибузький комунар. – 1991. – № 24. – 13 лютого.
  14. Звернення Миколаївського Крайового Руху до жителів Миколаївщини – громадян України // Український південь. – 1994. – число 8. – 24 лютого.
  15. Звернення Миколаївської крайової організації Народного Руху України // Український південь. – 1994. – № 31. – 22 вересня.
  16. Звернення Народного Руху України до громадян Української держави // Час-Time. – 1996. – № 6(86). – 9 лютого.
  17. Звернення ЦК Компартії України до комуністів, усіх трудящих республіки // Літературна Україна. – № 13. – 1990. – 29 березня.
  18. Лист І. Дзюби до Першого секретаря ЦК Комуністичної партії України, члена Президії ЦК КПРС товариша Шелесту П. Ю., Голови Ради Міністрів Української РСР, кандидата в члени Президії ЦК КПРС товариша Щербицькому В.В. // Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? / І.М. Дзюба – К.: Видавничий дім «KM Academia», 1998, – С. 14-16.
  19. Миколаївці! Земляки! // Чорноморія. – 1989. – № 1. – грудень.
  20. Народний Рух України: державність, демократія, реформи. Програма. Статут. — К.: Управління ідеології, агітації та пропаганди Народного Руху України, 1996.— 90 с.
  21. Народний Рух України: Документи і матеріали. — К.: Ред. вид. відділ Руху: Вид.— культурол. центр «Софія», 1993. — 64 с.
  22. Об обращении экологической ассоциации «Зелений світ» к населению бассейна реки Южный Буг // Южная правда. – 1989. – № 217. – 19 сентября.
  23. Повідомлення Центральної виборчої комісії по виборах Президента України та з всеукраїнського референдуму про результати голосування на референдумі 1 грудня 1991 р. // Прибузький комунар. – 1991. – № 161. – 7 грудня.
  24. Постанова Верховної Ради Української РСР «Про проведення референдуму в Українській РСР 17 березня 1991 року» // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – 19 березня. – № 12. – С. 313.
  25. Привітання з Новорічними та Різдвяними святами // Чорноморія. – 1989. – № 1. – грудень. – С. 1.
  26. Провісники свободи, державності і демократії: Документи і матеріали. До 20-ї річниці створення Народного Руху України / Національна академія наук України, Інститут історії України, Центральний державний архів громадських об’єднань України. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. – 454 с.
  27. Програма Народного Руху України за перебудову // Літературна Україна. – 1989. – № 7 (4312). – 16 лютого. – С. 3.
  28. Програма Народного Руху України за перебудову. З Установчого з’їзду Народного Руху України // Літературна Україна. – 1989. – № 39 (4344). – 28 вересня. – С. 4.
  29. Сесія Верховної Ради УРСР // Прибузький комунар. – 1991. – № 118. – 27 серпня.
  30. Становлення Народного Руху України (за документами Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Державного архіву Тернопільської області) / Упорядники: О. Бажан, О. Лошицький // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ: науковий і документальний журнал – № 2 (33) – К.: Міжнародний фонд «Відродження», 2009. – С. 206-327.
  31. Статут Народного Руху України за перебудову // Літературна Україна. – 1989. – № 39 (4344). – 28 вересня. – С. 7.
  32. Статут Товариства рідної мови імені Тарас Шевченка. Проект // Літературна Україна. – 1989. – 12 січня.
  33. Резолюция митинга ІІ февраля о ходе предвыборной кампании // Чорноморія. – 1990. – № 6. – березень.
  34. Резолюція Установчого з’їзду Народного Руху України про національну символіку // Чорноморія. – 1989. – № 1. – грудень.
  35. Телеграма жителям Жидачівського району Львівської області, районній організації Народного Руху, голові Жидачівської р. о. Руху Богдану Михайлюку // Українській південь. – 1994. – № 41. – 1 грудня.
  36. Требуются радикальные меры. Заявление союза демократических сил «Демократический Николаев». // Вечерний Николаев. – 1991. – № 83. – 3 сентября.
  37. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого: Матеріали Установчого з’їзду НРУ за перебудову. – К.: Ред. щорічника «Україна. Наука і культура». – 2000. – 495 с.
  38. Українська Гельсінська спілка. Декларація принципів // Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-их – початок 1990-их років / А. Русначенко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – С. 234-240.
  39. Установчий з’їзд Народного Руху України // Літературна Україна. – 1989. – № 37 (4342). – 14 вересня. – С. 1.
  40. Ухвала Малої Ради Народного Руху України про підсумки виборів Президента України, голів та депутатів місцевих Рад // Український південь. – 1994 – число 25 –7 липня.
  41. Ухвала Малої Ради Руху про ставлення Руху до органів державної влади // Народна газета. – 1992. – № 24. – червень.
  42. Ухвала Ради Миколаївської крайової організації Народного Руху України. – 30 жовтня 1993 р. // Український південь. – 1993. – число 1. – 12 листопада.
  43. Ухвала Центрального Проводу Руху з приводу спроб роз’єднання демократичних сил України // Народна газета. – 1992. – № 10. – березень.
  44. Чорновіл В. Потрібні зміни – через повернення до основ. Доповідь на VII Всеукраїнських Зборах Народного Руху України // Час/time. – 1997. – № 43. – 30 жовтня – 5 листопада.
  45. Шановні Земляки! // Український південь. – 1994. – № 51. – 22 грудня.
  46. Шановні друзі «Українського півдня»! // Український південь. — 1995. — № 5. — 2 лютого.
  47. Шановні читачі! // Український південь. — 1995. — № 1. — 5 січня.
  48. Юрій Бадзьо. Відкритий лист до Президії Верховної Ради СРСР та Центрального Комітету КПРС. – Нью-Йорк: Видання Закордонного представництва Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, 1980. – 64 с.
  49. ІІІ Всеукраїнські Збори Народного Руху України 28 лютого – 1 березня 1992 року. Стенографічний звіт. – К., 1995. – 351 с.
  50. ІV Великі Збори Народного Руху України 4-6 грудня 1992 року. Стенографічний звіт. – К.: Секретаріат Народного Руху України, 1993. – 262 с.

 

ІІІ. Преса

  1. Агенція Південь інформує // Час/time. – 1996. – № 44. – 8 листопада.
  2. А гімни співали 73 роки // Контакт. – 1991. – № 87. – 18 листопада.
  3. Активізувати діяльність громадських комітетів // Український південь. – 1996. – № 22. – 20 червня.
  4. Благодійна акція // Український південь. – 1994. – № 33. – 6 жовтня.
  5. Бо діти колись стануть дорослими // Радянське Прибужжя. – 1994. – № 59. – 26 травня.
  6. Бойчук Г. В Карпати на Різдвяні свята / Г. Бойчук // Галичина. – 1991. – № 3. – 4 січня.
  7. Божого раю не обіцяю // Контакт. – 1991. – № 82. – 18 жовтня.
  8. Бугогардовская паланка – чья она ? // Контакт. – 1991. – № 59. – 2 серпня.
  9. Важный участок работы // Южная правда. – 1989. – № 227. – 1 октября.
  10. В добру путь, «Миколаївський меридіан» // Український південь. — 1994. — № 8. — 24 лютого.
  11. Вендета по-миколаївські // Український південь. – 1994. – число 15. – 23 червня.
  12. Вибори в Україні відбулися // Український південь – 1994. – число 12. – 31 березня.
  13. Від закликів до консолідації в ім’я держави // Український південь –1996. – № 30. – 15 серпня.
  14. Відкрився установчий з’їзд // Радянська Україна. – 1989. – № 207. – 9 вересня.
  15. Вітаємо установчий з’їзд НРУ! // Голос Карпат. – 1989. – № 5. – вересень.
  16. В політичних партіях і рухах // Радянське Прибужжя. – 1993. – № 10. – 26 січня.
  17. Все-таки не партія // Радянське Прибужжя. – 1992. – № 153. – 12 грудня.
  18. В споре рождаются шишки // Вечерний Николаев. – 1990. – № 5. – 12 октября.
  19. Гаврилишин І. «Пам’ять» по-миколаївські / І. Гаврилишин // Чорноморія. – 1989. – № 1. – грудень.
  20. Гаврилишин І. Повернення історичної пам’яті / І. Гаврилишин // Чорноморія. – 1989. – № 2. – грудень.
  21. Гіршберг А. Щоб пам’ятати / А. Гіршберг // Чорноморія. – 1989. – № 2. – грудень.
  22. Гореньков И. Рух и госбезопасность / И. Гореньков // Вечерний Николаев. – 1990. – № 3. – 21-28 сентября.
  23. Данилов И. Первый тайм мы уже отыграли / И. Данилов // Вечерний Николаев. – 1991. – № 132. – 17 декабря.
  24. Два погляди на з’їзд // Радянська Україна. – 1989. – № 208. – 10 вересня.
  25. Де нове мислення? // Віче. – 1989. – 1989. – № 2. – липень.
  26. Десятников В. Мітинг, названий з’їздом (нотатки з установчого з’їзду Народного Руху України) / В. Десятников // Радянська Україна. – 1989. – № 216. – 20 вересня.
  27. Діалог або Курс на консолідацію // Дзвін. – 1989. – № 2. – серпень.
  28. Діденко Ю. На шляху до відродження / Ю. Діденко // Контакт. – 1991. – № 39. – 22 травня.
  29. Діденко Ю., Спиця В. Антидержавний саботаж на Миколаївщині / Ю. Діденко, В. Спиця // Час/time . – 1996. – № 34. – 30 серпня.
  30. «Дзвін» идет по Украине. // Вечерний Николаев. – 1991. – № 74. – 1 августа.
  31. Добровільні пожертви // Чорноморія. – 1989. – № 2. – грудень.
  32. Домашенко В. Рух рвётся к власти / В. Домашенко // Чорноморія. – 1990. – № 5. – лютий.
  33. Донець Н. Ще жива ти, наша мово? / Н. Донець // Чорноморія. – 1990. – № 9. – червень.
  34. Драч І. За єдність усіх добрих і чесних людей / І. Драч // Вільне слово. – 1989. – № 4. – вересень.
  35. Друмов В.І., Цимбал Л.М. Народний Рух за утвердження державності на Миколаївщині / В.І. Друмов, Л.М. Цимбал // Український південь. – 1995. – число 1. – 5 січня.
  36. Жук Ю. Ідучи на вибори, згадаймо історію // Український південь – 1994. – число 8. – 24 лютого.
  37. Журналісти демократичних видань об’єдналися. Давно пора! // Український південь. — 1995. — № 17. — 27 квітня.
  38. За консолідацію. У Політичних партіях і рухах // Радянське Прибужжя – 1996 – № 96 – 29 серпня.
  39. За круглым столом «Контакта». Про ближущий референдум 17 марта 1991 г. // Контакт. – 1991. – № 15 – 20 лютого.
  40. За референдум // Радянське Прибужжя. – 1992. – № 144. – 21 листопада.
  41. З Білорусії і Галичини – дві поїздки в один час // Радянське Прибужжя. – 1995. – № 89. – 10 серпня.
  42. Збір гуманітарної допомоги тримає // Український південь. – 1995. – № 5. – 2 лютого.
  43. Збір підписів розпочато // Радянське Прибужжя. – 1992. – № 139. – 10 листопада.
  44. Збори київських письменників // Літературна Україна. – 1989. – № 6. – 9 лютого.
  45. Збори Руху // Радянське Прибужжя. – 1992. – № 80. – 23 червня.
  46. Знайомство з Україною // Західний кур’єр. – 1991. – № 3. – 10 січня.
  47. Зустріч з паном Чорноволом // Прибузький вісник. – 1994. – № 6. – 18 січня.
  48. Іванюченко А. «На глаз, большинство – за…» // Український південь – 1994. – число 8. – 24 лютого.
  49. Іванюченко А. Панство ще не вмерло…/ А. Іванюченко // Чорноморія. – 1990. – № 8. – травень.
  50. Іванюченко А. Що ви мелете Ю. Севастьянов? / А. Іванюченко // Чорноморія. – 1990. – № 7. – квітень.
  51. Інформативне повідомлення Миколаївської філії УГС // Чорноморія. – 1990. – № 3. – січень.
  52. І проводи, і зустрічі // Радянське Прибужжя. – 1995. – № 92. – 17 серпня.
  53. Кандидати в народні депутати України // Радянське Прибужжя – 1994 – № 11 – 27 січня.
  54. Кіпіані В. Посланці єднання / В. Кіпіані // Український південь. – 1994. – № 18. – 11 травня.
  55. Колонка редактора В. Чорновіл: Конституція—це держава: бути чи не бути? // Час/Time. – 1996. – № 16(96) – 19 квітня.
  56. Коментар на вересневий пленум ЦК КПРС 1989 р. // Чорноморія. – 1989. – № 1. – грудень.
  57. Конференція Руху // Радянське Прибужжя. – 1992. – № 148. – 1 грудня.
  58. Косів М. НРУ: проблеми становлення / М. Косів // Віче. – 1989. – № 2. – липень.
  59. Куда движешься, «Рух»? // Трибуна рабочего. – 1990. – № 16. – 1 марта.
  60. Куди рухатися далі? (Нотатки з третього з’їзду Народного Руху) // Радянське Прибужжя. – 1992. – № 36. – 10 березня.
  61. Лещик І. Ростемо / І. Лещик // Чорноморія. – 1990. – № 8. – травень.
  62. Львів – осінь-89 // Поступ. – 1989. – № 13. – жовтень.
  63. Майбутнє України залежить від нас! // Голос відродження. – 1989. – число 6. – вересень.
  64. Майстренко О. Рух готується до з’їзду / О. Майстренко // Народна газета. – 1992. – № 39. – жовтень.
  65. Малицький О. Була і є Русь з столицею в Києві / О. Малицький // Український південь. – 1996. – № 23. – 27 червня.
  66. Ми знову є // Вечерний Николаев. – 1991. – № 113. – 31 октября.
  67. Миколаїв – Рух – Інформ // Український південь –1995. – число 5. – 2 лютого.
  68. Миколаїв – Рух – Інформ повідомляє // Український південь. – 1996. – № 20. – 6 червня.
  69. Мітинг в Новому Бузі // Радянське Прибужжя. –1995. – № 44 – 18 квітня.
  70. Місце зустрічі – верхні ворота // Український південь. – 1996. – № 22. – 20 червня.
  71. НРУ: «За найбільші економічні, наукові, культурні зв’язки з усіма» // Радянське Прибужжя. – 1993. – № 84. – 20 липня.
  72. Обійшлися без конфронтації // Радянське Прибужжя – 1996 – № 92 – 17 серпня.
  73. Олійник Б. Емоції і факти. Лист до редакції / Б. Олійник. – Радянська Україна. – 1989. – № 56. – 8 березня.
  74. Организация, которой нет // Южная правда. – 1989. – № 193. – 20 августа.
  75. Остролуцька Л. Обняти всіх товаришів / Л. Остролуцька // Радянська Україна. – 1986. – № 228. – 5 жовтня.
  76. Партапарат проти кандидатів у народні депутати від ТУМ // Чорноморія. – 1990. – № 5. – лютий.
  77. Претендент на кандидата у Президенти України Лановий Володимир Тимофійович // Український південь. – 1994 – число 18 – 11 травня.
  78. Підіймімо козацьку славу // Радянське Прибужжя. – 1992. – № 99-100. – 8 серпня.
  79. Повідомляє «МИКОЛАЇВРУХІНФОРМ» // Український південь. — 1994. — № 8. — 24 лютого.
  80. Повідомляє «МИКОЛАЇВРУХІНФОРМ» // Український південь. — 1994. — № 12. — 31 березня.
  81. Повідомляє Рух-прес // Народна газета. – 1991. – № 16 (24). – 17-24 листопада.
  82. Поровський М. Про з’їзд, перспективи та «нову генерацію» / М. Поровський // Народна газета. – 1992. – № 18. – травень.
  83. Поступ Руху // Вісник Руху. – 1989. – № 1. – липень. – С. 1-2.
  84. Потрібна трибуна // Український південь. — 1993. — № 1. — 12 листопада.
  85. Потяг у Галичину // Радянське Прибужжя. – 1994. – №3 – 6 січня.
  86. Прес-центр «Південь» інформує // Український південь. — 1995. — № 22. — 1 червня.
  87. Програма Руху // Радянське Прибужжя. – 1992. – № 151. – 8 грудня.
  88. Про кандидатів у вибори // Чорноморія. – 1990. – № 5 – лютий.
  89. Про перебування вертепів в місті Южноукраїнську // Контакт. – 1991. – № 6. – 18 січня. – С. 3-4.
  90. Рейтинг зростає, але…// Український південь. – 1994 – число 23 – 23 червня.
  91. Рейтинг популярності // Контакт. – 1991. – № 89. – 19 листопада.
  92. Різдво в Галичині // Український південь. – 1995. – № 1. – 5 січня.
  93. Різдвяний потяг до Галичини // Радянське Прибужжя. – 1995. – № 2. – 5 січня.
  94. Різниченко Олекса – громадянин, письменник, кандидат в депутати // Український південь. – 1994. – № 8. – 24 лютого.
  95. Рух – вагомий фактор української держави // Український південь. – 1994. – № 30 – 15 вересня.
  96. Рух – консолідуюче начало // Радянське Прибужжя. – 1993. – № 133 (449). – 16 листопада. – С. 1-3.
  97. Рух на новому етапі // Народна газета. – 1992. – № 48-49. – грудень.
  98. Рух-прес інформує // Український південь. — 1996. — № 30. — 15 серпня.
  99. Рух-прес (матеріали для газети). – 1993 – число 19. – 28 січня – 3 лютого.
  100. Рух робота – на перспективу // Український південь. – 1995 р. – № 6 – 9 лютого.
  101. Рух – це Українська держава. Українська держава – це рух … у майбутнє // Час/time. – 1996 – № 27. – 12 липня.
  102. Слабошпицький М. Довкола з’їзду і після з’їзду / М. Слабошпицький // Рух. – 1989. – № 5. – жовтень.
  103. Слово «Рух» відоме всій планеті. Нотатки з Других Всеукраїнських зборів Народного Руху України // Літературна Україна. – 1990. – № 45. – 8 листопада.
  104. Сохраним природу для будущих поколений // Южная правда. – 1989. – № 148. – 18 березня.
  105. Співак О. Гостювали, мову рідних домівках / О. Співак // Новий час. – 1991. – № 8. – 7 серпня.
  106. Старый Рух ближе новых двух // Южная правда. – 1992. – № 25. – 8 февраля.
  107. Тільки факти // Радянське Прибужжя. – 1993. – № 49. – 29 квітня.
  108. Тільки факти // Радянське Прибужжя. – 1993. – № 78. – 6 липня.
  109. Тільки факти // Радянське Прибужжя. – 1993. – № 86. – 24 липня.
  110. Тільки факти // Радянське Прибужжя. – 1993. – № 148. – 21 грудня.
  111. Тільки факти // Радянське Прибужжя. – 1994. – № 7. – 18 січня.
  112. Тільки факти // Радянське Прибужжя – 1994 – №27 – 5 березня.
  113. Тільки факти // Радянське Прибужжя. – 1994. – № 69 – 18 червня.
  114. Третій серцевинний // Радянська Україна. – 1983. – № 3 – 5 січня
  115. У нас так не вміють // Контакт. – 1991. – № 6. – 18 січня.
  116. У Руха новый голова // Южная правда. – 1992. – № 98. – 17 июля.
  117. Фермери – з Рухом // Радянське Прибужжя. – 1994. – № 1. – 1 січня.
  118. Чергове засідання Первомайського міськвиконкому // Прибузький вісник. – 1995 – № 5. – 17 січня.
  119. «Чи страшний Рух на Миколаївщині?» // Український південь. — 1993. — № 1. — 12 листопада.
  120. Чорновіл В. Голосуйте за кандидатів НРУ! // Український південь – 1994. – число 8. – 24 лютого.
  121. Чорновіл В. Дочекалися / В. Чорновіл // Чорноморія. – 1989. – № 1. – грудень. – С. 2.
  122. Чорновіл: враження оптимістичні // Радянське Прибужжя. – 1994. – № 7. – 18 січня. – С. 1-2.
  123. Что будет завтра? // Вечерний Николаев – 1990. – № 10 – 16 ноября.
  124. Шкільна газета // Радянське Прибужжя. – 1996. – № 8. – 23 січня.
  125. Щирий привіт зі Львова // Контакт. – 1991. – № 77. – 1 жовтня.
  126. IV збори Руху – в грудні 1992 року // Народна газета. – 1992. – № 37. – вересень.

 

ІV. Монографії, дисертації, автореферати, наукові статті, матеріали конференцій, спогади, довідники та посібники

  1. Алексєєв Ю.М. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 рр.): [Навчальний посібник] / Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г.. – К.: «Екс об.», 2000. – 296 с.
  2. Багмет М.О., Полішкарова О.О. Виборча тактика Миколаївської крайової організації Народного Руху України у 1994 і 1998 роках / М.О. Багмет, О.О. Полішкарова // Народний Рух України: місце в історії та політиці: Матеріали третьої Всеукраїнської наукової конференції (вересень 1998 р.). – Одеса, 1998. – С. 4-5.
  3. Бажан О.Г. Спроби протидії КДБ УРСР становленню та функціонуванню Народного Руху України за перебудову / О.Г. Бажан // Укр. іст. журн. – К: «Дієз продукт», 2010. – Вип. 1. – С. 35-41.
  4. Бажан О.Г. Український національний рух: основні тенденції і етапи розвитку (кінець 1950-х – 1980-ті роки) / НАН України. Інститут історії України / О.Г. Бажан, Ю.З. Данилюк – К.: Рідний край, 2000. – 232 с.
  5. Баран В.К. Україна: Новітня історія (1945-1991 рр.) / В.К. Баран – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2003. – 670 с.
  6. Барановська Н.П. Суспільно-політичні та соціально-економічні передумови виникнення Руху / Н.П. Барановська // Народний Рух України: історія, ідеологія та політична еволюція (1989–2009): Матеріали круглого столу, присвяченого 20-ій річниці створення Народного Руху України за перебудову (Київ, 22 вересня 2009 р.).— К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — С. 13-29.
  7. Барцьось В.В. Змагання Народного Руху України за втілення програмних положень в соціально-економічній сфері української держави (кінець 80-х – 90-х укр. ХХ укр.) / В.В. Барцьось // Інтелігенція і влада. Серія: Історія: громадсько-політ. наук. збір. – Одеса: Астропринт, 2009, вип. 15. – С. 102-115.
  8. Барцьось В. Народний Рух України на Вінниччині (1988-1991 рр.) / В. Барцьось // Народний Рух України: місце в історії та політиці: матеріали VII Всеукр. наук. конф. (м. Одеса, 28-29 травня 2009 р.). – Одеса: Астропринт, 2009. – С. 17-24.
  9. Білецький В.С. Історія Донецької крайової організації Народного руху України (1989-1991 рр.): [монографія] / Володимир Білецький. – Донецьк: Укр. культурол. центр: Донец. від-ня НТШ, 2009. – 172 с.
  10. Білоус А.О. Політичні об’єднання України: [монографія] / Артур Олександрович Білоус. – К.: Україна, 1993. – 108 с.
  11. Бойко О.Д. Україна в 1985-1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку: [монографія] / О.Д. Бойко – К.: ІПіЕНД, 2002. – 306 с.
  12. Бойко О. Народний Рух України: від виникнення ідеї масової опозиційної організації до створення її програми / О. Бойко // Людина і політика. – 2001. – № 2 (14). – С. 26-35.
  13. Бойко О. Народний Рух України: від створення місцевих організаційних структур до установчого з’їзду / О. Бойко // Людина і політика. – 2001. – № 3 (15). – С. 3-13.
  14. Бойко О. Предтеча Руху: неформальні організації як фактор громадсько-політичного життя України у період перебудови / О. Бойко // Людина і політика. – 2001. – № 1 (13). – С. 44-57.
  15. Бондаренко С.В. Народний Рух України та його роль у національно-політичному житті наприкінці 80-х-на початку 90-х років ХХ століття: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / С.В. Бондаренко. – Чернівці, 2006. – 21 с.
  16. Бураковський О.З. Історія Ради Національностей Народного Руху України, 1989-1993 роки. Політологічний аналіз: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 «Політологія» / О.З.Бураковський. – К., 1999. – 21 с.
  17. Гарань О.В. Від створення Руху до багатопартійності: [монографія] / Олексій Васильович Гарань. – К.: Видавництво товариства «Знання» України, 1992. – 48 с. – (Сер. 1 «Час»; № 1).
  18. Гарань О.В. Становлення та діяльність політичної опозиції в Україні у 1988–1991 роках: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня док. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / О.В. Гарань. – К., 1996 р. – 82 с.
  19. Гарань О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України: [монографія] / Олексій Гарань. – К.: «Либідь», 1993. – 198 с.
  20. Гончарук Г.І. Народний Рух України. Історія: [монографія] / Григорій Іванович Гончарук. – Одеса: Астропринт, 1997. – 380 с.; іл.
  21. Гончарук Г.І. Національна ідея і Народний Рух України: [монографія] / Г.І. Гончарук, О.А. Шановська. – Одеса, Астропринт, 2004. – 172 с.
  22. Горбачук Д., Зубарєв О. Русифікаторська мовна політика в Україні у 70–80-х роках ХХ століття /Д. Горбачук, О. Зубарєв // Донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка. — Мова. — т. 16. — Донецьк, Український культурологічний центр. — Східний видавничий дім. —2007. — С. 175–189.
  23. Горбуров Є.Г. Політична палітра сучасної Миколаївщини / Є.Г. Горбуров // Миколаївщина: літопис історичних подій / Під. заг. ред. М.М. Шитюк. – Херсон, Видавництво «Олді-плюс». – 2002. – С. 562-617.
  24. Горинь М. Два роки незалежності. Що далі? / М. Горинь // Розбудова держави. – 1993. – № 8. – С. 6-14.
  25. Горлач С. І так… я жив: спогади, есе / Степан Горлач. – К.: Ярославів Вал, 2011. – 320 с.
  26. Даниленко В.М., Смольніцька М.К. Шлях до незалежності: громадські рухи й суспільні настрої в УРСР другої половини 1980-х рр. / В.М. Даниленко, М.К. Смольніцька // Укр. іст. журн. – К: «Дієз продукт», 2011. – Вип. 4. – С. 4-23.
  27. Данилюк Ю.З. Опозиція в Україні (друга половина 50-х-80-ті рр. ХХ ст.) / Ю.З. Данилюк, О.Г. Бажан. – К.: Рідний край, 2000. – 616 с.
  28. Діденко Ю.В. Державотворчі ініціативи депутатів Народного Руху України у сфері міжнародних відносин / Ю.В. Діденко // Інтелігенція і влада. Серія: Історія: громадсько-політ. наук. збір. – Одеса: Астропринт, 2009, вип. 16. – С. 105-113.
  29. Діденко Ю. До 20-річчя Незалежності України. З історії незалежницьких домагань – Миколаївщина // Український південь. – 2011. – № 25. – 26 липня.
  30. Діденко Ю.В. З досвіду партійно-політичної роботи Миколаївської обласної організації Народного Руху України / Ю.В. Діденко // Народний Рух України: місце в історії та політиці: Матеріали сьомої Всеукраїнської наукової конференції 28-29 травня 2009 р. м. Одеса. – Одеса: «Астропринт», 2009. – С. 66-73.
  31. Діденко Ю. Народний Рух Миколаївщини: 20 років з Україною // Український південь. – 2009 – № 30. – 8 серпня.
  32. Діденко Ю.В. Народний Рух України об’єднав українців у боротьбі за незалежність // Ю.В. Діденко // Народний Рух України: місце в історії та політиці: матеріали п’ятої (позачергової) Всеукр. наук. конф. (14 – 15 вересня 2001р., м. Одеса). – Одеса, 2001. – С. 63-70.
  33. Діденко Ю.В. Народний Рух у державотворчих процесах України (1989-2002 рр.): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Ю.В. Діденко. – Миколаїв, 2009. – 19 с.
  34. Діденко Ю.В. Народний Рух у державотворчих процесах України (1989-2002 рр.): [монографія] / Ю.В. Діденко – Одеса: “Астропринт”, 2006. – 176 с.
  35. Друмов В.І., Цимбал Л.М. Народний Рух за утвердження державності на Миколаївщині / В.І. Друмов, Л.М. Цимбал // Народний Рух України: місце в історії та політиці: Тези доповідей Першої Всеукраїнської наукової конференції (14-16 вересня 1994 р. м. Одеса). – Київ, 1994. – С. 33-35.
  36. Зайцев Ю.Д. Генезис Народного Руху України: Львівська організація / Ю.Д. Зайцев // Укр. іст. журн. – К: Вид-во «Вперед», 2010. – Вип. 4. – С. 143-155.
  37. Звездун О.М. (Козаченко О.М.) До питання про створення Одеської обласної організації НРУ за перебудову / О.М. Звездун // Інтелігенція і влада. Вип. 20. – Серія: Історія: громадсько-політ. наук. збір. – Одеса: Астропринт, 2010, вип. 20. – С. 130-137.
  38. Зінкевич Н.Я. «Український південь» – найстарший партійний тижневик України / Н.Я. Зінкевич // Народний Рух України: місце в історії та політиці: матеріали VIII Всеукр. наук. конф., присвяченої 20-річчю Незалежності України (м. Одеса, 25-26 травня 2011 р.). – Одеса: Астропринт, 2011. – С. 136-143.
  39. Іванюченко А. До 20-річчя Народного Руху України. Прапори єднання (спомин) / А. Іванюченко // Український південь. — 2010. — № 1. — 1 листопада.
  40. Іванюченко А. Коли мужчині сорок років (вибране) / Анатолій Іванюченко. – Миколаїв, 1999. – 125 с.
  41. Камінський А. На перехідному етапі: «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні / Анатоль Камінський. – Мюнхен: Український вільний університет, 1990. – 623 с.
  42. Квітковський Д. Боротьба за українську ідею. Збірник публіцистичних творів. Упоряд. і ред. В. Верига. – Дейтройт. – Нью-Йорк. – Торонто. – 1993. – 604 с.
  43. Кіндрачук Н.М. Боротьба Народного Руху України за незалежність України: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Н.М. Кіндрачук. – Одеса, 2010. – 16 с.
  44. Кіндрачук Н.М. (Дяченко) Внесок народного руху України у прийняття Верховною радою України «Декларації про державний суверенітет України» / Н.М. Кіндрачук (Д’яченко) // Інтелігенція і влада. Серія: Історія: громадсько-політ. наук. збір. – Одеса: Астропринт, 2009, вип. 15. – С. 123-131.
  45. Кобута С. «Рух» перша новітня громадська організація на Прикарпатті / С. Кобута // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип. ІІІ. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 135-144.
  46. Ковтун В. Історія Народного Руху України: [монографія] / В. Ковтун. – К.: Факт, 1999. – 407 с.
  47. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. / Б. Кравченко – К.: Основи, 1997. – 423 с.
  48. Кривдіна І.Б. Гельсінський рух і його вплив на національно-політичні процеси в Україні (1976 – початок 90-х років): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / І.Б. Кривдіна. – Одеса, 2001. – 20 с.
  49. Кулик В.М. Формування та еволюція української державної ідеї: 1986-1991: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.01 «Політологія» / В.М. Кулик. – К., 1999. – 20 с.
  50. Кулик І. Львівський університет у житті та діяльності Михайла Марченка (1902-1983 рр.) / І. Кулик // Спеціальні історичні дисципліни:питанння теорії та методики. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2004. – №11. – С. 80-89.
  51. Кульчицький С. Історичне місце української радянської державності: [монографія] / С. Кульчицький – К.: Альтернативи, 2002. – 63 с.
  52. Кульчицький С.В. Народження Народного руху України / С.В. Кульчицький // Укр. іст. журн. – К: «Дієз продукт», 2010. – Вип. 1. – С. 8-22.
  53. Кульчицький С.В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття / С.В. Кульчицький // Укр. іст. журн. – К: «Дієз продукт», 2001. – Вип. 2. – С. 3-22.
  54. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці: [монографія] / В. Литвин. – К.: Абрис, 1994. – 495 с.
  55. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці (Суспільно-політичний розвиток України в другій половині 80-х – першій половині 90-х років): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня док. іст. наук: спец. 07.00.02 «Вітчизняна історія» / В. Литвин – К., 1995. – 48 с.
  56. Литвин В. Украина: политика, политики, власть (На фоне политического портрета Л. Кравчука): [монографія] / В. Литвин. – К.: Альтернативи, 1997. – 340 с.
  57. Мамонтова Е.В. Роль НРУ у процесі розробки та прийняття нової Конституції України (1994–1996) / Е.В. Мамонтова // Народний Рух України: місце в історії та політиці: Матеріали четвертої Всеукраїнської наукової конференції 14-15 вересня 2000 р. м. Одеса. – Одеса: «Астропринт», 2000. – С. 121-127.
  58. Мардаренко О.В. Українсько-російські відносини у політичній діяльності Народного Руху України (1989-1998 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / О.В. Мардаренко . – Одеса, 2007. – 20 с.
  59. Малицький О. Роль Руху у становленні новітньої України (не помічений аспект програми руху) / О. Малицький // Народний Рух України: місце в історії та політиці: Матеріали четвертої Всеукраїнської наукової конференції 14-15 вересня 2000 р. м. Одеса. – Одеса: «Астропринт», 2000. – С. 70-73.
  60. Марчук В. Національно-демократичні традиції у демократичному процесі України (друга пол. 1980-х – перша пол. 90-х років): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.05 «Етнологія» / В. Марчук. – К, 1996. – 22 с.
  61. Миколаївщина: літопис історичних подій / Під. заг. ред. М.М. Шитюк. – Херсон, Видавництво «Олді-плюс». – 2002. – 712 с.
  62. Народний Рух України: Довідник: 60 біогр. / Уклали: Д. Кублицький та ін. – К.: Фонд Демократії, 1996. – 420 с. – (Сер. «Персоналії»).
  63. Народний Рух України: історія, ідеологія та політична еволюція (1989–2009): Матеріали круглого столу, присвяченого 20-ій річниці створення Народного Руху України за перебудову (Київ, 22 вересня 2009 р.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 156 с.
  64. Народний Рух України: місце в історії та політиці / Тези док. Першої Всеукр. наук. конф. (14–16 вересня 1994 р., м. Одеса). – К., 1994. – 96 с.
  65. Народний Рух України: місце в історії та політиці / Матеріали другої Всеукр. наук. конф. (11–12 вересня 1996 р., Одеса). – Одеса, 1996. – 56 с.; Народний Рух України: місце в історії та політиці / Матеріали третьої Всеукр. наук. конф. (10–11 вересня 1998 р., м. Одеса). – Одеса, 1998. – 72 с.
  66. Народний Рух України : місце в історії та політиці / Матеріали четвертої Всеукр. наук. конф. (14–15 вересня 2000 р., м. Одеса). – Одеса, 2000. – 152 с.
  67. Народний Рух України – матеріали п’ятої (позачергової) Всеукр. наук. конф. (14 – 15 вересня 2001р., м. Одеса). – Одеса, 2001. – 204 с.
  68. Народний Рух України: місце в історії та політиці: матеріали VI Всеукр. наук. конф. (м. Одеса, 16-17 вересня 2005 р.). – Одеса: Астропринт, 2005. – 204 с.
  69. Народний Рух України: місце в історії та політиці: матеріали VII Всеукр. наук. конф. (м. Одеса, 28-29 травня 2009 р.). – Одеса: Астропринт, 2009. – 236 с.
  70. Народний Рух України: місце в історії та політиці: матеріали VIII Всеукр. наук. конф., присвяченої 20-річчю Незалежності України (м. Одеса, 25-26 травня 2011 р.). – Одеса: Астропринт, 2011. – 456 с.
  71. Овсієнко С.Л. Діяльність Народного Руху України в умовах внутрішньопартійної кризи (1997-2002 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / С.Л. Овсієнко. – Одеса, 2008. – 18 с.
  72. Одеська хвиля-4. Документи, твори, спогади в’язнів сумління. / Упор. П. Отченашенко, О. Різників, Д. Шупта. – Одеса: Друк, 2009. – 312 с.
  73. Панасюк Л.В. Етнонаціональні процеси в Україні в 90-х рр. ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Л.В. Панасик. – К., 2001. – 19 с.
  74. Пилипенко О. Національно-демократичний рух в Україні (друга пол. 80-х – поч. 90-х років XX ст.): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / О. Пилипенко. – Донецьк, 1997. – 24 с. 85.
  75. Піпаш В.В. Народний Рух України як форма національно-визвольної боротьби українців на зламі 80-90-х років ХХ століття: закарпатський регіональний аспект: [монографія] / Володимир Васильович Піпаш. – Ужгород: Гражда, 2008. – 216с.: іл.
  76. Політичні партії України та Миколаївщини ХХ століття [Текст]: посібник / Н.Д. Колосовська, П.І. Соболь, М.М. Шитюк. – Николаев: [б.и.], 1996. – 140 с.
  77. Полішкарова О.О. Політичні партії на Миколаївщині: структура, функції, особливості діяльності / О.О. Полішкарова // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т. ХІІ. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2001. – С. 45-46.
  78. Прокоп М. Напередодні незалежної України. Спостереження і висновки / Мирослав Прокоп. – Т. 62. – Нью-Йорк. – Париж. – Сидней. – Торонто. – Львів: НТШ, 1993. – 646 с. – (Бібліотека українознавства).
  79. Рудич Ф. Політична система сучасної України: Особливості становлення, тенденції розвитку: [монографія] / Ф. Рудич. – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 352 с.
  80. Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні – середина 1950-х – початку 1990-х років: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня док. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / А.М. Русначенко. – К., 1999. – 42 с.
  81. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950 –початок 1990-х років: [монографія] / А. Русначенко. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998. – 720 с.
  82. Савченко Г.Б. Роль в розбудові рухівських структур на Миколаївщині – Борис Мороз / Г.Б. Савченко // Народний Рух України: місце в історії та політиці: матеріали VIII Всеукр. наук. конф., присвяченої 20-річчю Незалежності України (м. Одеса, 25-26 травня 2011 р.). – Одеса: Астропринт, 2011. – С. 365-371.
  83. Савченко Л. Національне самовизначення українців як фактор дезінтеграції СРСР (1985–1991): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Л. Савченко. – Дніпропетровськ, 1994. – 17 с.
  84. Секо Я.П. Національний рух середини 1980-х – початку 1990-х рр. у контексті відродження української державності: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Я.П. Секо. – Чернівці, 2005. – 20 с.
  85. Спиця В. Люди Руху. Мої спогади про Бориса Михайловича Мороза / В. Спиця // Український південь. – 2011. – № 11. – 29 березня.
  86. Спиця В. Спогад душу гріє, або я був на святі козацької слави / В. Спиця // Чорноморія. – 1991. – № 2. – січень.
  87. Схід: аналітично-інформаційний журнал – спеціальний випуск, № 6 (97), вересень. – Донецьк, 2009. – 145 с.
  88. Тиский М.Г. Зародження та діяльність Народного Руху на Волині (1989 – 1990 pp.) / М.Г. Тиский // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Інститут історії України НАН України. – К., 2004. – Вип. 11. – С. 461–471.
  89. Тиский М.Г. Народний Рух України: Волинська регіональна організація на зламі 80–90-х років: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / М.Г. Тиский. – Львів, 2005. – 21 с.
  90. Україна: хроніка ХХ століття. Довідкове видання. Роки 1976–1985. – Інститут історії України НАН України – К, 2006. – 459 с.
  91. Хто є хто на Миколаївщині. Творці регіональної політики: Довідник / Багмет М.О., Бакалець О.Г., Дем`янова Т.О., Ляпіна Л.А., Філонов Л.В. та ін. – Миколаїв: МДПІ, 1999. – 147 с.
  92. Шановська О.А. Діяльність Народного Руху України з розробки національної програми та практичного втілення її в процесі державотворення (1989-1996 рр.): дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Шановська Олена Андріївна. – Одеса, 2003. – 208 с.
  93. Шановська О.А. Роль інтелігенції у створенні громадсько-політичних організацій у добу перебудови / О.А. Шановська // Інтелігенція і влада. Серія: Історія: громадсько-політ. наук. збір. – Одеса: Астропринт, 2009, вип. 15– С. 208-218.
  94. Шитюк М.М. До 20-річчя Народного Руху України. Миколаївська обласна організація Народного Руху України у відродженні історичної справедливості // Український південь. – 2009. – № 31. – 18 серпня.
  95. Шитюк М.М. Політична палітра сучасної Миколаївщини / М.М Шитюк // Шитюк М.М. Повне зібрання наукових праць. Т.3. – Миколаїв, 2010. – 493 с.
  96. Шитюк М.М. Роль Миколаївської обласної організації Народного Руху України в ушануванні, дослідженні та висвітленні голодомору 1932-1933 років / М.М. Шитюк // Народний Рух України: місце в історії та політиці: Матеріали сьомої Всеукраїнської наукової конференції 28-29 травня 2009 р. м. Одеса. – Одеса: «Астропринт», 2009. – С. 233-235.
  97. Шкварець В.П., Мельник М.Ф. Історія рідного краю. Миколаївщина: Навчальний посібник – 2-ге вид. доопр., викр., доп. – Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. П. Могили; Одеса: ТОВВІД, 2003. – 280 с.
  98. Шкварець В.П. Повоєнна та сучасна Миколаївщина: монографічне історико-краєзнавче дослідження / В.П. Шкварець, Є.Г. Горбуров, К.Є. Горбуров. – Миколаїв: Видавництво «Шамрай», 2008. – 300 с.
  99. Шпорлюк Р. Імперія та нації / Роман Шпорлюк; [пер. укр.]. – К.: Дух і Літера, 2000. – 354 с.
  100. Яцунская Е.А. Николаев от перестройки к независимости: историко-политический анализ / Е.А. Яцунская – Николаев: «ВАРТ», «Шамрай», 2008. – 324 с., 16 с. ил.
  101. Magocsi P.R. History of Ukraine. – Seattle: University of Washington press, 1996. – 784 p.
  102. Motyl Alexander J. Sovietology, rationality, nationality: coming to grips with nationalism in the USSA. – New York, Columbia University Press. – 264 p.
  103. Kuzio T. Ukraine: state and nation building. – London: Routledge, 1998. – 298 p.
  104. Solchanyk R. Ukraine from Chernobyl to Sovereignty: A collection of interviews. – New York: St. Martin’s Press, 1992. – 174 p.

 

  1. V. Інтернет ресурси
  2. На смерть Василя Стуса. Закордонне Представництво Української Гельсінкськоі Групи, Звернення керівникам урядів, що підписали Гельсінкські Угоди. [Друкується за газетою «Смолоскип», ч. 27, Вашінґтон, 1985, весна-осінь, стор. 1,4.] // Режим доступу:

http://exlibris.org.ua/stus/r05.html

  1. Указ Президента України про заходи у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні. – 19 лютого 1993 р. // Режим доступу:

http://www.uazakon.com/document/tpart10/isx10784.htm

Сподобалася стаття? Поділися зараз!

Миколаївщина Народний Рух України
Миколаївщина Народний Рух України

2 коментаря

  • Avatar
    ZB 2 Серпня, 2019 о 20:28

    Так, ґрунтовна праця.

  • Avatar
    Віталій 1 Вересня, 2020 о 13:45

    Дуже грунтовна праця. Бажаю використати матеріал дослідження для написання дисертації з відповідними посиланнями. Хто автор дослідження?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.